ФРЕДЕРІК. Тоді продовжимо. У безнадії виражаються тільки лінощі. Починаймо.
БЕРЕНІКА. Тоді без цього пана, будь ласка.
Вона вказує на Парізо.
ПАРІЗО. Я перепрошую?
БЕРЕНІКА. Я вам дуже дякую, добродію, за вашу ласку. Але мені не хотілося б, аби ви знову втрачали час.
ПАРІЗО. Здається, я бачу сон. Уже з такими вимогами…
ФРЕДЕРІК. Дякую, Парізо.
ПАРІЗО. До побачення.
Виходить ображений.
Фредерік закохано дивиться на Береніку і починає грати. Відразу на сцені з'являється справжній Тіт.
FRÉDÉRICK-TITUS.
Je sens bien que sans vous je ne saurais plus vivre,
Que mon coeur de moi-même est prêt à s'éloigner;
Mais il ne s'agit plus de vivre, il faut régner.
BÉRÉNICE-BÉRÉNICE (avec violence).
Hé bien! régnez, cruel; contentez votre gloire;
Je ne dispute plus. J'attendais, pour vous croire,
Que cette même bouche, après mille serments
D'un amour qui devait unir tous nos moments,
Cette bouche, à mes yeux s'avouant infidèle,
M'ordonnât elle-même une absence éternelle.
Moi-même j'ai voulu vous entendre en ce lieu.
Je n'écoute plus rien, et pour jamais adieu.
ФРЕДЕРІК-ТІТ.
Я знаю, що без вас уже не зможу жити.
Без вас напевне втрачу серця половину.
Та я, на жаль, не жити — правити повинен.
БЕРЕНІКА-БЕРЕНІКА (декламує, кричить).
Тож правте, деспоте, лишається вам слава.
Я заперечувати вам не маю права…
Я стільки часу надаремне прочекала,
Щоб губи ці сто раз казали, що кохали,
Що нас чекає знов жадана мить єднання,
Та губи ці вже прирікають на вигнання,
Мені наказують навіки вас покинуть.
Я вже не слухаю, прощайте, ліпше згинуть.
Береніка стає чудовою, натхненною. Тепер вона має силу і витонченість расинівської героїні. Віриш кожному слову, яке вона мовить.
BÉRÉNICE-BÉRÉNICE.
Pour jamais! Ah! Seigneur, songez-vous en vousmême
Combien ce mot cruel est affreux quand on aime?
(Elle devient musicale dans l'élégie).
Dans un mois, dans un an, comment souffrirons — nous,
Seigneur, que tant de mers me séparent de vous?
Que le jour recommence, et que le jour finisse
Sans que jamais Titus puisse voir Bérénice.
Sans que de tout le jour je puisse voir Titus?
Mais quelle est mon erreur, et que de soins perdus!
L'ingrat, de mon départ consolé par avance,
Daignera-t-il compter les jours de mon absence?
Ces jours si longs pour moi, lui sembleront trop courts.
FRÉDÉRICK-TITUS.
Je n'aurai pas, Madame, à compter tant de jours.
J'espère que bientôt la triste renommée
Vous fera confesser que vous étiez aimée.
Vous verrez que Titus n'a pu, sans expirer…
BÉRÉNICE-BÉRÉNICE.
Ah! Seigneur, s'il est vrai, pourquoi nous séparer?
БЕРЕНІКА-БЕРЕНІКА.
Навік! Хіба це слово не дарує згубу,
Жорстоку згубу для того, хто любить?
Вона стає музичною, як в елегії.
Чи зможемо чекати тиждень, місяць, рік,
Коли між нами неозорість моря й рік.
І день народиться і знов у вічність кане
Та святом зустрічі ніколи він не стане.
Бо Тіта й Береніку знов чека розлука.
У чім провина і завіщо нам ця мука?
Для тебе, може, й швидко промайнуть ці дні,
Але такими довгими здадуться дні мені…
ФРЕДЕРІК-ТІТ.
