Умань до кілка спалили.
Жидів і ляхів до ноги побили.
А самі коні посідали,
Та й за Буг і Синюху влупили.
Буде Сміла, Чигирин нас знати,
Коли були ми в гостях,
Буде Умань пам'ятати,
Як була у наших пазурях.
Про поразку їхню під Уманню — немає й слова, ніби їх справа й на хвилину не переривалася приходом російських військ.
У Залізняка під командою було не більш двадцяти чоловік, коли він пішов з-під Умані, та невдовзі його зграя зросла до двохсот чоловік, потім до трьохсот, потім до п’ятисот, далі у нього вже з’явилася артилерія, і він знову міг зважитися на значні подвиги. Все це знову нагадує пугачівщину, коли самозванець щоразу, втрачаючи своє величезне військо, тікав від урядових військ з десятьма-двадцятьма чоловіками, а через кілька днів знову очолював велику юрбу і знову ставав непереможним, брав міста і фортеці. Залізняк від Умані кинувся на південь, до турецького кордону. Без сумніву, він не без розрахунку обрав цю місцевість: неподалік від Балти сходилися кордони трьох держав — Польщі, Турції і Росії — ось туди він попростував, — до рівнин, зрошених верхів’ями Буга і Дністра, за річки Синюху і Кадим, звідки гайдамаки зазвичай виходили на Польщу і куди вони тікали, коли їх розбивали польські загони, або коли вони, награбувавши польського та єврейського добра, скільки могли підняти їхні в’ючні коні, самі поверталися у Росію або в свої усамітнені гнізда. Ім’я Залізняка вже зробилося славним. Досвідчені гайдамаки не вагаючись йшли під команду цього підкорювача Умані, хоч і чули, що російські команди вже почали гасити пожежу, роздмухану Залізняком. Залізняк продовжував заявляти перед усіма, що він представник Росії. Він оточував себе такими знаками, які ясно говорили, що він дивиться на себе як на маючого владу. Єсаул, постійно супроводжуючий його, носив його срібний пернач або булаву, яка мала важливе значення в очах не тільки козаків, а й кожного гайдамака. З ним нерозлучно були й інші атрибути влади і офіційності: хорунжі возили попереду його загону один великий прапор і вісім малих. Він продовжував дивитися на себе, або принаймні видавав себе за представника російської ідеї і поборника православ’я.
З 16-го на 17-е число Залізняк пішов з-під Умані, а 18-го вже мав 300 відчайдушних молодців, з якими полетів на польське містечко Палієве Озеро у Подільській губернії. І тут, як у всій його діяльності, ним керувала одна ідея — добивати польський та єврейський елемент, недобитий ним в Умані, Лисянці і Черкасах. Узявши це містечко, він негайно вирізав усіх поляків і євреїв, а кого не дорізав, втопив у річці. Дехто з мешканців Палієва Озера встигли втекти у Балту, де ховалися й інші поляки та євреї, і де їх різав Шило із своїм загоном. Залізняк, вважаючи цих нещасних втікачів своїми жертвами, послав у Балту свого єсаула і письмово зажадав від балтського каймакана негайної видачі йому усіх польських підданих, які сховалися у Балті під турецьким захистом. Отже, Залізняк повторив прийом, використаний за кілька днів до того Шилом, який прийшов у Балту з-під Умані. На вимогу Залізняка каймакан відповів відмовою. Тоді Залізняк вирішив напасти на Балту збройною силою. Але попередньо він посилив свій трьохсотенний загін новою партією гайдамаків, які вешталися степами і складалися переважно з уманських козаків і селян. Цей загін мав двісті чоловік і чотири гармати. Це доводить, що Кречетников під Уманню захопив досить незначну частину гайдамацького ополчення, отже, й уманські козаки не усі були взяті у полон. З п’ятисотенною ватагою, з гарматами і прапорами, Залізняк пішов прямо на Балту. Атака була вельми вдалою. Турецький загін, висланий каймаканом проти гайдамаків, був розбитий, Балта взята приступом і вдруге спустошена: поляки і євреї, не тільки польські піддані, які врятувалися з Палієва Озера та інших областей польської України, а й піддані кримського хана — були перебиті, майно пограбоване. Турецький гарнізон, розбитий при атаці Балти, був вигнаний з міста.
Балтським каймаканом обо гетьманом Балти був Якуб-ага, підданий кримського хана. Він бачив, що загонів під його командою не досить, аби перешкодити натиску гайдамаків, тим більш, що він не міг чекати швидкого підкріплення від свого уряду, бо невідомо було, коли прибуде до нього ногайська орда, що на той час кочувала степом. Щоб виграти час, він вирішив почати переговори із Залізняком і вести їх було найзручніше, на його думку, через представника Запорожжя. Цим представником був запорозький полковий старшина Семен Галицький, якого Січ вислала на турецький кордон для розвідки, що діялось тоді у польській Україні, звідки приходили у Січ такі страшні звістки, що не можна було не вжити якихось заходів аби не залишитися у відповіді перед російським урядом. Галицький був таємним агентом запорозького коша і присланий до польського кордону нібито у торгівельних справах, а між тим повинен був спостерігати, що діялось навколо, і за прикладом урядових агентів доносити своєму начальству про результати своїх "політичних спостережень". Отже, Якуб-ага звернувся до посередництва Галицького і дав йому на допомогу двох своїх сейменів. Щоб не допустити політичної нетактовності і не залишитися у відповіді перед своїм урядом, Якуб-ага повинен був дізнатися напевне, хто такий цей Залізняк, які його наміри, від кого він посланий і за яким правом він, називаючи себе представником Росії, розпоряджається життям і майном не тільки польських підданих, а й підданих кримського хана. Якуб-ага був у нерішучості тому, що відносини із Залізняком мали деякі ознаки офіційності. Гайдамацький посол, прибувши до каймакана, запевняв, що зграя Залізняка — частина запорозького війська, присланого за розпорядженням коша для знищення на Україні поляків і євреїв. На доказ цього гайдамацький посол показував грамоту або "лист", без сумніву, ту саму золоту грамоту або її копію, котра вже встигла наробити стільки бід по всій польській Україні. Якуб-ага підозріло поставився до цього посланництва і не знав, що йому робити. Незручність його становища підсилювалася ще й тим, що товмач каймакана, родом грек, який знав російську мову і неодноразово бував у службових справах в Новосербії, на власні очі бачив на великому аркуші, пред’явленому гайдамацьким посланцем, написане великими літерами: "Указ її імператорської величності самодержиці всеросійської та ін., та ін. Оголошується для всенародного відому…" Насамкінець указу був підпис: "Отаман кошовий Петро Калнишевський з Петербурга". Ось у таких сумнівах Якуб-ага звернувся до Галицького і просив його взяти на себе роль посередника.