Генріх VI : Частина 3

ДІЯ ДРУГА
СЦЕНА 1
Рівнина поблизу Хреста Мортімера в Герефордшірі.
Марш.
Входять Едвард і Річард з військом.
Едвард Хотів би знать, як батько втік від них.
А може, він уникнути не встиг
Погоні Кліффорда й Нортемберленда?
Як він в полоні, знали б ми про це,
Як він убитий, знали б ми також.
Коли б утік — гадаю, ми почули б
Щасливу вість про батьків порятунок..
Але чого сумний такий мій брат?
Річард Не впевнившись, де наш відважний батько,
Не можу я радіти. Бачив я:
У січі він шугав,— і спостеріг:
Він Кліффорда запекло відтискав.
Здалось мені: він в гущі ворогів —
Як лев серед худоби чи ведмідь
В собачій зграї; той за мить одну
Кількох придушить, скавучати змусить,
А решта гавкотітиме здаля.
Так батько з ворогами розправлявся,
Так вороги сахалися його;
Я — Йорка син і цим уже щасливий!
Глянь, як зоря прощально розкриває
Ясному сонцю браму золоту!
Воно причепурилось, мов юнак,
Що вперше на побачення рушає!
Едвард Три сонця бачу. Може, це мара?
Річард Три ясних сонця, й кожне сонце — справжнє!
Не з хмар кошлатих постають вони,
А чітко в небі чистім яскравіють.
1 Глянь, глянь! Злились, як у цілунку, мовби
В незламній спілці поклялись, і стали
Єдиним світочем, єдиним сонцем!
Неспроста знак цей нам явило небо.
Едвард Нечуване це диво, я гадаю,
До бою, брате, закликає нас.
Отак і ми, сини Плантагенета,
Ясніємо у славі і хвалі,
А поєднаємось у спільнім блиску
Й осяєм землю, наче сонце світле.
І, що б не віщував той знак,— віднині
Носитиму три сонця на щиті.
Річард Ні, краще три зорі,— сказать осмілюсь,-
Жінкам ти перевагу віддаєш.
Входить Vp н є ц ь.
Ти хто такий? Похмурий погляд свідчить,
Що моторошні вісті нам несеш.
Гонець Ох, я один із тих, хто з болем бачив,
Як був убитий благородний Йорк,
Величний батько ваш, володар мій.
Едвард О, годі! Більше слухати не можу.
Річард Я хочу знати, як він вмер. Кажи.
Гонець Супроти ворогів, що обступили
Його, він бився, мов надія Трої
Супроти греків, що ішли на Трою.
Та не всесильний навіть Геркулес;
Численними ударами сокира —
Мала — могутнього повалить дуба.
Здолало герцога багато рук,
Але убили злісно тільки руки
Лихого Кліффорда і королеви,
Яка йому корону паперову
Вдягла глузливо. Як заплакав з горя —
Дала йому, безжальна, втерти сльози
Хустину, вмочену в безвинну кров
Малого Ретленда— його вбив Кліффорд.
А після глуму злого та образ
Зітнули голову і почепили
На Йоркську браму, де вона й тепер.
Сумнішого нічого я не бачив.
Едвард Опоро наша' Герцогу наш йорк!
Тебе не стало — і на що ж нам спертись?
О Кліффорде, ти, Кліффорде прелютий!
Цвіт лицарства Європи ти убив!
Ні, ти нечесно подолав його —
Віч-на-віч він би подолав тебе!
Палац душі моєї став тюрмою.
Якби ж їй звідти вирватись, щоб тіло
Могло навік Спочити у землі,
Бо радості мені уже не буде,
Ніколи не радітиму, ніколи!
Річард Несила плакати — волога тіла
Вся не остудить полум'я у серці.
Словам не зменшити страждань тяжких,
Адже той віддих, що слова несе,
Роздмуха жар у серці, і згорю
В огні, який лиш сльози погасили б.
Плач не дає відчути горе сповна;
Тож.сльози — дітям, а для мене — меч!
Я, Річарде, ім'я твоє ношу;
Помщусь за тебе чи загину в славі.
Едвард Тобі ім'я лишив відважний герцог,
А герцогство і титул свій — мені.
Річард Якщо ти сам з орлиного гнізда,
Це доведи, сміливо глянь на сонце.
