Ці колишні гайдамаки зі свого боку тягли до себе юрби Залізняка, і юрби ці справді йшли на Умань.
Розділ XVI
Подивимось тепер, що робиться в Умані у той час, коли гайдамаки лютували у Смілій, в Черкасах і в Лисянці.
Ледве тільки рознеслася страшна звістка про гайдамацьке ополчення, яке приймало розміри поголовного народного повстання, і коли у країні поширилися чутки про те, якими небезпечними мотивами керувався цей рух, польське і єврейське населення України (szlachta і żydowstwo), з жахом кинулися шукати порятунку, хто до Лисянки, хто до Білої Церкви, хто до Умані. Ми вже бачили, яка доля спіткала тих, хто ховався у Лисянці. Врятувалася тільки Біла Церква. Але єдина надія покладалася на Умань, і "нещасні великими юрбами тікали" у це місто. Втікачів було стільки, що місто, незважаючи на те, що було досить велике і просторе, не могло вмістити усіх. Площа, вулиці, передмістя — все наповнилося обозами з майном і шукаючими порятунку поляками та євреями. Самих тільки посесорів налічувалося до 226. Інших втікачів можна було обчислювати тисячами.
Коли не залишалося жодного сумніву, що повстання не обмежиться самою Смілянщиною, але що бунтівники, посуваючись далі і далі, буквально "хлюпають по крові" і "плескаються" у ній, за висловом очевидців, Младанович наказав всьому козачому полку, який не квартирував у місті, негайно зібратися в Умань, ніби на огляд (na popis). Коли усі зібралися, Младанович вирішив секретно переговорити із сотниками, у числі яких, як ми пам’ятаємо, був і Гонта, на якого найбільше і сподівався Младанович і вся Умань. Младанович пояснив їм причини, що примусили його зібрати полк. Він заговорив про небезпеку, що загрожує краю, про те, що полк повинен виступити проти Залізняка, щоб не дати обуренню посилитися і прийняти більш загрозливі масштаби. Він старався заохотити сотників на цей подвиг. Потім уся полкова старшина із знаменами відправилася у православну церкву св. Миколи, присягнула знову, як того вимагала важливість обставин. Після здійснення цієї церемонії, знамена віднесли у козачий табір, розташований попід невеликим лісочком біля самої Умані, який звався Грековим. Між тим Обух, Гонта та інші сотники з усією козацькою старшиною знову пішли до Младановича.
"Тоді я добре роздивилася риси обличчя Гонти і чула, з якою вправністю він говорив польською і які красномовні давав обіцянки. О, якби дотримався він того, що обіцяв!" — говорить у своїх записках дочка Младановича Вероніка, якій тоді було вісімнадцять років і яка врятувалася від смерті, залишивши по собі записки про уманську різню, відомі під ім’ям записок удови Вероніки Кребс (Krebsowa).
Невдовзі уманський полк виступив назустріч гайдамакам Звенигородською дорогою, обіцяючи знищити бунтівників. А вони з свого боку посувалися до Умані, розсипаючись іноді по боках, вишукуючи, чи не заховались десь поляки і євреї.
Слідом за уходом полку нові юрби поляків і євреїв стікалися у місто, тікаючи з губерній Лисянської, Звенигородської, Білоцерковської, Смілянської та інших місць, де вже лютували гайдамаки, добиваючи, дограбуючи, спалюючи все, що там залишилось. Число цих втікачів настільки збільшилось, що місто вже не могло приймати їх до себе, і вони змушені були стати табором поблизу міста, якого однак не можна було замкнути, оскільки в ньому не було води і за нею звичайно їздили версти три до струмка під назвою Кам’янка, де тепер знаходиться знаменитий сад Потоцьких — Софіївка. До цього табора прибували нові маси народу, які шукали порятунку від смерті. Утриманням Потоцького в Умані були відкриті школи, якими завідували базіліяни, у цих школах, як ми говорили, було до чотирьохсот студентів. Начальник шкіл з титулом ректора ксьондз Іраклій Костецький з огляду на загрожуючу місту небезпеку, наказав припинити навчання і дозволив не тільки студентам, а й професорам поїхати з міста. "Але куди вони могли поїхати — питає Липоман — коли з усіх місць люди шукали порятунку в Умані?" Ті, хто був у таборі, за містом, везли все, що в них було цінного (swoje precyosa), у місто і віддавали на зберігання Младановичу і ксьондзу Костецькому.
