Гонта вперто продовжував думати і доводити, що він не бунтівник, не розбійник.
— Чим ми гірші за Хмельницького? — говорив він графу Браницькому. — Подібно до нього ми із Залізняком різали ляхів та жидів.
— Тим, — відповідав йому гетьман, — що Хмельницький карав винних у несправедливості до України поляків, а ти катував і мучив самих безвинних.
Після суду Гонту повезли у село Серби, біля Могилева-на-Дністрі. Усю дорогу, кажуть, він безперестанно запитував: "Де Залізняк? Чом зі мною немає Залізняка?"
У Сербах була здійснена його страта, така вишукано-нелюдська, що американські документи не могли б похвалитися більшою винахідливістю, та, якою відзначалася одна з слов’янських держав у другій половині минулого століття.
Подібно до американських дикунів, скальпуючих черепи своїх полонених, поляки зідрали шкіру з голови Гонти, коли він ще був живий, і посолили цю голову. З живого з нього здирали шкіру протягом двох чи трьох днів. Інші додають, що його голого посадили на розжарені штаби заліза, і потім кати зідрали з нього дванадцять смуг або ременів шкіри. Під час катування він продовжував запитувати: "Чом же немає тут Залізняка? Він обіцяв мені, що я буду воєводою київським і господарем Уманщини". Перед стратою Браницький звелів відрубати йому праву руку і вирізати язик, "щоб Гонта не сказав чогось на Браницького". Тучапський говорить, що зідравши з Гонти шкіру, відрубали йому руки і ноги, а потім вирвали серце. Вже опісля, хоч він ще дихав, четвертували за знаком, поданим Браницьким, коли Гонта страшно повів очами і глянув на свого мучителя. Тучапський додає: "Цю справедливу кару він переносив дуже терпляче, бо до смерті пристойно підготувався".
Народна пам’ять зберегла на науку майбутнім поколінням картину цієї жорстокої страти, і пісня й досі розповідає про Гонту:
Вони ж його насамперед бардзо привітали,
Через сім днів з нього шкіру попояс здирали,
І голову облупили, сіллю насолили,
Потім йому, як чесному, назад притулили.
Пан рейментар походжає: "Дивітеся, люде!
Хто ся тілько взбунтував, то всім теє буде".
На цій страті у числі інших був присутній поручик кавалерії неродової, згодом бригадир Голієвський, і як самовидець передав потім подробиці страти Вероніці Кребс.
Стратили також Мартина Білугу та Шила. Попатенка посадили на кіл, або за запорозьким висловом, "на гостру палю". Понад сімсот чоловік було повішено у різних місцях, починаючи від Умані до самого Львову у нинішній австрійській Галичині. Гайдамаків цих розвозили по різних містах і містечках польської України і умертвляли на очах у народу, щоб той бачив і розумів, що на бунтівників чекає жорстока кара, що усім гайдамакам і непокірним "те саме буде". Отже, страти гайдамаків бачив народ у Брацлаві, Вінниці, Кам’янець-Подільському, Кременці, Житомирі, Могилеві та інших містах: де стратили 5 чоловік, де 7, де 8. У Львові було повішено 200 гайдамаків. Іншим рубали голови. За народним переказом, в одному Монастирищі стратили дев’ятьсот гайдамаків. Страта відсічення голови проводилася просто: викопували глибоку яму, клали колоду замість ешафоту, і на цій колоді кати рубали нещасним голови, а потім і голови, і тулуби скидали у яму. Народний переказ говорить, що в Монастирищі, коли над цими ямами, наповненими обезглавленими гайдамаками, навалили землі, то кров з цих ям пробивалася крізь землю і фонтаном била висотою на людський зріст. У Монастирищі ж розстріляли трьох ватажків гайдамаччини, які під виглядом прочан жили за кілька років до уманської різні у тясмінських монастирях і готували для майбутнього повстання гайдамацькі піки, шапки, жупани — саме Лусконог, Гнида і Шелест. Голови проводирів повстання втикали на кілки і виставляли по містах і перехрестях для народного видовища.
Були й такі щасливці поміж гайдамаків, власне не серед гайдамаків за професією, а поміж бунтівників-селян, життя яких пощадили, але за те їм відрубали по одній руці і по одній нозі — праву руку з лівою ногою або ліву руку з правою ногою, таких скалічених "лікували" і потім повертали на батьківщину. При цьому не можемо не нагадати, що таких, хто брав участь у пугачивщині, карали менш жорстоко. Ми не кажемо про ватажків пугачівської смути, яких і вішали і четвертували, і розстрілювали, але звичайних, рядових пугачівців, власне, бунтівних селян, карали менш жорстоко і менше калічили: їх сікли батогом під шибеницею або били плітьми "нещадно", відрізали по одному вуху або брили півголови, а потім на канатах повертали додому, до поміщиків. У Польщі ж гайдамака або бунтівного селянина робили калікою і остаточно непридатним до роботи. Інших мучили тим засобом, яким був замучений млієвський титар перед уманською різнею: обмотавши обидві руки клоччям, просякнутим дьогтем, запалювали і водили по селах і містечках. 25 років тому п. Скальковский у своїй монографії про гайдамаків, говорив, що "багато старих мешканців західної Росії ще пам’ятають, що у молодості бачили таких нещасних скалічених у глибокій вже старості, які при церквах та великих дорогах жебракували. Народ не відмовляв їм у милостині, і на питання цікавих: що це за люди? — відповідав: "не питайте, то люди бувалі", тобто гайдамаки.
Між тим, у ці самі дні, коли південно-російський селянин виявив стільки нелюдської жорстокості до своїх панів і до всіх історично, так би мовити, ворожих йому елементів, і коли пани, у свою чергу, нелюдськи мстилися кров’ю за кров усім тим, хто був захоплений потоком спільного збудження, цей самий народ, за свідченням людей, які близько жили до описуваної нами епохи, виявляв в окремих випадках багато великодушності до панів, яких інші його брати вбивали по-звірячому.
Польський письменник, для якого уманська різня була найсвіжішим переказом, і який особисто знав людей, які залишились живими від того часу, у таких теплих, хоч і наївних висловах розповідає про "людськість, — як він висловлюється, — деяких селян у той жахливий час."
"Відвернімо від цих страшних картин думку нашу, вражену такими жахливими тортурами нещасних жертв, які впали під вбивчою рукою божевільних від люті лиходіїв, тортурами, які потім застосовували і до них самих, а також стратами підозрюваних у злодіяннях, і порадуємо змучене такими нелюдськими подіями і зболіле серце наше, звернувши увагу на тих селян (wieśniaków), які повезли до себе двох сиріт Младановича, і, бачучи дальшу їхню турботливість про цих сиріт, впевнімося, що у простих селянських серцях у пору такого страшного озлоблення мас, мала прихисток справді християнська любов до ближнього. Любов ця, незважаючи на схильність людської натури до зла, була б у серці кожної людини, якби доброчесні батьки, крім витонченого виховання і вищих наук, вселяли цю любов в її справжній простоті у серце кожної дитини з самої колиски, у будь-якому стані, вірі і суспільному становищі. Ми вже бачили цих селян, з якою гарячністю цілували вони ноги Гонти і Залізняка, прохаючи їх віддати їм дітей Младановича, і як старий осадчий ховав їх у себе. Тепер подивимось, як він далі турбувався про них і т. ін.