— Добре, а ви, пане Максиме, чим будете — полковником, чи що?
— Ой, дурень! — відповідав на це Залізняк: та я ж буду гетьманом обох сторін, як пан Хмельницький.
Залізняк, як видно, сам захопився своїми мріями, сам вірив у своє високе призначення, в яке його примусив повірити Мельхіседек, і принадив до цих марень й іншого честолюбця. Переконання, з яким говорив Залізняк, сприйняв і Гонта. Він повірив, що буде російським воєводою і вирішив діяти заодно з Залізняком.
Що ж робив у цей час полковник Обух, прямий начальник Гонти, який разом з ним виступив проти гайдамаків, коли Гонта входив у стосунки з Залізняком і вони разом вирішували долю всієї польської України і загибель Умані? Тучапський говорить, що коли була отримана достовірна звістка, що понад 500 гайдамаків знаходяться вже на шляху до Умані у селі Соколовому, і що вони вже пробираються до цього міста, негайно було наказано козачому полку, залишивши у місті піхоту, йти на "під’їзд" супротив гайдамаків. Уся надія, за його словами, була на Гонту: таким було значення Гонти у всій козачій міліції, тоді як він був тільки підлегла Обуху особа і від нього залежав тільки його загін. Цією експедицією командували обидва полковники — і Обух, і Магнушевський. Тільки-но полк вибув з Умані, як козаки, за настійною вимогою Гонти, відразу усунули з їх посад обох полковників, даючи тим знати, що між ними і Залізняком вже все узгоджено. Тучапський додає, що Гонта з поваги до старої дружби з Обухом і Магнушевським і до їх заслуг, дав їм кошти втекти за кордон. Однак кілька козаків і там їх переслідували, побоюючись, щоб вони не попередили Умань, і щоб це місто, яке цілком довірилося Гонті, легше було прибрати до рук.
Це свідчення доводить, що Гонта, коли удруге давав урочисту присягу на вірність своєму обов’язку, вже був у стосунках із Залізняком і вирішив загибель Умані. Фальшивою присягою він просто хотів приспати пильність Младановича і війська, яке залишалось у місті під начальством капітана Ленарда і хорунжого Марковського. Цим ще більще підтверджується обставина, що вибачає Гонту і свідчить, що він був далеко не лиходій, а нещасна жертва обману. Такою ж жертвою був і сам Залізняк, якого обманув Мельхіседек, і на цього ченця повинен впасти весь тягар злочинів, здійснених тисячами ошуканого ними народу.
Наступного дня після вибуття козаків з Умані назустріч гайдамакам, неспокій у місті не зменшився, а зростав. Приходили чутки за чутками, що гайдамаки наближаються до міста, а що робили козаки і Гонта ніхто не міг сказати нічого певного і страшні підозри почали розхитувати усю масу, яка з години на годину очікувала вирішення своєї долі. У невимовному жаху усі католики почали готуватися до смерті і, а хто мав щось цінне, поспішав сховати це, і тому у землю заривали золото, срібло і усі коштовності, "які й досі ще відкопують", додає Тучапський у 1787 році, майже через десять років після різні. Католицьке духовенство, ректор Іраклій Костецький, другий місіонер Єпіфаній Сахоцький, третій місіонер Леберій Очаський, усі три ченця базіліянського ордена та інші вирішили залишитися у монастирі, інші ж шість ченців-вчителів, з дозволу свого ректора, поїхали на Волинь. Ченці, що залишилися у місті протягом трьох днів, у п’ятницю, суботу і неділю, тобто 5, 6 і 7 червня до 8 годин ранку усіх обивателів, які з жахом прибігали до них, вони заспокоювали, утішали, у вірі святій стверджували, сповідували і причащали, а на четвертий день, 8 червня, у понеділок, і вони — завершує Тучапський — разом з іншими прийняли жахливу смерть".
Але поки ще не настав цей фатальний день, коли наведений гайдамаками загальний жах примножив табір втікачів, які зупинились у Грекова, загальна паніка примусила багатьох з обивателів, особливо дворян, зібратися до Младановича і умовити його відправити жінок і дітей до Тарговиці, містечка неподалік від Умані на річці Синюсі, на самому березі російського кордону і якраз напроти російської фортеці Новоархангельськ, для того, щоб усі ці нещасні могли перейти на російські землі і там врятуватися від неминучої загибелі під захистом російської зброї. Все вже було готове до від’їзду. Але в ту саму ніч, коли уманські обивателі з передмість дізналися, що дружини і діти кращих родів (сімей) тікають, аби врятуватися на російській землі, і коли ці жінки і діти вже сідали в екіпажі, до замка забігли юрми жінок, міщан, священики і євреї з плачем, проханнями не робити такої тривоги, бо тоді й вони усі захочуть бігти з міста. Вони запевняли, що козаки знищать сволоту (motloch) Залізняка. "Їхні сльози і прохання переконали нас, — говорить Вероніка Кребс, яка також збиралася з матір’ю і сестрами їхати з Умані — і ми залишились, радіючи, що не залишаємо батьків і чоловіків у небезпеці".
Але не так дивились на це інші сучасники-поляки. Вероніка Кребс, як дочка Младановича, звичайно, схвалювала розпорядження батька, який не дозволив жінкам і дітям шукати порятунку на російській землі, і тому вона говорить, що була рада залишитися, тим більше, що якимсь чудом їй вдалося врятуватися від смерті. Але Липоман прямо дорікає йому за те, що він відступив від свого рятівного рішення і інших потяг за собою у прірву.
Впродовж всіх цих днів, коли тривога в Умані сягнула крайніх меж, від козачого полку не надходило зовсім ніяких повідомлень і це збільшувало жах. Думали, що Звенигородською дорогою і не могли дійти звістки, тому що вісників не допускали гайдамаки. А між тим непевні, але тим більш страшні звістки невпинно облітали все місто і табір, і всі чекали смерті. Одні говорили, що був лист від полковника Обуха, який пішов разом з козаками, інші — що вісті надходили невідомо як, і були всі безвідрадні, і тим напруженішим і безвихіднішим ставало становище міста, яке вже очікувало загибелі з години на годину.
Був на той час в Умані землемір Шафранський, присланий для обміру землі. Раніше він перебував на військовій службі у короля пруського, і тому був знавцем військової справи. Шафранський, кажуть, був людиною примітною. Він без упину говорив про Берлін і Фрідріха Великого, якого знав особисто. Хоч одягався у старовинний польський костюм і званням своїм був землеміром і архітектором, але з усього було видно, що він пройшов військову службу, і — як думали — у Прусії. Граф Потоцький прислав його в Умань як архітектора та інженера для зведення фортеці і міських будинків, для заснування базіліянського монастиря і для відведення подарованих йому земель та маєтків. Шафранський один не розгубився у самий день уманської різні, і якби польські дворяни, які захищали місто разом з євреями, не перепилися доп’яну, можливо, тільки через брак в Умані питної води, і якби вони діяли так само сумлінно і самовіддано, як боязкі євреї, котрі ніколи не брали до рук зброї і яких Шафранський заохочував і вчив стріляти, то Умань, можливо, і була б врятована, завдяки діяльності і розпорядливості Шафранського, і дивовижній відвазі, з якою діяли євреї, боязкі і зовсім не войовничі природою своєю.