Гнів Мегре

Страница 25 из 30

Жорж Сименон

— От бачите, — нарешті кинув він.

— Що саме?

— Один дрібний факт, який може виявитися дуже істотним, навіть вирішальним… Ви досить добре знайомі з нашою професією і, певно, розумієте, що ми не маємо права проминати будь-які дрібниці…

— Але я не бачу нічого спільного між ремонтом моєї машини та…

— Коли б ви були на моєму місці, ви б це побачили… Дякую, що дозволили подзвонити… А зараз я мушу йти до Сюрте.

Адвокат підвівся.

— Ви вже ні про що мене не питатимете?

— Про що мені вас питати? Минулого разу ви відповіли на всі питання, які мене цікавили… Сподіваюся, ви говорили правду…

— Навіщо б я вам…

— Певна річ. А втім, щодо машини…

— Клянусь вам, це геть випало мені з пам'яті… За останні кілька місяців мені вже втретє чи навіть вчетверте доводилося її ремонтувати… Певно, я її продам і куплю іншу.

— Ці три дні ви користувалися таксі?

— Саме так… Часом я беру таксі, навіть коли машина вдома… Щоб не шукати стоянку…

— Я розумію… Сьогодні ви виступаєте в суді?

— Ні… Я вже вам казав, що виступаю досить рідко… Здебільшого я даю консультацію…

— Отже, цілий день ви будете вдома?

— Якщо тільки мене нікуди не викличуть… Одну хвилинку.

Він знову відчинив двері до сусідньої кімнати.

— Люсет! Погляньте, мене сьогодні ніде не чекають?

Мегре здалося, що секретарка допіру плакала — її повіки почервоніли, в очах була тривога.

— Здається, ні… Зараз подивлюся…

Вона розгорнула червоний блокнот.

— Ні…

— Ось вам відповідь, — мовив адвокат.

— Дякую…

— Ви думаєте, що я вам ще буду потрібний?

— Я не можу сказати точно, але хто зна… До побачення, мадмуазель.

Вона кивнула головою, не підводячи очей, і слідом за Гайяром комісар попрямував до виходу. Двері до приймальні були відчинені. Там уже чекав якийсь клієнт.

— Ще раз спасибі за телефон…

— Нема за що…

— І, будь ласка, пробачте…

Дійшовши до рогу вулички, Мегре обернувся. На порозі, проводжаючи його поглядом, все ще стояв Гайяр.

7

Таке траплялося з ним не вперше, але ще ніколи комісарові не доводилося відчути це з такою ясністю та гостротою.

… Стався злочин, ти починаєш розслідування. Кидаєшся на всі боки, хапаєшся за кожну дрібницю, тим настирливіше й заповзятливіше, чим менше у тебе фактів і впевненості у собі. Втішаєш себе думкою, що згодом зорієнтуєшся і вже поведеш розшук в якомусь одному напрямку.

Ти повсюди розсилаєш інспекторів, боїшся, що марно тупцюєш на місці, але потім справді відкриваєш якусь несподівану деталь і робиш перший обережний крок. Другий. Третій…

І от раптом, коли ти цього найменше сподівався, все плутається. Нитка вислизає з рук. Ти вже не можеш сказати, що керуєш розслідуванням. Ніким не передбачені події владно нав'язують тобі ті заходи, яких ти досі не передбачав, до яких ти навіть не встиг підготуватися.

І тут починається пекло. Ти знову й знову караєшся сумнівами, що з самого початку ішов хибним шляхом, який може нікуди тебе не привести.

Адже дійсно, що правило йому за головний засновок у цій справі? Проста, щоправда підкріплена досвідом гадка, що в цьому середовищі в такий спосіб не вбивають. На Монмартрі вдаються до пістолета, ножа… В аналах Сюрте не було жодного випадку, щоб там задушили людину.

І так само не було ще випадку, щоб хтось на Монмартрі протягом кількох днів тримав у себе вдома труп своєї жертви, перш ніж позбутися його та ще у такий дивовижний спосіб. Другим засновком його концепції було саме це міркування.

Тому комісар з самого початку відкинув версію про зведення рахунків і так ретельно намагався відтворити в уяві останній вечір Еміля Буле — починаючи від його настирливих спроб у сусідстві з Мікі додзвонитися по телефону і аж до тієї хвилини, як він неквапливо подався вниз по вулиці Пігаль.

Він, по суті, вхопився лише за епізод, у якому було два істотні моменти: поведінка Еміля за кілька годин до смерті та півмільйона франків, взятих у банку двадцять другого травня.

Мегре виходив із того, що в маленькій Італії на вулиці Віктора Массе зовсім не бувало драм, що всі троє жінок справді жили в мирі та злагоді, що в Еміля не було коханки, і, нарешті, що Антоніо — чесний хлопчина.

Досить будь-якій із цих гіпотез — точніше, будь-якому з цих припущень — виявитися хибним, як усе розслідування полетить під три чорти. Чи не через це він пошився в старі буркотуни і відчував якусь потайну відразу до кожного із своїх засобів?

Після обіду почалася справжня задуха; сонце пекло і так нещадно, що комісарові довелося спустити штору. Вони замкнулися удвох з Люка в кабінеті і, знявши піджаки, поринули в роботу. Коли б у цю мить їх побачив судовий слідчий, він би лише стенув плечима.

Щоправда, той, якому було доручено слідство, не дуже їх турбував, переконаний, що смерть власника нічних кабаре була відплатою за вбивство Мацотті. Преса також обходила мовчанкою цю справу.

— Адвокат своїх клієнтів не вбиває…

Ця фраза настирливо крутилася у нього в голові, немов причеплива пісенька, яку надто часто чуєш по радіо чи телевізору.

— Адвокат своїх…

І хоча того ранку після похорону Мегре усе-таки завітав до метра Жан-Шарля Гайяра, він виявив максимум обережності. Немов випадково побачивши адвоката при виході з церкви, він знайшов цілком пристойну приключку, щоб супроводжувати його до самого будинку і навіть зайти всередину. А якщо він і ставив йому деякі запитання, то це було зроблено в найделікатнішій формі.

— Адвокат своїх клієнтів…

Ця аксіома була ні мудріша, ні надійніша за ту, з якої він починав:

— На Монмартрі так не вбивають…

Звичайно, було б добре викликати його до Сюрте й належним чином допитати. Але для цього метр Гайяр був надто відомою фігурою… Тільки зв'яжись, потім не обберешся клопоту. Вся адвокатура стане на його захист.

І під час телефонної розмови зі своїм старим приятелем Шаваноном і під час візиту до незрівнянного метра Рамюеля Мегре мав добру нагоду переконатися в тому духові кастовості, що притаманний їхній професії.

— Адвокат своїх клієнтів не вбиває…

Саме ними, клієнтами Жан-Шарля Гайяра, займалися зараз у тиші комісарового кабінету Мегре та інспектор Люка, який нещодавно приніс із Палацу правосуддя список, підготовлений судовим секретарем. І в Люка також почали з'являтися певні здогади, хоча й невиразні, такі, що їх важко було сформулювати.