Ще й досі залишається не зовсім ясною та обставина, де і коли Гонта вперше увійшов у змову з Залізняком. Шевченко на підставі розповідей очевидців уманської різні запевняє, ніби вперше вони зійшлися у Лисянці, де обидва змовники разом "закурили люльки" на пожежі, і де Залізняк, після усіх описаних нами вище шаленств, звелів ставити на ринку столи, за якими гайдамаки бенкетували вночі при заграві пожежі, а Залізняк пропонував тости за вбитих:
"За прокляті ваші трупи
За душі прокляті
Ще раз вип'ю. Пийте, діти!
Вип'єм, Гонто, брате!"
Народний переказ додає до цього, що у Лисянці ж Залізняк і Гонта зруйнували "старосвітський будинок" — будова, зведена нібито Хмельницьким, але на той час в ньому засіли поляки.
Є підстави вважати, що Гонта не сам наважився на зраду, а що він був втягнутий у цей злочин обманом. Ми вже згадували вище, що Умань була ненависна Залізняку, як осереддя польського елемента і польської сили. Релігійний або козацький фанатизм (що майже одне й те саме), чим видимо, керувався у всьому Залізняк, який до того часу був монастирським послушником, розпалювався в ньому хитрим Мельхіседеком і став причиною того, що Залізняку захотілося підрубати на Україні польське дерево у самому корінні, а це коріння було в Умані. Інші гайдамаки, не чужі також своєрідного релігійного фанатизму по відношенню до поляків і євреїв, ненавиділи Умань ще й тому, що це місто вело з ними в останні роки найжорстокішу війну, отже кожен рік коштував гайдамакам десятків, а то й сотень їхніх товаришів, яких або стратили в Умані, або одружили з уманськими красунями. Уманський губернатор називав себе навіть стражем Польщі з боку Синюхи, тобто з боку козацьких і гайдамацьких вторгнень. Недивно, що Умань всіх їх притягувала до себе, навіть і тим, що вони чекали для себе там такої багатої здобичі, якої не могло їм дати жодне місто у польській Україні. Та водночас це місто було і страшним для них.
Бастіони його стріляли досить далеко, що вже неодноразово відчули гайдамаки. В Умані було багато війська, більше, ніж в усіх інших містах тієї місцевості. Але з козаками ще можна було б якось порозумітися, бо між ними було чимало людей гайдамацького походження. Притому всі вони православні. Та зате в Умані було багато дворян, які жили там постійно, і крім того до двохсот барських конфедератів, яких Потоцький і тримав там саме з тією метою, щоб вони були послами міста від гайдамаччини. Крім того всього в Умань прибуло кілька десятків радзівіловських козаків, які супроводжували туди сестру Младановича, комісаршу Бендзінську. Отже Залізняку страшно було йти до Умані, не переманивши до себе уманський полк і особливо Гонту, на якого усі покладали надії, — і Младанович, і Потоцький, і все місто; Потоцький, зробивши Гонту, простого козака, поміщиком села Орадовки, сподівався через нього заволодіти прихильністю усього козацького полку і тримати його у своїх руках проти всіляких незгод з боку гайдамаків і всього українського елементу, у разі заворушень серед нього.
Залізняк, так би мовити, обдурив довірливого Гонту фальшивим маніфестом російської імператриці. Між гайдамаками і уманськими козаками були товариші з колишнього життя, гайдамацтва і родичі за вірою, по крові та спільності історичних спогадів. У уманських козаків була та сама батьківщина, що й у гайдамаків і запорожців — Україна. У всіх у них був один батько — Богдан. Всі вони співали одні й ті самі думи про Морозенка, Харька, Саву Чалого. — Примітно, що пісня про Саву Чалого:
Ой був Сава в Немирові
В ляхів на обіді…
приводила у такий небезпечний екстаз уманських козаків, коли її співали бандуристи під час урочистих обідів полку після оглядів, і так запалювала козацькі серця, що цей жар легко міг перекинутися на саму Умань, тому Младанович заборонив бандуристам співати не тільки її, а й думи про Хмельницького і взагалі усі билинні пісні козацькі. Так саме з цими козаками легко зійшлися гайдамаки і повідомили їм, що в них є наказ цариці різати ляхів і жидів. Пісні того часу цілком підтверджують це, особливо одна, видана Максимовичем:
Та стояв, стояв сотник Гонта в степу три неділі,
Наїхали смілянчики, та він ся їм ввірив.
