Коли випили, Касян, куштуючи соломаху, розказував:
— Дак ото, козаче, як із Хвеськом оте лихо лучилося і повернувся він з Кодака без очей, то дуже горював та побивався. А перегодя попросив молодиків, щоб його на Січ відвезли. І передав свій зимівник війську Запорозькому у вічне володіння. Ще й розпорядився, щоб хлопці його та Січі козакували й більше не наймитували. Шаблі їм дав і по коню подарував... Ось так-то чоловік, осліпши, прозрів. Розквитавсь він з своїм господарством, взяв ліру, а в нього колись старий лірник помер, то ліра лишилася, і з хлопцем-поводирем поцуганився собі.
— Куди?
— А хто його знає. У світ білий, мабуть, подався.
— Он воно як, — задумливо мовив Гуня.
— Буває. — згодився Касян. — А мене й відрядили сюди з Січі пантрувати зимівник. Я й пантрую.
— Спасибі вам, батьку, — звівся Гуня. — Лікуйте отамана, а я подамся на Січ. Коли татар небагато посунуло до Базавлука, мо’ кошовий виділить який загін сулимівцям на поміч.
Виїхав Гуня за хвіртку й спинився.
— Ординці, — тільки й мовив. — Сюди їдуть кляті кримчаки.
— Ногайці, — роздивився старий, — татари посунули на Січ, а ногайці гайнули зимівники грабувати. Гуня засукав рукава.
— Несіть, батьку, рушниці, як є, та будемо некликаних гостей зустрічати. Я стрілятиму, а ви кулями гаківниці набивайте. Зимівник добряче вкріплений, сплоха не візьмуть!
— Еге-ге! — заторохтів Касян. — Ох і постріляємо ж ми зараз! Хтось із нас, ми або ногайці, а будуть на тім світі!
Розділ чотирнадцятий
Коли Караїмович (вкотре!) підняв реєстровців на приступ і ті з гиком і свистом понеслися на фортецю, Джевага таки зважився. Майже всі запорожці були на вежах, стояли лицем до ворога. І Джевага заворушився у них за спинами. П'ятдесят його головорізів непомітно спустилися в двір, запорожці, зайняті боєм, того не помітили...
Старшим біля брами був Йосип Свистун, маленький вертлявий козак, котрий любив і вмів гарно свистіти. Що б не робив, все ото посвистував собі під ніс. Так його й прозвали Свистуном. Сторожа брами складалась з десяти козаків, в обов'язки яких входило відчиняти браму й опускати міст. Того трагічного дня Йосип сидів з своїм маленьким загоном і люто свистів.
— Тьху ти! — зрештою сплюнув Йосип. — Скільки не свисти, а толку мало. Ех, доля моя нещасливая! Люди ж он на мурах б'ються, а ти сиди та дрімай під брамою!
Йому кортіло піднятися на мури, подивитися, як там іде бій, постріляти з самопала, а натомість нудьгуй під брамою та свисти знічев'я. Хіба ж це діло справжнього козака! Йосип злився, що його лишили біля брами.
— Та сюди варт було безногого садовити, а не такого молодця, як я, — бурчав Йосип сам до себе. — От і свистиш, як байбак.
Свистів він і тоді, коли побачив, що до воріт прямує гурт тих дядьків-утікачів, котрі нещодавно пристали до фортеці. Вів їх осавул Кирпа, з ним був Щербина. Дядьки ніби поспішали, Щербина раз по раз озирався... "І куди це їх дідько несе?" — ліниво подумав Йосип і крикнув:
— Ей, чи ви не до реєстровців у гості зібралися?
— Йосипе, —сказав, підходячи, Кирпа. Був він чомусь блідим, і руки його та губи тремтіли. — Ось ці дядьки, котрі до пуття ще й стріляти не тямлять, будуть свистіти замість тебе біля брами, а ти забирай своїх і бігцем на мури!
— Це ти, осавуле, так придумав? — здивовано свиснув Йосип. — Хоча мене й тягне на мури, та без Сулими я брами не покину.
— Так велів Сулима! — невідь-чому перейшов на крик Кирпа, і голос його зірвався. — І не патякай, коли тобі велить старшина! Ану хутчіше ворушися, нічого висиджуватися в затишку!
Йосип звівся і глянув на дядьків. Вони видались йому настороженими, підозрілими А їхній ватаг, той здоровань з волосатими руками, дивився на нього так, що в Йосипа тенькнуло серце.
— Ні, ні, — забурмотів Йосип, відчувши неладне. — Я так брами не покину, хай прийде сам отаман.
Йосип ще встиг побачити, що той здоровило з волосатими руками, недобре посміхаючись, заходить йому за спину. Йосип схопився за пістоль, та блискавичний удар в спину звалив його з ніг. Падаючи, Йосип помітив, як п'ятдесят дядьків, блиснувши ножами, накинулись на сторожу, котра все ще дрімала під брамою… Йосип хотів було свиснути з подиву, та нараз йому майнула думка: "Ех, просвистів я своє життя", — і він провалився у чорну яму.
Сулиму мовби хто жигалом у спину штрикнув. Рвучко оглянувся, й у першу мить забракло слів... Фортечна брама була настіж відчинена, а підйомний міст повільно опускався на рів. Реєстровська кіннота двома хвилями неслася на фортецю і вже, безперечно, завважила, що брама відчинена ..
— Товариство! — закричав Сулема щосили. — Зрадники відчинили браму! За мною!
І, ризикуючи скрутити собі в'язи, перестрибуючи через чотири-п'ять східців, понісся вниз. Билася думка: лише б встигнути зачинити браму, доки ворог не вскочив у фортецю, бо тоді все… Їх тисячі. Страшне слово "зрада!" вже знялося над фортецею і затріпотіло чорними крилами... За Сулимою неслися козаки, стрибали з східців прямо в двір і кожен думав лише б встигнути!
Сулима побачив, що біля брами заметушилася купка Дхеваги, залягла… Гримнули постріли, біля нього впало двоє запорожців, а самого його а силою вдарило у плече. Садонуло так, що аж розвернуло на бігу, та він витримав той удар, не впав. Стиснувши зуби, рвонувся вперед А реєстровська кіннота вже ось-ось, витяглась довгою вервечкою, аби не стовпитися в брамі, аби легше було увірватися у фортецю.
— Запорожці! Швидше! — закричав Сулима. — Рубайте зрадників, зачиняйте браму!
Ті, що залягли біля брами, вдруге стрельнули. Сулима летів до брами, а здавалось йому, що летить у вічність Що фортечна брама десь далеко-далеко... А його бігу ні кінця немає, ні краю... І відчув, що вже не встигне. Підйомним мостом гупотять копита… А він а козаками ще й до брами не добіг... Мигнула думка: "Невже все?.."
Тої ж миті гарячий кінь збив його своїми грудьми з ніг. У фортеці раптом стало тісно-тісно від гарячих, змилених коней...
Але Сулима не загубився під копитами ворожої кінноти, бо за ним пильно стежили. Ледве він упав, збитий конем, як на нього відразу ж навалилася ціле юрмисько й заходилося квапно викручувати руки. Сулима ще знайшов у собі сіли струсити а себе нападників і навіть кількох прикінчити, але вдруге на ньому повисло ще більше юрмище…