Антуан усміхається і йде, лишивши сцену у розпорядження Фредеріка.
Фредерік наближається до крісла і відкриває рукопис.
ФРЕДЕРІК. "Постоялий двір Адре". Подивимось… Вже з першої сторінки стає зрозумілим: ніякого стилю, не варто читати далі, немає сенсу сподіватися, що буде краще. Може, в цій писанині бодай присутні характери? (Мурмотить уголос перші фрази). Ні, ні характерів, ні стилю. Тексти ще можуть мати недоліки, але їх не пробачать акторові. (Він продовжує перегортати рукопис). Коник-стрибунець і мурашка… Стривай, чого це він говорить про коника і мурашку? (Він сідає, усміхається і починає говорити).
"В чистім полі, на роздоллі,
Коник, славний стрибунець,
І танцює, і співає —
Пречудовий молодець!"
(Замріяно). Це був мій перший успіх, оце… (Читає тихенько для себе):
Розгулявся на всі боки —
Все байдуже, все дарма!..
Коли гульк! — до них у гості
Суне лютая зима!..
Ми бачимо, як у глибині сцени, в іншому світлі, хлопчик розповідає цю байку Лафонтена своїй мамі. Мати неуважно дивиться у розкриту книгу на прасувальному столі, енергійно продовжуючи свою роботу швачки.
ФРЕДЕРІК-ХЛОПЧИК (закінчує):
— Ти спізнився, небораче, —
Відказав Мурах йому. —
Хто любив життя ледаче —
Непереливки тому.
Проспівав ти літо гоже —
Вдача вже твоя така.
А тепер танцюй, небоже,
На морозі гопака!
МАТИ. Це добре!
ФРЕДЕРІК-ХЛОПЧИК. Це востаннє вчитель поставив мені десять із десяти. Він казав, що я добре вловив тон.
МАТИ. Важливіше добре розуміти саму історію. Хто тобі більше подобається, коник-стрибунець чи мураха?
ФРЕДЕРІК-ХЛОПЧИК. Коник.
МАТИ. Коник — то ідіот. Твій батько був таким же коником… Він добре заробляв, але нічого мені не залишив… (Сухо). Окрім тебе…
ФРЕДЕРІК-ХЛОПЧИК. А ким був тато?
МАТИ (у поганому настрої). Припини постійно задавати питання, ти мене втомлюєш. А тепер повтори своє читання, але навиворіт.
ФРЕДЕРІК-ХЛОПЧИК. Навиворіт?
МАТИ. Це так само, як у в'язанні: нічого по-справжньому не вивчиш, поки не зможеш повернути навиворіт. Усі це знають. Тепер ти розкажеш мені це навиворіт.
ФРЕДЕРІК-ХЛОПЧИК. Але…
МАТИ. Ти хочеш ляпаса? Ну ж бо, поквапся! У мене повно інших справ, а я тут слухаю якісь дурнуваті історії про коника і мурашку…
Дитина починає читати байку від кінця до початку, йому дуже важко.
Ка-па-го зі-ро-мо на!
У цей час дорослий Фредерік у своєму кріслі ностальгійно вимовляє цей текст, але вже віртуозно.
Ка-па-го зі-ро-мо на!
Же-бо-не, цюй-тан, пер-те а,
Ка-та я-тво вже ча-вда…
Входять Береніка і Парізо, вродливий герой-коханець театру "Фолі-Драматік".
БЕРЕНІКА. Ми тут, пане Леметре.
Фредерік виходить із замріяного стану. Образи матері і дитини зникають.
ФРЕДЕРІК. Я мріяв. (Повертається і бачить Береніку). Ви будете грати юних жертовних королев, "королев", тому що у вас відчутно породу…, а "жертовних", бо в театрі жертвоприношення — це та данина, яку має платити врода. Ніхто ж не бачив, щоб на жертовнику страчували якусь буку.
БЕРЕНІКА. А в житті?
ФРЕДЕРІК. Вроду обливають брудом лайки. (Наближається, загрозливий). Треба сплатити за цю поставу, за цю зухвалість.