Не герцогство, скажи, а королівство?
Твоє воно, якщо ти Иорків син.
Марш.
Входять Уорік та Моятег'го з військом.
Уорік Ну, лорди, як ви тут? Які новини?
Річард Уоріку великий, як почнем
Сумні новини всі виповідати,
Словами ранячись, немов клинком,-
Слова болючіші за рани будуть.
Відважний лорде, вбитий герцог йорк!
Едвард Ти чув, Уоріку? Плантагенета,
Який любив тебе, мов душу власну,
На смерть замордував жо}>стокий Кліффорд.
Уооік Вже десять днів, як я залив слізьми
Цю новину. Примножиться скорбота,
Коли вам розповім, що потім сталось.
Опісля вейкфілдської різанини,
Де батька вашого спіткала смерть,
До мене пошта швидко вість домчала
Про ваші втрати і.його загин.
Яв Лондоні, стерігши короля,
Зібрав солдатів, друзів наскликав,
Чудово, як здавалося, озброївсь
І рушив навперейми королеві;
А короля з собою прихопив,
Бо сповістила розвідка мене,
Що Маргарита зважилась рішуче
Порушити парламентський указ
Про ваше право спадкувать корону.
Коротше кажучи, зітнулись ми
Аж під Сент-Олбенсом. Змагались люто.
Та чи байдужість короля, який
На королеву з ніжністю дивився,
Позбавила відваги вояків,
Чи розголос про успіхи її,
Чи перед Кліффордом жорстоким страх,
Бо ж той грозився бранців не щадити,-
Судити важко; лиш одне скажу:
Мов блискавки, ряхтіли їх мечі,
А наші воїни мечем махали,
Мов сови мляві уночі крильми
А чи молотники ледачі ціпом,-
От ніби друзів бить їм довелось.
Я бадьорив їх,— правда, мов, із нами,-
Винагороду, славу обіцяв,-
Дарма. Солдати духом підупали,
І в нас віднявши віру в перемогу.
Побігли ми: король — до королеви,
Георг, ваш брат, і Норфолк, і я сам —
Сюди мерщій, щоб з вами об'єднатись,
Бо чутка вже така до нас дійшла,
Що тут нову збираєте потугу.
Едвард О мій Уоріку, де ж герцог Норфолк?
Коли з Бургундії вернувсь Георг?
Уорік 3 полками герцог тут, за кілька миль,
А щодо брата вашого — його
На допомогу вам послала з військом
Бургундська герцогиня, тітка ваша.
Річард Гнав, певно, значно дужчий ворог вас.
Я чув про ваші, лорде, перемоги,
А про ганьбу поразок ще не чув.
Уорік І зараз не почуєш про ганьбу.
Знай: дужою рукою можу я
Корону з Генріхових скронь зірвати
І скіпетр видерти у нього з рук,
Хоч би він войовничістю прославивсь,
Як славиться побожністю й смиренням.
Річард Уоріку, не гнівайсь,— я це знаю,
Не для зневаги я таке сказав.
Та що ж нам діяти в цей грізний час?
Кольчуги скинути і повгортатись
У траурні хламиди, і в молитві
Відлічувать на чотках намистини?
Чи на шоломах наших ворогів
Мечами карбувати молитви?
На друге згодні, лорди? То до діла.
Уорік Для цього ж то і розшукав я вас,
Для цього й брат мій Монтег'ю прибув.
Послухайте! Зухвала королева,
Пихаті Кліффорд і Нортемберленд
І ще таких же птиць бундючних зграя,
Як віск, ліпили волю короля,
Вам спадок передати клявся він —
В парламенті засвідчено ту клятву —
Тепер' же в Лондон вся ватага суне,
Щоб клятву скасувати й разом з нею
Все, що Ланкастерам на перешкоді.
В них набереться війська тисяч тридцять.
Як допоможуть Норфолку й мені
Всі друзі ті, що їх, мій графе Марч,
Серед валлійців славних знайдеш ти
Тоді в нас буде тисяч двадцять п'ять.
1 гей! Чимдуж на Лондон помчимо!
Ми знову коней змилимо баских,
Ми знов гукнем: "Бий наших ворогів!"
Ніколи більше нам не відступати.