"Годі, годі, сотнику Гонто, у степу стояти,
Ходім з нами, козаками, Умань грабувати…"
Пісня говорить про той час, коли Гонта виступив із своїм полком з Умані проти гайдамаків і стояв у степу чи в нерішучості, чи дожидаючи їх. Гонта відповідає "смілянчикам":
Ой як мені, пани-молодці, Умань грабувати
І на свого батька-пана руку піднімати?
Запевняють, що Залізняк ще раніше познайомився з Гонтою. Коли останній виступив зі своїм полком проти гайдамаків, між ними зав’язалося листування, і твердість Гонти похитнулася. Інша пісня вже ніби від особи уманських козаків говорить, що Гонта дав їм папір від цариці, яка звеліла кошовому йти на Польщу:
А нам сотник Гонта папір від цариці дав,
Та й давши, нам всім вголос сказав:
Що цариця кошовому звеліла так служити,
Щоб іти в Польщу жидову і ляха палити,
І ляхам, і жидам рятунку не робити,
А всіх жидів та ляхів колоти та палити,
А добро їх і пожитки між нами ділити.
Взагалі тут головним чином діяло на всіх, у тому числі й на Гонту, ім’я російської цариці. Тоді відбулось побачення між Гонтою і Залізняком, останньому легко було впливати на першого, маючи в руках грамоту із золоченими літерами. Та ще й Залізняк вмів торкнутися найчутливіших струн козацького сотника — його непомірного честолюбства. Гонта був раніше простим козаком, таким, як усі в його полку. Добрі якості, цінні для козака, підняли його над іншими. Його обрали сотником. Оскільки він міг впливати на полк, то на нього і звернула увагу влада: сам Потоцький відзначав його серед інших, не тільки козаків, а й сотників. Крім звичайної сотницької оренди йому дали особливий маєток, а значить підняли до сану дворянина і поміщика. Це до того підняло Гонту у власній думці, що він не тільки не боявся свого полковника, але хотів вже стати ніби на один щабель з губернатором, і відчував до нього заздрість і приховану злість. Залізняк і бив по цих слабких струнах. Спочатку, кажуть, він показав йому написаний Мельхіседеком маніфест або іменний указ імператриці, який не обманув Глобу, писаря запорозького війська і кошового, але легко міг обманути Гонту, котрий ніколи не бачив нічого подібного. Залізняк при цьому подарував Гонті письмове благословення либедінського ігумена. Він говорив йому про рицарську славу знищення католиків, як це робив славний Хмельницький, про поширення православ’я, про торжество козацтва і водночас зваблював його багатою здобиччю. Завойовникам польської України російська цариця в особі Залізняка, свого посланця, дарувала усі багаті маєтки Потоцьких, саму Умань міг взяти собі Гонта. Російська цариця зробить сотника воєводою російським замість Потоцького. Гонта не міг не повірити усьому, бачучи на власні очі золоту грамоту та інші докази істини слів Залізняка. Російські війська під проводом Кречетникова та інших начальників вже воювали з поляками, приборкували конфедератів. Умань теж належала до партії конфедератів, тому що була власністю Потоцького і навіть вміщувала кілька сот конфедератів. Все говорило за те, що росіяни не в ладах з поляками, особливо з конфедератами. Залізняк був представником росіян від особи запорозького коша і тому йому не можна було не вірити. І не тільки Гонту могли збентежити всі ці обставини. Мало того, Гонта бачив очевидне підтвердження справедливості доводів Залізняка. Усі міські козаки в губерніях черкаській, смілянській, лисянській, звенігородській, білоцерковській перейшли на бік гайдамаків. Не перейшла тільки козацька міліція Гранова, де було п’ятсот хоробрих, добре озброєних козаків, і не зробила цього тому, що їй не було для чого зраджувати свого поміщика, князя Адама Чарторійського. Чарторійський не належав до партії Потоцьких, а відтак — і до партії конфедератів. Він належав до партії Понятовського, як його родич, а значить, був прибічником Росії. Решта були ворогами Росії, а значить і Залізняк повинен був бути їм ворогом як представник Росії у польській Україні. Усі ці міркування, а віддалені — російське воєводство, володіння Уманню, слава, багатство, пошана — не могли не похитнути Гонту. Коли Залізняк говорив йому, що він буде воєводою російським на місці Потоцького, Гонта запитав: