Цей наївний панегірик холопському серцю виявляє разом з тим і ту наївність погляду тодішнього польського поміщика на південно-російського селянина, наївність, яка й слугувала моральною прірвою, що відділяла поляка від південно-російського народу. Для поляка здавалося дивним, що у селянина могло бути серце і в цьому серці "мала прихисток християнська любов"… В тім цією наївністю розумінь відзначаються усі "благородні" стани того жалюгідного часу, які не усвідомлювали, що саме ця наївність розумінь і була причиною як уманської різні, так і пугачівщини.
Липоман розповідає при цьому, що коли у селі Оситному дізналися через Хмілевича, що головний табір гайдамаків був взятий Кречетниковим, і більша частина начальників смути потрапила у полон і коли прибіг один з гайдамаків, який уникнув полону і підтвердив те, що повідомив Хмілевич, кажучи, що причиною такого нещастя гайдамаків була зрада, — осадчий вирішив передати дітей Младановича у більш надійні руки. Він вже перестав ховатися з ними у лісі, по ярах та комишах, а насмілився жити з ними вдома. Третю дитину Младановича, якій було лише півроку і яку він також забрав з рук вбивць, він доручив годівниці, а сам поїхав до Умані пересвідчитися в істині відомостей про трагічну катастрофу, що спіткала гайдамацьке ополчення. Хоч відомості і підтвердилися, однак все ще було страшно ризикувати, коли все населення перебувало у такому напруженні, і коли розбита під Уманню гайдамаччина продовжувала кублитися у кожному селі і при першій нагоді могла піднятися з новою силою. Повернувшись з Умані, осадчий радився з Хмілевичем, де б знайти безпечний прихисток для сиріт, і Вероніка Младанович сказала їм, в неї є дядя на Поділлі, поблизу Кам’янці. Тоді вирішили відправити їх туди. Коли збунтувалася Уманщина, і з приходом Залізняка селяни з Оситного, за прикладом інших, вбили свого економа, то порозбирали між собою запаси поміщицького сала, до якого усі малоросіяни ласі, і пшоно, приготовлене до продажу. Осадчий був певен, що селяни, дізнавшись про те, що сталося під Уманню, повернуть награбоване сало і пшоно, і тому звернувся до них за цим добром. Отже, осадчий зміг набрати три вози сала, і поклав його так, щоб на кожному возі всередині залишалася порожнина, куди він сховав своїх паненят. Годівниця молодшого Младановича, хоч мала свою дитину і сім’ю, не хотіла кинути панича і також була схована під сало. Осадчий накрив вози зверху лубом, дав до кожного провідника, а Хмілевича нарядив чумаком і відправив їх у путь. Але оскільки у краї було неспокійно, то вози їхали закритими до самого Тульчина, і тільки там розпакували їх і витягли дітей на свіже повітря.
Так були врятовані діти Младановича, з яких двоє — дочка Вероніка і син Павло — залишили нотатки про уманську різню.
"Цей вчинок доброчесного старого і селян з Оситного заслуговує пам’яті в історії людства (говорить Липоман після розповіді про врятування дітей Младановича). Та не тільки у цьому місці шановані селяни довели великодушність своїх сердець, різними засобами рятуючи нещасних, і не тому, що очікували за це винагороди від багатих, навпаки, вони рятували й тих, про кого відомо було, що вони не мають чим віддячити їм. Це доводить, що простий народ потребував лише простого визнання його моральних почуттів і своєї недоторканності (nietykalnaści). А коли торкнулися в них чутливої струни, тоді спалахнула та електрична іскра, яка породила вогонь, перетворений згодом у пожежу, що з кожною миттю посилювалася і жерла все, що траплялося на шляху — багато тисяч людей, незважаючи на стать і вік, а разом з тим жерла й їхнє добро. Подібні сумні події мали б бути пророчими застереженнями для тодішнього уряду. Та що міг зробити уряд, позбавлений сили і який саме стояв перед загрозою? Анархія нічому не допоможе, навпаки усе кидає у прірву безвладдя".
Але ми сказали, що Кречетников оволодівши гайдамацьким табором під Уманню, і взявши у полон значну частину гайдамацького ополчення разом з його керівниками, тільки почав справу придушення народного заколоту. Призвідники смути залишилися на волі і перед ними відкрилося широке поле для нових подвигів. Звернімося ж тепер до пригод цих гайдамаків, що врятувалися, і прослідкуємо їх діяльність до того часу, коли і Польща, і Росія змогли сказати, що гайдамаччина скінчилася.
Ми сказали, що у день розгрому гайдамацького табору пішли з-під Умані Залізняк, Неживий, Волошин, Саражин, Швачка і Журба. Серед них, треба думати, був і знаменитий Галайда, про якого хоч і немає згадувань у Скальковського, однак у народній поезії особа ця залишилась, та й за народними переказами Ярема Галайда грає не останню роль в історії гайдамаччини. Галайда був наймитом у єврея і пішов до гайдамаків, коли конфедерати вкрали його наречену, дочку титаря, про мученицьку смерть якого ми говорили на початку розповіді про уманську різню. Про Галайду зберігся уривок пісні, записаний у Харкові п.п. Білозерським та Метлінським:
А в нашого Галайди та сивії коні,
Та сивії коні, поводи шовкові…
А в нашого Галайди та сивая шапка,
Та сивая шапка, за ним іде Гапка…
Слід зауважити, що народна українська поезія вшанувала пам’ять переважно тих з гайдамаків, хто походив чи з Запорожжя, чи з російської України. Так, про Залізняка, улюбленого народного героя, пісня говорить:
Максим козак Залізняк з славного Запорожжя.
Процвітає на Вкраїні, як в городі рожа.
Розпустив військо козацьке в славнім місті Жаботині,
Гей, розлилась козацька слава по всій Україні! і т. і.
А про Швачку й досі співається чудова пісня, що нагадує своїми поетичними зворотами кращі думи про часи Хмельницького; але ця пісня відноситься вже до тієї пори гайдамаччини, коли на неї налягла "Москва" своєю залізною рукою:
Ой на козаченьків, ой на запорожців
та пригодонька стала
Ой у середу та й у обідній час їх
Москва забрала і т. і.
Усі ці пісні про гайдамаків російського походження доводять, на нашу думку, що їхні подвиги були ближчими серцю південно-російського народу, ніж подвиги тих з гайдамаків, які, як Гонта, пристали до Залізняка, і що російські гайдамаки дивились на себе як на справжніх спадкоємців слави Хмельницького, Наливайка, Остряниці та ін. Малого того, гайдамаки, які пішли з-під Умані і продовжували свою криваву справу, не вважали для себе поразкою те, що Кречетников узяв їх табір і цілі ватаги польських гайдамаків, у тому числі й російських, віддав у руки уряду. Ці гайдамаки так говорять про себе і свої подвиги: