— Я хотів убити вас, — не підводячись, промовив Гордон до Азмі. — Це був би мій єдиний подвиг в Аравії, справедливість і корисність якого не викликали б у мене ніякого сумніву.— Він подивився на тремтяче лице Азмі У паші відвалилася щелепа, але вираз гідності ще не зійшов з його обличчя.—Та біда в,тому, — заговорив він далі, — що поки я чекав, сидячи тут, у мене був час подумати про вас. І це врятувало вам життя, Азмі.
Азмі не відповів, не ворухнувся, тільки важко зітхнув під військовими ґудзиками свого мундира. А втім, здається, зітхнувши, він ще й важко, фаталістично знизав плечима.
— Жодна людина не заслуговує смерті більше, ніж ви, — казав далі Гордон. — Щодо цього в мене сумнівів нема. Я не знаю лише, чи маю я право вбити вас. Я просто не вважаю себе таким доброчесним, наділеним такою владою і відповідальністю, щоб оголосити одну людину гіршою за інших і ьбити її за це. Я не маю права карати вас за ваші злочини, Азмі, бо, власне кажучи, ви маєте право чинити іх, оскільки ви з вашими злочинами не гірші за'будь якого політика, будь-якого генерала, будь-якого солдата, священика, філософа, будь-якого висушеного інтелігента. Ви просто-жирніший й багатший за інших, і ваші злочини мерзенніші; але цього ще недосить, щоб убивати вас. Отже, я залишаю вам життя і відмовляюся від будь-яких претензій на вищість від вас. Звичайно, мені б дуже хотілося вирвати, у вас ду~ шу — щоб відомстити за себе, за наругу, яку ви колисо вчинили над моєю душею. І я б з охотою вирізав ваше серце, щоб відплатити за бідолаху Фаг'да. Але це була б помста* тобто вияв слабкості—бо помстою слабка людина зраджує свій власний інтелект Отже, я відмовляюсь убивати вас — щоб не надати вам можливість хоча б таким шляхом одержати перемогу наді мною. Можете йти.
Азмі відкрив рота, щоб сказати щось.
— Мовчіть! —крижаним тоном промовив Гордон.— Від самого лише звуку вашого голосу я можу змінити своє рішення. — Він кинув пістолет Бекра до ніг паші — Якщо у вас є що заперечити, якщо у вас є якісь претензії до мене, якщо ви почуваєте себе хоч на йоту правим—візьміть її ей пістолет і спростуйте мої слова, всадивши мені кулю в лоб. — Він заплющив очі. — А якщо нічого такого у вас нема, то забирайтеся назад до своєї плоті, до свого ліжка й чекайте, доки вашу долю вирішить яка-небудь дрібніша за мене людина. Я покінчив з вами.
Гордон розплющив очі і з надією подивився на пашу. Та обличчя Азмі не виражало нічого — ні емоції, ні страху, ні полегшення — немов крім плоті в нього справді не залишалося нічого, навіть перед лицем смерті. Гордона занудило. Азмі зітхнув, похитав головою і, повернувшись, пішов геть.
Бекр підняв свій пістолет і пішов слідом за нчм; і Гордон, — немов його плоть звільнилася від якогось обов'язку або була цим обов'язком переможена, — обм'якнув, віддаючись своєму болеві, і майже одразу заснув. Коли він прокинувся, день уже втрачав останні сили, і ніч оповивала небо — здавалось" м'яка чорна повіка запинає старе-старе око.
— Бекр! — гукнув Гордон, і охоронець одразу підійшов до нього. — Ти тут? — здивувався англієць.
Бекр скривився.
— Чим ти Незадоволений, Гордон? Хіба краще було б, якби я був десь в іншому місці? О, аллах, ти вже став зовсім жалюгідною людиною.
— Так, так, і ти теж, Бекр. З тебе вже нема ніякої користі. В тобі нема смерті, і тому нема й життя. Ти помер, коли помер Алі. А тепер ти ходеш за мною, як зляканий собака, що втратив будь-яку сміливість. Сердешний, сердешний Алі!
— Аллагу... — почав стогнати Бекр.
— О, тільки без цього! Допоможи мені підвестись. Підіймай мене ззаду, дурень! — зойкнув Гордон. Від недбалого ривка, яким охоронець спробував підняти його, біль пронизав усе його тіло.— А тепер постарайся довести мене оя до тієї електростанції, не скрутивши мені дорогою в'язи. Веди мене туди. — Гордон шкандибав непевними кроками, спираючись на незграбні руки Бекра.
Головоріз спробував був надати своєму брудному обличчю пісного, жалісливого виразу, однак'його очі звузилися, а губи скривилися у мимовільній злорадій посмішці — жалюгідній тіні його колишньої люті.
— Швидше! — нетерпляче підганяв його Гордон. — Швидше!
Нарешті вони підійшли до мармурово-білого будинку електростанції, який здіймався, як гробниця, посеред чорного лісу дротів, стовпів та невисоких трансформаторів з піритовими ріжками. Гордон знав розташування приміщень всередині станції, і, хоч уже було майже зовсім темно, він пройшов крізь розбиті двері й опинився у величезному холодному склепі, в якому містилися завмерлі мотори й довгі ряди рубильників, лампочок і вимикачів. Гордон уже був тут раніше—цриходив, щоб подивитись на ці рубильники і спробувати розгадати, який з них пустить струм по проводах і дасть можливість тому, другому рубильникові, виконати свою місію. Він мав знайти цей вимикач електроструму серед безлічі рубильників, які були зараз перед ним — деякі на замках, деякі в ящиках, деякі під чохлами, деякі з'єднані, спарені між собою у якійсь нерухомій геометричній любові. І всі вони — німі, щільні, непроникненні — здавалось, змовилися не виказувати таємницю своєї сили.
— Це загадка! — промовив Гордон до Бекра. Подивись на ці самовдоволені механізми з їхньою потаємною силою і скажи після цього, що в них немає якоїсь своєї загадкової й незбагненної душі! І вони ховаються від мене!
— Ти не механік, — похмуро спробував пожартувати Бекр, простягаючи Гордону робітничий комбінезон, який він знайшов біля дверей.
— Ні! Я механік! —гарячково вигукнув Гордон. — Біда лише в тому, що я — механік істини. — Він смикнув свій арабський бурнус, немов на доказ того, що туг, в Аравії, він бореться за істину. — Але тепер все це пішло нанівець. Мене обманули. Навіть ця одежа обманула мене! — Він зірвав з себе бурнус, кинув його на підлогу й закричав: — Так! Тепер я звільнився від неї! — Він вихопив робітничий комбінезон з рук Бекра і, кривлячись від болю, почав натягувати його на своє тремтяче тіло. — Ось що мені потрібно тут. — Його голос відбивався луною від склепистої стелі. — Дивись! — вигукнув він і почав шкутильгати вздовж величезного розподільного щита, вмикаючи підряд всі рубильники.— Десь в одному з них сила! — стогнав він сердито, і луна стогнала слідом за ним, повторююча у склепіннях його фантастичну гру.— Один з них врятує моїх братів,— повторював він в якомусь істеричному екстазі, вмикаючи з кожним словом все нові й нові з сотень рубильників. Він уже не додержував порядку, а хапався за них навмання, кидався на щит і в лютій нестямі натискував на рукоятку, а потім завмирав на мить, чекаючи, щоб струм ринув у дроги, заспівав, завирував у них. Його істеричне збудження наростало з кожною секундою, і коли кімнату раптом осяяло мертвотно-бліде сріблясте електричне світло, він скрикнув: — Еврика!— і зняв руки догори. — Тепер—останній акт!