Річард Оце Уорік справжній каже, чую.
Віднині хай ясного дня не знає
Хто всупереч наказу відступає,
Коли йому Уорік скаже: "Стій!"
Едвард Схилюся, лорде, на твоє плече.
Як ти впадеш в недобрую годину,
Впаде й Едвард. Хай захистить нас небо!
Уорік Ти вже не граф, не Марч,— ти герцог Иорк!
Тебе чекає королівський трон.
Монархом проголосимо тебе
Скрізь, де проляже наша путь. Нехай
Хтось не підкине радо шапки вгору —
За це він головою накладе.
Королю, Річарде, й ти, Монтег'ю!
Час діяти. Намріялись ми вволю.
Нехай заграють сурми бойові.
Річард Хай серце в тебе, Кліффорде, із криці
(Про це твої жорстокі вчинки свідчать),-
Мечем його протну або — загину.
Едвард Бог і святий Георг із нами. В путь!
Входить гонець.
Уорік Що? € новини?
Гонець Лорд Норфолк передати вам велів:
З численним військом королева йде,
Тож він вас кличе на негайну раду.
Уорік Гаразд, ходім, хоробрі вояки.
Виходять.
СЦЕНА 2
Перед йорком.
Фанфари.
Входять король Генріх, королева М ар г а рита, принц Уель-
ський, Кліффорд і Нортемберленд із барабанним боєм і сурмами.
Маргарита Володарю, ласкаво прошу в Йорк."
Он голова того, хто так хотів
Похизуватися в короні вашій.
Чи ця картина не втішає вас?
Генріх Мов скелі моряка у люту бурю,
Так це видовище гнітить мене.
О боже, не карай! Нема вини
Моєї в тім, що я зламав присягу.
Кліффорд Володарю! Шкідлива й недоречна
Надмірна жалісливість, м'якосердість.
Адже не дивиться привітно лев
На звіра, що зайняв у нього лігво;
Адже ведмідь не лиже руки тим,
Хто ведмежат з барлога викрадає.
Адже страшного жала не уникне,
Хто на змію наступить; он черв'як
І той випручується з-під ноги;
Клюється й голуб, як пташат рятує.
Йорк замірявся на твою корону
І грізно супив брови — ти всміхався.
Він, герцог, бачив сина королем,
Свій рід підносив, як отець дбайливий,
Ти ж, сином ощасливлений король,
Позбавив спадкоємності нащадка,
Бездушним батьком показав себе.
Пташки нікчемні виводок годують,
І хоч жахаються вони людей,
Все ж захищають кволих пташенят.
Та хто не бачив — крилами своїми,
Які для втечі мали б слугувати,
Того, хто до гнізда дереться, б'ють,
Собою жертвують задля малих.
Соромся^ мій владарю, в них учись!
Хіба не жаль, як через батька втратить
Прегарний цей юнак родинне право,
А потім скаже синові своєму:
Що здобули мій прадід і мій дід,
Віддав недбалий батько нерозумно?
Яка ганьба! Поглянь на юнака:
Хай мужній вид — ознака талану —
Твоє розм'якле серце загартує,
Щоб спадщину відстояв ти для сина.
Генріх Чудовий з тебе, Кліффорде, оратор,
І докази навів ти дуже сильні.
Але— хі&а ти, Кліффорде,. не чув? —
Здобуве кривдою приносить лихо.
Чи знав добр© той сиж, чийого батька
До стекла чоргеа скнарість довела?
Достойні вчинки синові лишу,
Сам іншого я. спадку не бажав би!
За інше плата надто дорога:
Яка вже втіха від здобутків тих,
Що так нелегко їх допильнувати!
Ох, брате Иорк, твоїм би знати друзям:
Тужу — бо голову твою тут бачу!
Маргариток Владарю, схаменіться,— ворог близько,
А ви довкола сієте аневіру.
Ви сину рицарство пообіцяли —
Тож вийміть меч і посвятіть його
Негайно. На коліно стань, Едварде.
Генріх Підводься рицарем, о мій Едварде,
Зиай — лиш за правду меч здіймати варто.
Принц Як ваша згода, батьку дорогий,
Здійму його у битві за вінець
Г вже не випущу до смерті з рук.
Кліффорд Я гідну принца відповідь почув.
