Цього Шафранського, разом з скарбником Рогашевським, Младанович послав за місто дізнатись розташування табору, що зібрався у Грекова, і порахувати тих нещасних таборитів. Шафранський повернувся і відповів, що у таборі знаходиться до шести тисяч чоловік, але кількість їх постійно зростає.
Кілька днів, як видно, гайдамаки боялися йти прямо на Умань, і залишалися у нерішучості, незважаючи на те, що вони вже заручилися союзом уманських козаків. Нерішучість ця висловлюється у народній пісні про "уманську біду". Гайдамаки звертаються до своїх батьків-начальників:
Ой, батьки-начальники,
Що то буде з нами?
Здається, що наше життя мине
І нас візьмуть за вами.
На це Залізняк відповідає твердою впевненістю, що їм нема чого боятися, що вони ще дадуть Умані крові пити:
Не тужіте, мої діти,
Не журіться, бистрії орленята!
Ще ми дамо Уманеві крові пити,
Ще дадуть нам горілки ляхи й жиденята.
Тоді гайдамаки з свого боку висловлюють, що з Залізняком їм нема чого боятися і що з ним вони готові йти у пекло:
Ох, батьку Максиме, прости,
Ми й забули, що ми з тобою:
Кажи, вели, куди йти,
А ми, хоч у пекло, з тобою.
Тут вони питають Залізняка, називаючи його "полковником", — кого спершу бити, а кого брати у полон. Залізняк пояснює, що бити будуть ляхів, а жидів хреститимуть шаблями, тому що "ляшина — превража дитина", а боязкий єврей, "жидовин — зайцеві дружина". Він говорить, що євреям можна все зробити: і послати, куди треба, і обідрати його, а "вражого ляха не вжуєш". Далі гайдамаки говорять:
Ох, Максиме Залізняку!
Ходімо в Смілу ляхів гафтовати,
А після тої поживи
Підем Умань штурмувати.
Відповідаючи на це, Залізняк одне твердить, саме те, що нашіптує йому його релігійний і козацький фанатизм:
Ой, ходімо, діти, Умань штурмувати
І свою братську кров від католика відбивати.
23 квітня гайдамаки були присутні на освяченні ножей в либедінському монастирі, а 8 червня вони були під Уманню і готувалися цими ножами вирізати усіх "до ноги".
Розділ XVII
Шафранський, про якого ми говорили у попередній главі, обрав для свого перебування одну з башт поблизу економічного дому, причому найвищу, з якої видніше було у підзорну трубу спостерігати оточуючу місто місцевість. Там він займався своїми математичними роботами.
8 червня вранці, в напрямі Грекова здійнялася курява на дорозі. Шафранський прибіг до Младановича і повідомив, що він побачив у підзорну трубу, як вдалині з’явився полк уманських козаків, який наблизився до Грекова і там біля лісочка зупинився. "Серця наші — згадує Вероніка Кребс — наповнилися страхом і надією." Усі з радістю думали, що уманський полк, розбивши гайдамацьке ополчення, повертається в Умань, або ж, у крайньому разі, козаки поспішають на захист свого міста, до якого незабаром повинні підійти гайдамаки. Але радість і надія відразу замінилася відчаєм, коли слідом за тим знову збіг з башти Шафранський і приніс сумну звістку, що він помітив натовп кінноти, що наближався разом з козаками, причому у різному одязі і по-різному озброєної. Видно було, що це вже не уманські козаки, в яких була певна мундирна форма і єдине озброєння, однакової масті коні. Шафранський бачив, як проводир цього нового натовпу, наблизившись до Гонти (якого Шафранський впізнав) і зійшовши з коня, привітав його, як приятеля, вони подали один одному руки і обнялися. Але полковника Обуха між ними видно не було. Підступила страшна тривога, тому що сумнівів вже не залишалося, що Гонта поєднався із Залізняком, і що цей останній прибув до Умані слідами Гонти. Страшне побоювання остаточно підтвердилося, коли вся ця незграбна орда разом з уманськими козаками кинулась на табір у Грекові і почала всіх колоти і вирізати "до ноги", як висловлюються свідки цієї страшної сцени. А свідки ці справді бачили цю різню з міста, але нічого не могли вдіяти для порятунку тих, кого вбивали, бо самі вже чекали такої ж долі.
Шафранський не помилився: то були гайдамаки. Відчай примушував захищатися, хоч надія на успіх була менш, ніж сумнівна. При слабкому і нерішучому губернаторі Шафранський сам взяв у свої руки захист міста і відразу ж розпорядився обороною, як головний командир. Він роздав зброю євреям і поставив їх біля палісадів, наказуючи стріляти, як тільки гайдамаки спробують наблизитись. У баштових брамах біля гармат він поставив надвірну піхоту і сам керував діями артилерії. Добре озброєні піші козаки — "лизні" — також були посаджені ним за палісадами разом з єврейськими стрільцями. Мости, що вели у місто, були підняті.
Гайдамаки, вирізавши табір, підступили до міста. Деякі з них, переходячи передмістя, кидались до брам, але картеч зупинила їх, і вони, підібравши поранених з криками кинулись назад. Тоді насунула набагато більша юрба — це вже були не тільки гайдамаки, а й козацький полк, який зрадив Умані. Одна частина натовпу кинулась до палісадів, друга — до кріпосних воріт, збираючись штурмом взяти або башти, або дерев’яні стіни. Та з башт їх поливали картеччю жолнери, а з-за палісадів били по них з рушниць євреї та "лизні", просуваючи їх у щілини. Боязкі євреї, незважаючи на свою національну антипатію до війни, діяли відмінно, і самі поляки віддавали їм належне у тій енергії, з якою вони виконували обов’язки стрільців.
Будучи відбитими картеччю і рушничним вогнем, гайдамаки спускалися вниз від замка, шалено ганяли передмістям, вбиваючи без розбору усіх, хто траплявся у них на шляху, і поляків, і міщан. Потім гайдамаки з новою силою кидались на башти і палісади, і знову їх відбивали.
Ці відчайдушні напади і цей захист тяглися дуже довго, тоді як гайдамацькі кулі і ядра літали вже містом і падали між народом. Ні гайдамаки, ні обложені ними поляки і євреї, як видно, не стомлювались і на перших порах діяли з повною енергією. Конфедерати з свого боку відважно допомагали захисту міста. До цієї стійкості, кажуть, на початку облоги міста, заохочували всіх і прусаки, які прибули до Умані у числі п’ятдесяти чоловік за ремонтом коней, але коли приготування до битви вже завершились, вони, не маючи наказу від свого начальства на участь у битві з того чи другого боку, спокійно ретирувалися у ту браму, що не була атакована гайдамаками.