В невеликій сталевій клітці, встановленій на трохи піднятій над підлогою площадці, був один-єдиний рубильник. Гордон почав важко видиратися східцями площадки. Одна рука і нога в нього безживно висіли; він покликар Бекра, щоб той допоміг йому, але охоронець позадкував до дверей і, понятий жахом перед невідомою катастрофою, що насувалась, кинувся навтіки, залишивши Гордона сам на сам із страхітливою машиною.
Заповзши у клітку, Гордон побачив, що йому ще дове деться зняти запори й відкрутити подвійні гайки з болтів. Тремтячими, гарячковими рухами він відгвинчувая їх, коли позаду хтось вигукнув: "Стій!" Гордон навіть нь обернувся. Вигук повторився вдруге, втретє" а потім загриміли постріли... Судорожно зітхнувши від болю, Гордон уткнувся в сталеві прути клітки. Якусь мить він чіплявся за них побілілими пальцями і упав би з площадки на кам'яну підлогу, коли б чиїсь руки не підхопили його, не повернули обличчям угору, не опустили долу. І тут він побачив обличчя і почув голос людини, яка тримала його.
— Ти! Гордон! — здавалось, сама душа вихопилася з цим зойком.
— Мій брат Зеїн! — процідив Гордон. Біль висушував його, випалював усе всередині.
— Але цей одяг на тобі! —закричав бахразець, стискаючи в рзщі матерію комбінезона, що був на Гордоні. — Як же я міг здогадатись, що це ти? Брате мій! Браге мій!
Гордон відчув, що Зеїн гарячково намаїається знайти його рани, зручніше покласти його, випрямити його скарлючені ноги. Він відштовхнув від себе руки Зеїна і з останнім зусиллям промовив:
— Ти нічого не залишив мені всередині, любий друже! Від цього зусилля він знепритомнів.
В найтяжчі хвилини сповненого кошмарами забуття, що потім насунулося на нього, йому вже було ясно, що він фізично помер або вмирає. В одну з таких хвилин віч навіть спромігся вихопити ще гіркішу думку з чорного провалля своєї свідомості — думку про те, що якась єдина нитка завжди залишається ясною для нього, навіть коли він непритомний, навіть коли ця нитка веде його до смерті і навіть коли вона заплеснута цим жахливим й шумним хаосом маячіння. Вона нічого йому не пояснювала, ця нитка життя, за неї можна було лише триматись у виру непритомності і, тримаючись, зносити нестерпний біль від мільйонів і мільйонів маленьких вибухів, які щосекунди відтворювали в його мозку картини всього, що він зазнавав—і не зазнавав— на протязі свого життя. А потім знову настало просвітлення, і він вирішив, що це, мабуть, свідомість в останньому зусиллі вижити несе за собою тіло крізь спогади про кожну прожиту ним хвилину — спогади, які не текли з плаьною послідовністю сновидінь, а повторювали до найменших, най-жорстокіших подробиць ножну часточку кожної миті кожної дії в його житті. Яка це була напружена, нестерпна мука! І мучилося не тіло, а свідомість. Тільки смерть могла припинити ці страждання. І смерть прийде через вибух — вибух свідомості, що зараз агонізує.
Гордон сподівався, що це от-от відбудеться, однак і ця остання його надія не справдилася, він опритомнів сзме в ту мить, коли спонукував свою змучену свідомість розлетітися вдрізки і покінчити, покінчити з усім.
Перший, кого він побачив, був Зеїн; і він знову промовив із стомленою гіркотою:
— Ти не залишив мені нічого всередині, любий друже.
— Твій одяг!.. —міг тільки знову і знову повторювати бахразець, розпачливо намагаючись дати якесь пояснення, і Гордон бачив, що він не тямить себе від горя. — Як я міг здогадатися, що це ти, Гордон?
— Це — кінець, Зеїн,— відповів Гордон і в цю мить помітив поруч себе Гаміда, відчув, що Гамід тримає його руки в своїх. Побачивши над собою склеписту стелю ' прилади вздовж стін, Гордон усвідомив, що лежить в машинному залі електростанції. З зусиллям він повернув голову й посунув її ближче до Гаміда.
— Тепер ти вільний від мене, Гамід! — промовив він з жалюгідною посмішкою.
Гамід був приголомшений; він не стримував сліз, які стікали на його рідку жорстку борідку, й дробилися, й розліталися в ній.
— Я не можу відпустити тебе, Гордон. Ти справжній араб...
Важко повівши очима, Гордон подивився на себе й побачив, що на ньому все ще робітничий комбінезон. Він похитав головою і відповів:
— Ні! Я більше не араб. Тепер залишаються тільки Гамід і Зеїн. Ах, Зеїн...
На якусь мить він знову болісно поринув у провалля непритомності, та свідомість майже одразу повернулася до нього.
Зеїн сказав глухим голосом:
— Я не міг здогадатися, що це ти. Я бачив тільки той рубильник і розумів, що хтось хоче зруйнувати цей світ. Але чому це був ти? Чому ти був тут? Чому я зробив таку страшну помилку?
— Ні, ти не помилився. Я хотів зруйнувати його, Зеїн, — промовив Гордон. — Я хотів зруйнувати твій комуністичний світ.
— Але навіщо, Гордон? Навіщо?
— Я хотів врятувати кочовиків. Я хотів врятувати від твоєї догми, від машинного майбутнього останніх вільних людей на землі. О, я хотів би врятувати всіх людей, коли б міг: прихильників машин, матеріалістів, городян, інженерів, селян, двірників, усіх, усіх! О, боже, якої поразки я зазнав І — вигукнув він. — Гамід розуміє, якої поразки я 'зазнав.
— Ні, ні, — промовив Гамід і поцілував йому руку. — Ти досяг тут цілковитої перемоги. Сама Аравія тепер врятована! Чи цього недосить, Гордон? Чи не розумієш ти цього?
Гордон спробував підвестись, сісти прямо, але вони стримали його, благаючи не рухатись, кажучи, що зараз сюди прийдуть лікарі, що йому зроблять все необхідне, і все знову буде гаразд. Та Гордон не прислухався до їхніх заспокоювань. Він сказав, що тіло вже не належить йому. Хай вони знають, що його тіло вже померло, і тільки зусиллям волі він ще підтримує життя свого розуму.
— ...Я вже не бачу нічого, Гамід. Тільки своїх улюблених друзів, — промовив він. — Із болісною насмішкуватістю, майже гіркотою спитав: — Зеїн, брате мій! Чи стріляв би ти в мене, знаючи, що це — я? Чи стріляв би ти в Гордона за те, що він хоче зруйнувати твою здобич?
— Не муч мене! — заблагав бахразець. Величезний смуток знищив у ньому рештки самовладання. Важко, розпачливо дихаючи, він схопився на ноги.
— Я хочу знати! — промовив Гордон спокійно, невмолимо.
— Я не можу відповісти тобі.