Входить ганець.
Гонець Вожді держави, наготові будьте:
Зібравши тридцять тисяч солдатні,
Іде Уорік, щоб підтримать Йорка.
Скрізь по дорозі королем Едварда
Він проголошує; багато хто
До них біжить. Готуйтесь, ворог близько!
Кліффорд Королю, краще б вам лишити поле —
Без вас владарці більше таланить.
Маргарита Нас^ володарю, ввірте долі нашій.
Генріх В нас дол-я спільна. Залишаюсь я.
Цортемберленд Але рішуче зважтеся на бій.
Принц Вінчаний батьку, лордів надихни
І всіх, що мають битися за тебе;
Здійми свій меч, гукни: "Святий ГеоргЬ
Марш.
Входять Едвард, Георг, Річа:рд, Hop фол к, Уорік, Монтвг'ю
й солдати.
Едвард Зрадливий Генріху! Ну ж, кайся швидше,
Надінь корону на моє чоло,
А ні — в бою змагайся за життя.
Маргарита 3 дівками лайся, капосний зухвальцю!
Як смієш ти отак пащекувати
Перед законним владарем своїм?
Едвард Я — владар; хай коліна схилить він.
Він згодився, щоб став я спадкоємцем,
Порушив клятву він, а ще я чув:
Ти владарюєш, хоч вінець на ньому.
Ти змусила, щоб синове ім'я
Замість мого в указ він записав.
Кліффорд Зробив він мудро:
Хто батьків спадкоємець, як не син?
Річард Це ти, катюго? Не знаходжу слів!
Кліффорд Це я, горбаню; відповім тобі
І всім таким зухвальцям як належить,
Річард Це ж ти малого Ретленда убив?
Кліффорд Старого Йорка теж — і не наситивсь.
Річард Бій розпочнімо., лорди, ради бога!
Уорік Ну, Генріху, корону віддаси?
Маргарита Уоріку, язик свій прикуси!
Як ми в Сент-Олбенсі востаннє стрілись,
Вам ноги слугували краще рук.
Уорік Тікали ми, тепер — тікати вам.
Кліффорд Так говорив ти і тоді — й тікав.
Уорік Мене погнала не твоя відвага.
Нортемберленд Та мужність вас не втримала на місці.
Річард Шануючи тебе, Нортемберленде,
Молю покласти перемовам край,
Бо серце крається в жаданні помсти
Лихому Кліффордові, дітовбивці.
Кліффорд Я батька вбив твого. Це він дитя?
Річард Ти вбив його як підлий боягуз,
Так само — брата юного, та нині
Сподіяне, катюго, прокленеш.
Генріх Вгамуйтесь, лорди. Дайте, я скажу.
Маргарита Кинь виклик їм, а ні — заціп уста.
Генріх Прошу не заважати, я — король;
Коли захочу, можу говорити.
Кліффорд Ту рану, що звела докупи нас,
Ніякими словами не загоїш.
Отож мовчіть.
Річард Ну, витягни меча!
Клянусь творцем, убивце, певен я:
Твоя відвага — лиш на язиці.
Едвард Ну, Генріху, ти віддаєш корону?
Чи тисячі, що снідали сьогодні,
Уже не пообідають ніколи?
Уорік їх кров на голову твою проллється,
Як не поступишся. За Йорком правда!
Принц Як правда те, що так назве Уорік,
То що ж тоді назвати нам брехнею?
Річард Хто б не зачав тебе, твоя тут мати;
Я бачу, в тебе материн язик.
Маргарита А ти не вдавсь ні в батька, ані в матір;
Ти — виродок, позначений печаттю
Самої долі, щоб тебе жахались,
Мов ящірки отруйної чи жаби.
Річард А ти — залізо неаполітанське
В англійській позолоті. І якщо
Король твій батько, то й калюжа — море.
Соромилась би, знаючи свій рід,
Нікчемну душу в лайці виявляти.
Едвард Сто крон я дав би за соломи віхоть,
Аби цю відьму привести до тями.
Єлена кращою була, ніж ти,
Й хоча твій чоловік — мов Мейелай,
Та брата Агамемнона ніколи
Вона так не ганьбила, як ганьбиш
Ти короля, чий батько раював
У Франції, скоривши короля
Й дофіна. Взяв би рівню син собі,
То батьківської слави не позбувся б.
