Це для мене була новина. Правда, я знав, що Макаренко багато працює, але про зникнення його нічого не чув.
— Це манера інженера Макаренка, — сказала Ліда, і в голосі її я почув гіркоту. — Свою роботу він ставить над усе.
— Так, він багато працює. Енергійна й уперта людина.
— Можливо... Коли він з’явиться, то, будь ласка, передайте йому листа. Ви сусіди... І... я сподіваюсь, що ви нікому не скажете про це маленьке доручення.
— Обіцяю, — урочисто промовив я. Вона віддала мені лист.
Якийсь час ми мовчали. Потім Ліда встала і простягнула мені руку попрощатися. Я не знаю, що мене штовхнуло на це, але з моїх уст вирвалося:
— Лідіє Дмитрівно, я відчуваю перед вами провину.
— Яку? — здивовано глянула вона на мене.
Я помовчав, досадуючи, що прохопився з цією дурною заявою.
— У мене є ваша сумочка... яку ви загубили...
Ліда спалахнула.
— Запевняю, що ніхто про це не знає... Я хотів її повернути, але не знав, чия вона... Потім догадався. Мені дуже совісно.
— Ви читали лист, що там був? Я схилив голову.
— Поверніть його мені, будь ласка.
Довелось витягти з шафи мій великий чемодан і діставати з-під самого споду сумочку, яку я досі так пильно оберігав від чужого ока.
Ліда відкрила її, глянула на те, що там зберігалось, і витягла лист.
Читала вона його довго й уважно. Сидячи проти неї, я бачив, як мінявся вираз її обличчя. Напевне, цей лист був для неї_дуже цінний і... приємний. Та інакше й бути не могло. Я милувався Сніговою королевою, як називав її Ярослав Макаренко. Правда, хвороба вже позначилась на ній. А можливо, і взаємини з Макаренком відіграли тут якусь роль. Я згадав слова Барабаша, що при діабеті велике значення має нервування, гострі душевні переживання, бо вони посилюють хворобу, прискорюють її розвиток.
Ліда дочитала листа, згорнула його й поклала в сумочку, з якою прийшла сюди.
— Ви не в претензії, що я забираю вашу знахідку?
— Лідіє Дмитрівно!
— Я дуже вам вдячна. Тут, здається, не було жодної речі, яка вказувала б на те, кому належить сумка. Отже, я не можу сердитися на вас за те, що ви прочитали листа... Де ви її знайшли?
— Ви пригадуєте вечір над морем напередодні вашого від’їзду додому?.. Я ждав вас тоді з цією сумкою до півночі, не читаючи листа.
— Звідки ви знали, що другого дня я мала виїжджати?
— Я чув вашу розмову з...
— З Юрою... Це ви сиділи на лавочці, коли ми прийшли на набережжя?
— Я.
Дівчина легенько зітхнула.
— Лідіє Дмитрівно, що вас так хвилює? Я бачу, останнім часом ви дуже нервуєтесь. Невже через хворобу? Болісно посміхаючись, вона глянула на мене.
— Ви дипломат, Олексо Мартиновичу. Я пригадую, як ви порівнювали мене з білою трояндою. На жаль, я не знала тоді, що ви читали цього листа.
— Запевняю вас, що я це сказав тоді лише тому, що відчував правдивість порівняння, яке зробив колись Ярослав Васильович.
— Я ні в чому не обвинувачую вас. Я згадала це, бо бачу, що ви хочете спитати мене про інше. Але ви й так знаєте більше, ніж хто інший.
— Дозвольте мені бути з вами зовсім одвертим. Коли я догадався, хто автор цього листа і кому він адресований, я узнав і багато іншого... Та зовсім не все.
— Ви хочете все знати?
— Ні, пробачте. Хоч моя професія й вимагає, щоб я був до всього цікавий, та в даному разі це було б щось більше, ніж навіть неделікатність. Просто я не розумію, чому ви нервуєтесь, коли вам цього не можна. І серджусь на вас за це.
— Інакше кажучи, ви, думаючи про мене, обвинувачуєте мене?
— Якщо друг може вас обвинувачувати...
Ліда зсунула шапочку й дивилась на пляму світла на столі.
Я почував себе ніяково. Мені здавалося, наче дівчина вважає, що я втручаюсь до справи, яка мене не обходить і не повинна обходити.
— Знаєте, — почала вона, — я довіряю вам... Може, вам буде дивно слухати мене... та треба ж з кимсь поділитися своїми думками... Я сама себе не розумію. Може, це вдасться вам...
Вона помовчала з хвилину, потім мовила далі:
— Колись — це було кілька років тому — я випадково зустріла Ярослава. Не скажу, що він одразу мені сподобався. Та ви знаєте про це з його листа... Коли він поїхав, я часто думала про нього. І несподівана зустріч на маленькій станції, про що я думала, як про жарт, вразила мене. Мені здалося, що я починаю його любити... Тоді я була на першому курсі. Він же готувався до захисту дипломної роботи. Ми провели кілька чудесних днів. Я завжди з надзвичайною приємністю згадую ті дні, наші розмови. Скільки було тоді сміху й радості... Ті чудесні дні, здавалось, віщували нам радісне майбутнє. Ми стали великими друзями, хоча перед розлукою і посперечались. Я домагалась, щоб він швидше захищав свій дипломний проект і зараз же по тому переїхав до нашого міста. Він майже погоджувався, але твердо пообіцяти відмовився. Ми роз’їхались. Я весь час думала про нього. Ярослав дуже скоро прислав мені листа. На того листа я не відповіла. Я спитала себе: чи справді я так сильно люблю його, що мушу своє життя зв’язати з ним? І мені почало чомусь здаватися, що це захоплення, яке швидко мине. У другому листі він писав, що найближчим часом приїхати не зможе. Я сердилась і не відповідала. Тільки після четвертого листа написала йому. В тому четвертму листі він доріказ мені за мовчанку і заявив, що й він пише востаннє. Я злякалась і відповіла. То байдуже, що я писала. Потім я ще написала листа, в якому ледве не призналася, що кохаю його. Але обидва мої листи повернулись з написом, що адресат виїхав... Ну, а цей лист я одержала після дуже довгої перерви...
— І ви ніколи не чули про нього?
— Ні.
Я уважно дивився на неї.
— Згодом, — сказала Ліда далі, — з’явився Юра. Власне, я з ним дуже давно знайома, ще з школи. Це прекрасна людина. Я люблю його за розум, за працездатність, за чуйність, за доброту... Ми часто проводили з ним канікули. Спочатку ми були з ним в одному інституті, але через рік він перейшов на медичний. Тому він скінчив пізніше за мене. Юру знали всі мої товариші. Його любили й мої рідні, хоч Станіслав іноді й кепкував з нього. Я знала, що він дуже любить мене... Таке трапляється рідко. Для Юри нічого не існує, крім мене... Ну, а далі ви знаєте. Знов з’явився Ярослав... Я не буду перед вами критися... Я досі його не розумію. Може, моя хвороба... Ви знаєте, що це безнадійно, хоч і можна прожити понад двадцять років... Краще нам з Ярославом не зустрічатися. Він зуміє забутися в своїй роботі. Я похитав головою.