Раптово залишає її і повертається до Парізо.
ФРЕДЕРІК. Парізо, ти приготував ту сцену з панночкою, як я тебе просив?
ПАРІЗО (з південним акцентом). Ми репетируємо вже майже годину.
ФРЕДЕРІК (буркоче). Парізо, нещасний, чи ти робиш щоранку ті вправи, щоб позбутися твого клятого акценту?
ПАРІЗО (мимоволі з акцентом). Який такий акцент? Всі в Парижі подейкують про мій акцент! Якась маячня.
ФРЕДЕРІК. У тебе ж таке амплуа, про яке ми всі мріємо: романтичний герой-коханець; ти маєш казати безліч дурниць і шалено подобатись жінкам, тож уникай говорити так, ніби твій рот повний часнику! (Імітує його, перебільшуючи його ваду). Я тебе кохаю, Джульєтто, я вб'ю себе заради тебе. (Парізо не оцінює зауваження). Ну, годі, не будемо втрачати час.
Береніка і Парізо стають на свої місця на сцені.
ФРЕДЕРІК. Нагадую ситуацію. Тіт і Береніка кохають один одного, але політика примушує їх розлучитися. Починайте, діти мої.
Парізо починає. Він не дуже добрий, але також і не поганий.
ПАРІЗО-ТІТ.
Je sens bien que sans vous je ne saurais plus vivre,
Que mon coeur de moi-même est prêt à s'éloigner;
Mais il ne s'agit plus de vivre, il faut régner.
BÉRÉNICE-BÉRÉNICE (déclamant en criant).
Hé bien! régnez, cruel; contentez votre gloire:
Je ne dispute plus. J'attendais, pour vous croire…
ПАРІЗО-ТІТ.
Я знаю, що без вас уже не зможу жити
Без вас напевне втрачу серця половину.
Та я, на жаль, не жити — правити повинен.
БЕРЕНІКА-БЕРЕНІКА (декламує, кричить).
Тож правте, деспоте, лишається вам слава.
Я заперечувати вам не маю права…
ФРЕДЕРІК (перериває її). Кажіть нормально. Коли ви починаєте кричати, вам бракує душі, лишаються самі легені.
BÉRÉNICE-BÉRÉNICE (reprenant).
………………J'attendais, pour vous croire,
Que cette même bouche, après mille serments
D'un amour qui devait unir tous nos moments,
Cette bouche, à mes yeux s'avouant infidèle,
M'ordonnât elle-même…
БЕРЕНІКА-БЕРЕНІКА (продовжує далі).
Я стільки часу надаремне прочекала,
Щоб губи ці сто раз казали, що кохали,
Що нас чекає знов жадана мить єднання,
Та губи ці вже прирікають на вигнання,
Наказують мені…
Береніка зупиняється. Вона лише декламує, вона не відчуває ні слова зі свого тексту. І здається, вона, на жаль, це усвідомлює.
Проте Фредерік робить їй знак продовжувати.
ФРЕДЕРІК. Подивіться один на одного з любов'ю і поводьтеся так, ніби мене тут немає.
BÉRÉNICE-BÉRÉNICE.
Pour jamais! Ah! Seigneur, songez-vous en vousmême
Combien ce mot cruel est affreux quand on aime?
БЕРЕНІКА-БЕРЕНІКА.
Навік! Хіба це слово не дарує згубу,
Жорстоку згубу для того, хто любить?
Вона грає ще гірше. Засмучена, вона повертається до Фредеріка.
БЕРЕНІКА. Мені дуже жаль.
ФРЕДЕРІК. Вам уже доводилося грати яку-небудь сцену, моя крихітко?
БЕРЕНІКА. Ні.
ФРЕДЕРІК. Спробуйте ще раз.
БЕРЕНІКА. Я не думаю, що від цього стане краще, ніж було.
ФРЕДЕРІК. Сумніваєтесь у моїх якостях викладача?
БЕРЕНІКА. Я сумніваюсь не у вас…