Але жебрачку в постіль він прийняв,
Обдарувавши батечка твого.
І зразу світлий день змінила злива,
Що змила все у Франції здобуте
Й корону чварами заволокла.
Твоя пиха цей розбрат породила!
Була б ти лагідна — приспали б ми
Свої права,'з жалю до короля
Відклавши з'ясування їх до часу.
Георг Аж бачим — ти веснієш в нашім сяйві
І літуєш, а жнив для нас нема,
Й сокирою твій корінь загребущий
Ми рубонули. Зачепило й нас.
Та знай — коли вже почали рубати,
Не спинимося, поки не впадеш,
Чи зросимо гілля своєю кров'ю.
Едвард Отож тебе на бій я викликаю.
Облишмо перемови — королю
Сказати й слова не даєш. Сурміть!
Нехай криваві мають прапори!
Здобудь, Едварде, славу чи помри.
Маргарита Стривай, Едварде!
Едвард О ні, вже цей не спиниться потік;
Вмруть тисячі, а винен — твій язик.
Виходить.
СЦЕНА З
Бойовище між Таутоном та Секстоном у Йоркшірі.
Гамір битви. Сутички. Входить У о р і к.
Уорік Стомився, як бігун в тяжкій дорозі,
Приляжу і хоч трохи відсапну.
Удари, що прийняв я і завдав,
Цупкі мої геть виснажили м'язи.
Нехай там що, перепочити мушу.
Вбігає Е д в а р д.
Едвард Всміхніться, небеса! Чи, смерте, грянь!
Світ спохмурнів, моє погасло сонце.
Уорік Ну що, владарю? Є якась надія?
Входить Г є о р г.
Георг Кінець! Надія відчаєм змінилась:
Розбито нас, за нами смерть женеться.
Порадь: що діяти, куди втекти?
Едвард Тікати марно. Ворог-мов на крилах.
Ми ж кволі й не уникнемо погоні.
Входить Р і ч а р д.
Річард Уоріку, чому ж ти раптом зник?
Земля спила твойого брата кров;
Протятий гострим Кліффордовим списом,
У передсмертних муках він гукав:
"Пометись, Уоріку! Пометися, брате!" —
Неначебто лунав тужливий дзвін.
Упавши під копита вражих коней,
Паркою кров'ю мички їм зросивши,
Лорд благородний випустив свій дух.
Уорік Нехай же й нашою уп'ється кров'ю
Земля. Не побіжу — коня уб'ю.
Ми поставали, як жінки тендітні,
Й голосимо, а ворог шаленіє.
Чи не гадаємо, що то вистава,
В якій актори жестів не шкодують?
Клянусь я на колінах перед богом:
Не перестану битись, не спочину,
Аж поки очі смерть мені закриє
Чи доля помсті міру покладе.
Едвард Навколішки і я з тобою стану-:
Хай наші душі клятва поєднає!
Тобі віддам я, перш ніж підведусь,
І руки, й серце, й погляд мій,— тобі,
Хто королів садовить і скидає!
Благаю,— тільки накажи мені
Віддати тіло ^ жертву ворогам!
Хай розкривається небесна брама
І з ласкою приймає грішну душу!
До стріч нових прощаймося, панове,
Однаково — небесних чи земних.
Річард Дай руку, брате; кволими руками,
Уоріку, тебе я обніму.
Не плакав зроду, а тепер заплачу;
Зима нам весну вкоротила, бачу.
Уорік В путь, лорди, в путь! Прощаймось, любі, знов,
Георг Ходімо всі до наших лав! Нехай
Тікають полохливі! Решту ж ми
Незламними назвем. Як пощастить,
їх удостоїм славних нагород,
Мов переможців ігор Олімпійських.
Обіцянка така зміцнить їм дух.
Надії на життя, на перемогу
Не згасли. Не барімось. Швидше в бій!
Виходять.
СЦЕНА 4
Інша частина бойовища. Сутички.
Входять Річард і Кліффорд.
Річард Ну, Кліффорде, тепер віч-на-віч ми.
Ось ця рука тобі готова мстити
За йорка, ця — за Ретленда, хоч би
Й за бронзову стіну ти заховався.
