Промову полковника Файзулова комітет вислухав з великою увагою. Я зробив висновок, що тепер про тунель багато писатимемо.
Після того доповідали Макаренко й Самборський. І дивна річ: суперечка, що повстала між цими інженерами на самому початку роботи, тепер розгорілася ще більше. Єдине, на чому вони згоджувалися, — це намітка траси тунелю: п’ятдесят шоста паралель, не відступаючи від неї ні на крок. Але коли мова заходила про діаметр, про одно— чи двоколійність, про внутрішнє обладнання, про кількість матеріалів, енергії, робочої сили, — тут вони розходились.
— Макаренко хоче надто розкішно будувати тунель, — запевняв Самборський. — Але це — не метрополітен. Сьогодні країна ще не може дозволити собі такої розкоші, та це й непотрібно. Це зайвих два, а може, і три мільярди карбованців, зайвий рік роботи.
І коли він наводив цифри, не можна було не згодитися з ним. Навпаки, доводи Макаренка були не дуже обгрунтовані. Основне, на що він посилався, — це довговічність такої споруди, а тому й доцільність витрати великих коштів.
Знов, як і раніш, більшість присутніх обстоювали думку Самборського.
Військові представники з цього приводу не виступали. Полковник Файзулов підійшов до Саклатвали й тихо сказав, що в цих питаннях у них нема згоди і вони мусять порадитися з вищим командуванням. Я сидів близько від голови комітету й чув цю розмову. Мене дуже зацікавило, хто ж з військових підтримує Макаренка.
Засідання закінчилось. Саклатвала припинив дебати, заявивши, що виступи членів комітету дають йому сміливість найближчими днями доповісти урядові про те, що можна починати підготовчі роботи. Щождо установок Макаренка й Самборського, то він обіцяє об’єктивно доповісти урядові про їх зміст.
— Крім того, — сказав академік, — стенограму наших виступів голова уряду читатиме особисто.
Після засідання академік затримав мене на кілька хвилин, і я спитав у нього:
— Про суперечки Самборського й Макаренка можна писати?
— Звичайно, можна, — легко посміхнувшись, відповів він. — Тільки я просив би робити це в академічному, так би мовити, плані. Остаточно про все ми домовимось після моєї доповіді урядові.
У вестибюлі я наздогнав Шелемеху та Аркадія Михайловича. Льотчик люб’язно запропонував підвезти й мене своєю машиною.
Дорогою ми з Аркадієм Михайловичем говорили багато, а Шелемеха мовчав. Я сказав, що аргументи Самборського більш переконливі. Професор погодився зо мною й сказав:
— Мені здається, що нічим іншим, як тільки упертістю Макареншг, цього пояснити не можна. Завжди він одзначався цією рисою. Я пам’ятаю його ще зовсім хлопчиськом. Він і тоді був такий же... Це багато нашкодить йому в житті.
— У всякому разі, — підтримав я професора, — це може призвести до того, що він не працюватиме на будівництві.
— Авжеж. Він такий, що може відмовитися, коли буде не по його.
— Ні, це ви вже занадто, — обізвався нарешті майор. — Працювати він буде, Аркадію Михайловичу. І... я, знаєте, не переконаний доводами Самборського. Правда, з мене технік слабкий. Мене, може, переконують більше не цифри, а... Самборський, звичайно, виступав дуже запально, але...
— Що "але"? — спитав Аркадій Михайлович.
Я був здивований. Шелемеха, скільки я пам’ятав, завжди говорив дуже впевнено і ясно, без пауз та замовчувань.
— Але я згоден з аргументами Макаренка, — подумавши, відказав він.
— Почасти ви маєте рацію, — задумливо сказав професор. — Макаренко — фантаст. Отже в нього більша перспектива. Зате Самборський неперевершений майстер всякої конкретної справи.
Моя цікавість щодо того, хто з військових підтримував Макаренка, була повністю задоволена.
А Шелемеха раптом перевів розмову на інше. Він спитав Аркадія Михайловича, як здоров’я Тараса Чутя.
— Хлопчик видужує, — охоче відповів професор, — хоч і виглядає дуже погано. Говорити ще не може. Нікого до нього не пускають. Це Томазян, як мені здається, дбає про те, щоб ніхто не бачив хлопця.
— Коли ж ми довідаємось, як він потрапив з поїзда до лікарні?
— Не знаю. Сам цим дуже цікавлюсь.
— Ви ж, Аркадію Михайловичу, коли можна буде з Тарасом поговорити, покличте й мене.
— Добре.
Я звернувся до професора з таким же проханням і теж дістав його згоду. Ми саме під’їхали до готелю, і я вийшов з машини.
В готелі портьє сказав мені, що у вітальні на мене жде якась дама. Здивований цим, я швидко піднявся туди. Справді, в порожній вітальні стояла жінка, повернувшись лицем до вікна. На ній було елегантне пальто з сірого каракуля і така ж шапочка. Мабуть, вона дуже уважно вдивлялася у вечірні сутінки за вікном або сильно задумалась, бо повернулась лише тоді, коли я підійшов зовсім близько і спитав:
— Пробачте, ви хотіли...
Я не договорив, бо вона рвучко обернулась і... уявіть моє здивування, передо мною була Ліда.
— Так, Олексо Мартиновичу, у мене є до вас прохання.
— Зайдімо до мене.
13. РОЗМОВА З ЛІДОЮ ШЕЛЕМЕХОЮ
Ліда спинилась серед кімнати, не роздягаючись і не сідаючи. Мовчала. Біляві чудові кучері, вибившись з-під шапочки, прикривали їй вухо й щоку. Велика електрична лампа освітлювала дівчину й давала змогу бачити кожну рису її обличчя.
"Чого вона прийшла, що трапилось?" — думав я, але, не наважившись спитати, заговорив про засідання комітету.
В очах Ліди мигнула цікавість. Перебивши мене, вона спитала:
— Ярослав там, звичайно, був?
— Макаренко? Був.
Вона пройшлась по кімнаті й засвітила настільну лампу.
— Мені електрика ріже очі. Погасіть, будь ласка, лампу на стелі.
Я поспішив виконати її прохання. Ліда сіла в крісло й дістала з сумочки конверт.
— Я прошу вас передати цей лист інженерові Макаренку. Я хотіла послати його поштою, але не певна, що він до нього дійде.
Я був здивований. Навіщо їй передавати лист? Вона ж могла б поговорити з Макаренком і сама. Тим більше, він живе тут і вже, мабуть, дома.
— Ви здивовані моїм проханням? Я їду в Єсентуки на два місяці. Мій поїзд відходить удосвіта... От уже десять днів я не можу побачити Ярослава.
— Чому? — вихопилось у мене.
— Інженер Макаренко зайнятий роботою, — іронічно промовила Ліда. — Десять днів тому він зник, щоб працювати над своїм проектом. Я гадала, що він сьогодні повернеться до себе в готель, але, виявляється, він дзвонив сюди, що знов кілька днів його тут не буде.