Страшні чутки між тим зростали з кожною годиною. Натовпи втікачів невпинно прибували до міста, збільшуючи страх, який починав уже тривожити і тих, хто сидів в Умані за баштами і міцними палісадами. Страх переходив у жах, і Младанович знайшов необхідним замкнути місто, незважаючи на брак води у той спечний літній час. У місті вирили було найглибшу криницю, прорили до двохсот сажень глибини, але води там не було.
Та ось на табір приголомшливо впала (gruchnęla — як кажуть польські письменники) жахлива звістка, ніби Гонта увійшов у стосунки з Залізняком і діє з ним заодно. Отже, пропадала остання надія і порятунку вже не було звідки чекати. Кілька шанованих осіб з’явилося з табору до губернатора, передали йому цю страшну звістку, кажучи, що дізналися про це від відданих їм поселян, які запевняли, що "Гонта зрадив, що він спільник Залізняка, того самого, який дістав благословення у либедінському монастирі і який був главою смілянського заколоту". Ці дворяни просили губернатора, щоб він вжив якихось заходів для свого порятунку і захисту міста, щоб він під яким-небудь приводом для запобігання нещастя, що вже нависло над ними, викликав Гонту, і з допомогою магдебурзького права, позбавив би його життя негайно. "Мій батько — розповідає Кребсова — повів себе, як благородна людина у такому випадку, але Гонті із іншими сотниками звелів явитися до нього". Сотники відразу з’явилися, і тоді Младанович, викликавши з табору значну кількість обивателів, вийшов з ними і з сотниками на ринок і звернувся до Гонти з такими словами:
— Пане Гонто! Мені доносять, що ти у змові з Залізняком. Я не хочу цьому вірити. Якщо ти тепер користуєшся стількома благодіяннями від нашого пана (Потоцького), то скільки їх ти можеш чекати ще, якщо врятуєш того володіння від бунту, вчиненого Залізняком!
Кажуть, Гонта з дивовижною красномовністю виправдовувався від цього звинувачення, коли говорив про свою вдячність Потоцькому, то навіть плакав. "Треба було чути (додає Вероніка Кребс), як він захищався!" Гонті написали особливу присягу і дали, щоб він прочитав її, тому що він вмів і читати і писати. Гонта зажадав, щоб його приводили до цієї присяги публічно і урочисто. Його бажання виконали. З трьох церков вийшли священики обох сповідань, капелани і ректор базіліян ксьондз Костецький у повному облаченні, з хрестом, євангелієм і корогвами. Разом з Гонтою прийшли на площу й інші сотники. Цю повторну присягу він приймав на хресті і євангелії і при тому "цілував руку ксьондза ректора Костецького, а цей мученик благословляв свого ката". Ніхто не може зрозуміти, навіщо Гонта так чинив. На думку одних, він ще тоді не наважився на таку криваву зраду і удаваною готовністю хотів приспати пильність Младановича і міста, а на думку інших, у той час він ще не був втягнутий Залізняком у бунт, тому що, якби це було, то навряд чи він послухався б наказу Младановича, а, можливо, він ще не встиг прихилити на свій бік усіх козаків, адже у тому становищі, в якому знаходилися козаки — можна сказати, купалися у достатку, вони не легко могли схилитися до бунту. Можливо, тому він і вдався до цієї хитрої і зрадницької ухильності, що хотів заспокоїти Младановича, який був дуже йому відданий і до того ж доводився йому кумом, і щоб своєю довірою досягти, у разі невдачі, можливості виправдати свою двозначну поведінку. Як би там не було, але ця урочиста присяга закрила усім очі, та тільки ненадовго.