Кліффорд Ну, Річарде, я сам на сам з тобою.
Ось ця рука твого убила батька,
Ця — Ретленда, а ця душа їх смертю
Втішається і закликає руки,
Що вбили брата і отця твоїх,
Так само і з тобою порішити.
Отож тримайся!
Б'ються. Входить У о р і к. Кліффорд утікає.
Річард Уоріку, знайди-но іншу здобич.
Яж сам цього вполюю сіроманця.
Виходять.
СЦЕНА 5
Інша частина бойовища. Гамір.
Входить король Генріх.
Генріх Цей бій — неначе вранішнє змагання
Хисткої мли і променів ясних,
Коли на пальці хукає пастух,
Не певний— це вже день чи це ще ніч.
Накочується бій могутнім морем,
Якому не страшний зустрічний вітер,
Й відкочується теж, неначе море,
Яке шалений вітер завертає.
Переважає то приплив, то вітер;
То той, то інший ближчий до мети
В запеклім прагненні перемогти.
Нема подоланих, нема звитяжців,
Бо рівні сили в Цій лихій війні...
Отут на кротовині я присяду.
З ким бог, той переможе! Маргарита
Із нею Кліффорд змусили мене
Лишити битву; лаялись, клялись,
Що їм без мене більше таланить.
Нехай би смерть мені послав господь:
Що в цьому світі, крім нещасть і горя?
О боже! Наймиліше у житті
Буть пастухом, отак собі сидіти
На купині кротячій, майструвати
Годинник сонячний ретельно й хитро,
Аби спостерігати, ,я.к летять :
Хвилини: скільки їх в годину вводить,
І СКІЛЬКИ ПОТребуЄ ДеНЬ ГОДИН;.-
І скільки треба днів, щоб рік минув,
І скільки років, щоб життя минуло.
Дізнавшись, поділити час: належить
Отару пасти стільки-то годин, :
І стільки-то годин відпочивати"
І стільки-то годин — на міркування,
І на розваги — стільки-то годин.
Остільки днів вагітніти овечкам,
Остільки тижнів ще їм до окоту,
А через стільки місяців їх стригти...
Хвилини, тижні, місяці, роки .
Пливтимуть до кінця, що їм судився,
В могилу тиху приведуть старого —
Яке солодке, радісне життя! :,";
Чи пастухам овечок безтурботних
Кущ глоду не любішу тінь дає,
Ніж балдахін розкішний королям,
Пойнятим страхом, що підлеглі зрадять?
Авжеж, любішу! В тисячу разів.
І, зрештою, нехитрий сир селянський,
Ковток води з торбинки шкіряної
Та звичний сон у затінку дерев, —
Те, чим задовольняється пастух,-
Куди дорожчі царствених пишнот,
Вина, що в чаші золотій іскриться,
Багатої постелі, над якою
Чатують клопіт, недовіра, зрада.
Гамір бою. Входить син, що вбив батька; він несе на руках його тіло.
Син Навіщо вітер, що даремно віє?
Можливо, у кишені в чоловіка,
Якого я в бою здолав, є крони;
А я, що в нього зараз їх візьму,
Можливо, нині ще віддам комусь
Життя і гроші, як цей мрець мені.
Та хто ж це? Боже! Батькове обличчяі
Це ж мимоволі батька я убив!
Страшні часи породжують таке!
Мене король послав на .бойовище,
А батька, що Уоріку служіив,
Господар змусив, битися за Йорка.
Того,.хто дав колись мені життя,
Я власноруч тепер життя позбавив.
Прости, о боже,— я не знав, що діяв!
Пробач, мій батьку,— не впізнав тебе!
Хай сльози ці криваві плями змиють —
Ні слова, поки виллються гіркі.
Генріх Страшне видовище! Криваві дні!
Коли гризуться леви за печери,
Ягнята безневинні потерпають.
Плач, бідолахо,— я також заплачу.
Мов міжусобиця, хай сліпнуть з туги
І краються нам очі і серця.
Входить батько, що вбив сина; він несе на руках
його тіло.
Батько Ти, що зі мною так запекло бився,
Віддай, що маєш, золото віддай —
Купив його я сотнею ударів.
А гляну, хто ж це. Справді ворог наш?