Мені не доведеться рахувати днів.
Раніш тобі печальна звістка буде дана,
І ти збагнеш тоді, що ти була кохана,
Що Тіт не переніс розлуки із тобою…
БЕРЕНІКА-БЕРЕНІКА.
Навіщо ж нині розлучатися з любов'ю?
Останні вірші вона вимовляє із справжньою пристрасністю, неначебто випускає крик із самого серця. Вона і Фредерік лишаються вражені. Потім Фредерік знаходить у собі мужність порушити це зачарування.
ФРЕДЕРІК. Моя маленька, ви велика актриса…
БЕРЕНІКА (просто). Ні.
ФРЕДЕРІК. Ви перевершите і Жорж, і Дорваль. Та будь-яка велика трагічна актриса поруч із вами виглядатиме субреткою.
БЕРЕНІКА. Я не буду актрисою.
ФРЕДЕРІК. Годі! Мовчіть, ви нічого в цьому не розумієте.
БЕРЕНІКА. Я не актриса. Ви ж бачили, як щойно, з Парізо, я намагалася грати.
ФРЕДЕРІК. Але зі мною було інакше!
БЕРЕНІКА. Так, інакше. Бо я не грала.
ФРЕДЕРІК (вигукує). Та що ви мені таке кажете?
БЕРЕНІКА. Я не вмію брехати. Дивлячись в очі Парізо, я не могла вимовляти слова кохання. Але дивлячись на вас…
ФРЕДЕРІК (міняючи тон). Та що вона мені каже? (Пауза). Ви хочете сказати, що…
БЕРЕНІКА (сором'язливо). Так.
Фредерік дуже зворушений простотою зізнання. Він незворушний. Береніка зважується і ніжно продовжує розкривати своє серце.
БЕРЕНІКА. Ви самі вирішили, позавчора, коли я прийшла у вашу гримерку, що я хотіла використати вас як сходинку в акторській кар'єрі.
ФРЕДЕРІК (вибачається). Звичка.
БЕРЕНІКА. Я дала вам продовжити, тому що була трохи розгублена, і ще тому, що коли раптом опинилася серед ваших костюмів і рукописів, то раптом усвідомила, що не можна ж отак просто увійти до людей, щоб сказати їм: "Я вас люблю".
ФРЕДЕРІК (розм'яклий). Ні, так не робиться…
БЕРЕНІКА. І ще я подумала, що ви можете поставитися з недовірою до цього кохання, подумати, що я б хотіла мати з вами інтрижку, що маю амбіції стати вашою коханкою, що я вас хочу… адже саме так зазвичай розуміють кохання, чи не так?
ФРЕДЕРІК (здивований). Між чоловіком і жінкою? Часто так.
БЕРЕНІКА. Проте, це зовсім не так. Я б хотіла вам сказати, що кохаю вас.
ФРЕДЕРІК (збитий з пантелику). І що ж це означає для вас?
БЕРЕНІКА (просто). Що є "до того" і є "після". Від тієї миті, коли я вас побачила, я стала іншою.
ФРЕДЕРІК. Та що ви таке кажете? Ви глузуєте з мене! По-перше, зазвичай, я залицяюсь, це я беру ініціативу в свої руки!
БЕРЕНІКА. От бачите! Вчора я мала рацію, вважаючи, що не варто було нічого говорити. Ніхто цього не розуміє, навіть ви!
Вона підводиться і збирається йти.
ФРЕДЕРІК. Як? Ви йдете?
БЕРЕНІКА. Думаю, що для нас обох ще надто рано говорити щось іще..
ФРЕДЕРІК. Але про що ви говорите?
БЕРЕНІКА. Вірте мені.
ФРЕДЕРІК (більш соромливо). Ви… ви повернетесь?
БЕРЕНІКА. Я зберегла черевичок… я повернуся…
Йде легкою ходою. Він лишається знічений.
Входить помреж, за ним Кюссонне і Арель. Всі вони занурені у читання "Постоялого двору Адре".