— Але ж…
— Ні слова!
— Ваш оборонець легко доведе відсутність умисності… Про це вже свідчить сам той факт, що ваша машина була в ремонті і понад дві доби ви змушені були тримати труп вдома… Уявляю, як це було неприємно!
Він уже говорив не стільки для адвоката, як для самого себе. Вся та низка дрібних фактів, які досі здавалися йому дивними і нез'ясовними, ставали кожен на своє місце і вже не таїли в собі жодної загадки. Зараз він міг відповісти на всі запитання.
— Сімнадцятого травня було вбито Мацотті… Ми почали допитувати всіх, хто останнім часом постраждав від його нальотів… Одним із перших повістку одержав ваш клієнт Еміль Буле…
Певна річ, про це він негайно повідомив вас… Адже ви були в нього довіреною особою, порадником у всіх юридичних та фінансових справах… Вісімнадцятого травня він прибув до Сюрте і мусив відповідати на запитання інспектора…
Потім його викликали повторно — на двадцять друге та двадцять третє травня. Інспектор Люка хотів з'ясувати деякі подробиці…
А двадцять другого травня Буле раптом бере в банку, п'ятсот тисяч франків… йому конче була потрібна готівкою — і негайно! Він навіть не міг дочекатися вечора, щоб взяти ці гроші в касах своїх кабаре…
Ці півмільйона франків безслідно зникли…
Я не питаю, чи не ви їх одержали… Я це знаю…
Він вимовив ці слова з таким презирством, якого ніколи не виявляв до жодної людини.
— Восьмого чи дев'ятого червня Буле одержав третю повістку з викликом до префектури на дванадцяте червня. Це вже могло скінчитися скандалом для нього, і він по-справжньому злякався… Незважаючи на те, а можливо саме тому, що він займався такими справами, Буле понад усе дбав про свою репутацію…
Ввечері одинадцятого червня, за день до того, як він мав з'явитися до нас, Буле був дуже стурбований, навіть розлючений… Ще б пак! Угатити такі гроші — і не мати спокою!
З десятої години вечора він починає дзвонити вам, але йому ніхто не відповідає. Нарешті, йому вдається додзвонитися, і ви погоджуєтесь прийняти його за якихось п'ятнадцять-двадцять хвилин…
Неважко уявити, що він вам казав, коли опинився у вас в кабінеті. Він вважав себе обдуреним. Адже взявши в нього півмільйона франків, ви обіцяли, що поліція забуде про нього і що його ім'я не згадуватиметься в газетах у зв'язку зі справою Мацотті…
І от, замість дати йому спокій, поліція знову викликає його на допит, а в коридорах управління завжди чатують журналісти й фоторепортери…
Він вважав, що його ошукали, і був обурений так само, як інший ваш клієнт, Гастон Моран, якого ви тут зустріли… Він, певно, почав погрожувати, що піде до поліції і виведе всіх на чисту воду…
От і все…
Ви знали, чим це скінчиться для вас, якщо дати йому змогу здійснити свою погрозу… І він не вийшов од вас живий…
Решта мене не стосується… Я не маю наміру чинити вам допит…
Він простяг руку до телефону і зняв трубку.
— Торанс… Можеш його відпустити… Тільки запиши адресу, він ще знадобиться судовому слідчому. Потім зайдеш до мене, ти знаєш за ким…
Він стоячи чекав інспектора, щоб якнайшвидше позбутися присутності адвоката.
І тоді майже пошепки Гайяр проказав:
— Ви ніколи не знали справжніх пристрастей, папе Мегре?
Комісар удав, що не чує.
— У мене їх було дві…
Комісар круто повернувся до нього спиною. Розчулюватися йому не хотілося.
— Спершу жінка, яку я прагнув за всяку ціну зробити щасливою…
В голосі бриніла гіркота. Він на хвилину замовк.
— А пізніше, коли хвороба прикувала її до ліжка, відчув потребу у якійсь продухвині… Тоді я вдався до азартних ігор…
В коридорі почулися кроки, у двері постукали.
— Заходь!
На порозі з'явився Торанс.
— Одведи його до арештантської і постережи, поки я повернуся…
Він навіть не бачив, як виходив Гайяр, і, знявши телефонну трубку, попросив з'єднати його з судовим слідчим, той згодився прийняти його негайно.
А трохи пізніше Мегре вже відчиняв великі засклені двері, що відділяли від злочинного світу царство судочинців.
Минула година, і він з'явився на порозі інспекторської, тримаючи в руці офіційний ордер на арешт. Люка зустрів його допитливим поглядом. Комісар мовчки простяг йому розгорнутий папірець.
— Він в арештантській з Торансом… Відвезете його до будинку попереднього ув'язнення…
— Надягти наручники?
Взагалі, цього вимагало правило, але й тут можливі були винятки. Мегре не хотів, щоб Гайяр думав, ніби він хоче помститися. Крім того, в останніх словах адвоката було щось таке, що трохи пом'якшило гнів, хоч і не змінило його на милість:
— Не треба…
— А як щодо краватки та ременя — сказати, щоб забрали?
Правило вимагало і цього, але… Він якусь мить вагався та, врешті, хитнув головою.
— Ні…
І вже до кінця дня не виходив із свого кабінету.
* * *
Того вечора він повернувся додому пізніше, ніж звичайно. Досвідчений нюх пані Мегре одразу встановив, що чоловік допіру грунтовно порушив лікарську настанову, й мовчки сів до столу і, поки їв, дивився кудись в одну точку посоловілими очима.
Потім підвівся і роздратовано вимкнув телевізор.
— Ти кудись ідеш?
— Ні…
— Що, розслідування скінчилося?
Відповіді не було.
Спав він неспокійно і прокинувся рано в препоганому настрої. До біса автобус! Вперше цього місяця на роботу він ішов пішки.
Він ще не встиг сісти за стіл, як на порозі з'явився Люка. Вигляд у нього був поважний і трохи таємничий.
— У мене для нас новина, патроне…
Невже він наперед знав, що має сказати інспектор? У Люка чомусь склалося саме таке враження.
— Жан-Шарль Гайяр повісився в камері.
Комісар поштовхом відчинив вікно і якийсь час мовчки споглядав зелені крони дерев, брунатну стрічку Сени, поцятковану човнами та баржами, метушню перехожих на мосту Сен-Мішель.
— Я ще не знаю подробиць… Ви гадаєте?..
— Що я гадаю? — раптом визвірився на нього Мегре.
Люка навіть здригнувся від несподіванки.
— Пробачте, я…
Він хутко зачинив за собою двері. Вони відчинилися знову лише за годину. Комісар Мегре вийшов із свого кабінету вже геть спокійний, заклопотаний новими повсякденними справами.