Ох ні, ні, ні! Це син єдиний мій!
Коли в тобі ще жевріє життя,
Розплющ, дитино, очі! Глянь, як злива,
Що буря серця принесла, проллється
Тобі на рани, що й мене вбивають!
О боже, зглянься на цей вік злощасний!
Які лукавства й виверти жахливі,
Безглузді, неприродні і страшні
Породжує смертельна колотнеча!
Зарано, сину, дав тобі життя,
: Запізно я тебе життя позбавив!
Генріх За лихом лихо! Туга нестерпима!
Умерти б і покласти край нещастям!
О зжалься, зжалься, добре небо, зжалься!
Червона й біла на обличчі в нього
Троянди — чвар фатальні кольори:
Одну нагадує пурпурна кров,
А другу — сполотнілий вид його.
Зів'янь, одна,— розквітни, друга! В'януть
В двобої вашім тисячі життів.'
Син Як мати, взнавши про загибель батька,
Зажуриться, не втішиться ніколи!
Батько Як жінка, взнавши про убивствр сина,
Ридатиме, не втішиться ніколи!
Генріх Як вся країна короля зневажить'
За все лихе й не втішиться нізащо!
Син Коли так син над батьком сльози лив?
Батько Коли над сином батько так тужив?
Генріх Коли з підлеглими король так плакав?
Страшне в вас лихо, та моє — страшніше.
Син Візьму тебе й наплачусь над тобою.
(Виходить, несучи тіло батька)
Батько Ці руки будуть саваном тобі,
А серце домовиною,— ніколи,
Мій сину, образ твій не згасне в нім.
Мій стогін буде по тобі подзвінням!
Жалобу чорну понесе твій батько,
Скорботу невигойну, мов Пріам,
Що доблесних синів своїх утратив.
Я заберу тебе. Що нам той бій!
Я — не солдат, а вбивця, сину, твій!
(Виходить, несучи тіло сина)
Генріх Жаль, страдники, печальних ваших доль,
Та ще стражденніший за вас король.
Гамір бою, сутички.
Входять королева Маргарита, принц Уель-
ський та Ексетер.
Принц Тікайте, батьку! Друзі всі втекли.
Уорік б'ється, мов бугай шалений.
Мерщій! Смерть невблаганна мчить сюди.
Маргарита Владарю, на коня! Негайно в Бервік!
Едвард і Річард — наче злі хорти,
Що вгледіли сполоханого зайця:
Яріє лють в очах розпаленілих,
А криця закривавлена в руках,-
Наздоганяють нас. Мерщій тікаймо!
Ексетер Біжім! їх окриляє помста люта.
Не час тепер вагатися. Покваптесь!
Або за мною слідом вирушайте.
Генріх Ні, любий Ексетере, я — з тобою.
Лишитись не боюсь, та краще все ж
За королевою піду. Вперед!
Виходять.
СЦЕНА 6
Там жб. ' ' :
Гучний гамір битви.
Входить 'поранений К л і ф ф о р д,
Кліффорд Вже догоря, згаса моя свіча,
Що королеві Генріху світила,
Ланкастере! Боюсь твого падіння
Більш, як розлуки тіла із душею.
Тобі немало друзів здобули
Любов до мене й страх переді мною.
Та ось я впав.,Умру — й ослабне спілка
На лихо Генріху, на втіху Йорку.
Адже, мов мухи влітку, чернь роїться!
Мошва летить на сонце,— нині ж сяє
Хто, як не Генріхів запеклий ворог?
О Фебе! Краще б ти не дозволяв,
Щоб Фаетон ясними кіньми правив.
Землі б тоді вогненна колісниця
Не опалила. І якби.належно
Ти, Генріху, владарював, як батько
Або ж твій дід,— не поступався Йоркам,
Не розвелося б їх, неначе мух;
Я й тисячі таких же .в цім краю
Вдів по собі невтішних не лишили б,
І ти б на троні мирно возсідав.
Ласкавий легіт пестить бур'яни,
Поблажливість розбещує злодіїв!..
Зітхання марні, невигойні рани,
Нема ні сил, ні змоги утекти.
Нещадний ворог, він не зна жалю,
Та я й не заслужив того жалю.
Ятряться болісно смертельні рани,
Я, спливши кров'ю, млію. Що ж, добийте,
Уорік, Річард, Йорк, сюди спішіть:
Батьків убив я ваших — відомстіть.
(Зомліваі) .,,-.,..'
Гамір битви. Сигнал відбою.
Входять Едвард, Геор г, " Р'і ч а р д,;'М онт ег'ю, У о рік і солдати.
Едвард Спочиньмо, доля усміхнулась нам,
Обличчя хмурі хай осяє мир. ; :
Частина військ криваву королеву
Жене, якій коривсь король смиренний,
Мов парус кориться шаленій бурі
І корабель жене супроти хвиль.
Гадаєте, що з ними втік і Кліффорд?
Уорік Ні, врятуватись він ніяк не,міг.
Тут, перед Річардом, таке скажу:
його ваш брат позначив для могили,
Тож він напевне мертвий, де б не був.
Кліффорд стогне і вмирає.
Едвард Чий дух так тяжко з тілом розстається?
Річард Так стогнуть, відчуваючи загин.
Едвард Глянь, хто це. Друг чи ворог — благородно
З ним повестися треба — бій скінчився.
Річард Забудь про милосердя — це ж бо Кліффорд!
Не вдовольнився він, відтявши гілку —
Зеленолисту Ретлендову юнь,-
А ніж нещадний свій ввігнав у корінь,
З якого ніжний пагін виростав,
І Йорка, батька нашого, убив.
Уорік З-над брами Йорка голову знімімо
І, замість батькової, що її
Повісив Кліффорд, почепімо цю:
За все сповна віддячувати слід.
Едвард Несіть сюди зловісного сича,
Який нам тільки смерть пророкував.
Тепер квиління хиже спинить смерть,
Лихий язик вгамується навік.
Солдати виносять тіло наперед.
Уорік Мені здається, втратив тяму він.
Чи впізнаєш нас, Кліффорде, скажи?..
Його життя згасила чорна смерть —
Не бачить нас і наших слів не чує.
Річард Якби ж почув! А може, й чує він,
Та хитро прикидається, бо хоче
Уникнути принизливих знущань,
Яким піддав він батька перед смертю.
Георг То допечи йому дошкульним словом.
Річард Благай нас, Кліффорде,— хоч і намарне.
Едвард Кайсь, Кліффорде, безсилим каяттям.
Уорік Виправдуй, Кліффорде, свої грїжи.
Георг А ми тортури виправдаєм ними.
Річард Ти Норка шанував, я ж Йорків син.
Едвард Як Ретленда жалів, так я — тебе.
Георг Де вождь і захисник ваш — Маргарита?
Уорік Вони ж кепкуютьі Лайся, як ти звик.
Річард Не чуть прокльонів? Світ перевернувся.
Коли не ганить приятелів Кліффорд,
Це значить — він умер. Клянусь душею,
Руки не пожалів би, щоб для втіхи
Його на дві години оживить.
Відтяв би руку — хай би захлинувся
В потоці крові кат, чию неситість
Ні йорк, ні Ретленд не потамували.
Уорік Вже мертвий він. Хай голова злочинця
Замінить Йоркову яа міста брамі.
А зараз — в Лондон маршем тріумфальним,
Там коронуємо тебе, Едварде.
Тоді у Францію подамся я
Просить принцесу Бону в королеви.
Так поєднаємо два королівства,
І вже нам будуть зовсім не страшні
Розбиті, та недремні вороти.
Бо ж, хоч безсилі вжалити тебе,
Все ж ображатимуть дзижчанням слух.
Я спершу коронацію побачу,
А потім — через море, у Бретаиь,
Чудовий шлюб Едеарду влаштувати.
Едвард Хай буде так, як хоче ваш Уорік,
Я сперся на його плече й ніколи
Нічого без його поради й згоди
Не розпочну. Тепер, мій брате Річард,
Ти ібудеш герцог Глостер. Ти, Георгу,
Будь герцог Кларенс. Ну, а наш Уорік
Хай порядкує всюди разом з нами.
Річард Хай Кларенс буду я, & він хай — Глостер,
Бо надто вже те герцогство зловісне.
Уорік Облиш! Які дурниці! Має Річард
Буть Глостером. А зараз — швидше в Лондон!
Хай там належно ушанують нас.
Виходять.