— Дмитре... — Остряниця рвонувся, щоб устати, заскрипів зубами і впав навзнак.
— Лежи, батьку, лежи, — схилився над ним Гуня.
— Дмитре... Татари... Негайно мчи на Січ, — хрипів отаман. —Ти чуєш мене? Скачи на Січ, скажи... Татари... Але ні... Поверни до ближнього бекету, підпали вежу…
— Уже, батьку, уже побіг вогонь до Січі!
— Ху... Це вже краще. — Остряниця на хвильку вмовк, збираючись на силі. — Спасибі тобі, Дмитре. Тепер і помирати можна.
— Отакої! — вигукнув хлопець. — Тепер тільки жити. Татари на Січ посунули, а реєстровці в облозі Кодак тримають. Кожний козак зараз дорогий. Я оце на Січ мчав за поміччю.
— Он як... — Остряниця відкинув голову. — То реєстровці обложили фортецю? А татари на Січ... Чи змовились?
— Могло бути, батьку, — сказав Гуня.
— Караван я вів до Кодака, — зіперся на лікоть Остряниця, і його гостре видовжене лице зробилося ще гострішим. — Як і обіцяв Сулимі. Спорядили ми п'ять возів. По дві пари волів запрягли і вирушили. Один віз був з порохом, а решта з харчем. Зі мною було десяток козаків. Думали, без пригод до Кодака дістанемося.
Остряниця захрипів, з рота пішла кров. Гуня поспіхом влив йому в рот води.
— Спасибі... Ось так ми і їхали. Воли ремигають, вози скриплять. Далеко їх чути... А в степах вже татарва шастала Вистежили нас і зненацька з тирси вискочили. З обох боків дороги. Було їх сот зо дві. Але все ж ми встигли схопитися за рушниці. А Максим Вернигора, той голоблю з воза висмикнув і давай молотити татарські голови... Вбили його стрілою в потилицю. Так з голоблею і впав. Нас вони прямо засипали стрілами. Бачу – непереливки. І сили нерівні, і козаки вже мало не всі полягли. Я в живих лишився, Савка Білий та ще Грицько Курай стогнав на возі... Висипали татари з тирси і подалися потрошити вози. У передніх мажах пшоно було, тараня та сухарі... Лежу я, голову на свою гаківницю поклав, наче вбитий. А палець у мене на гачку. Раз, гадаю, встигну вистрілити… І тут я згадав, що п'ятий віз із порохом. Ось куди я пошлю свою останню кулю. Лежу, чекаю, доки татарви більше біля возів назбирається, а тоді підняв голову, на віз націлився і гачок натис...
— Бабахнуло ж!.. — вигукнув Гуня. — Я аж біля Гострої Могили почув... Земля задрижала…
Остряниця заплющив очі і довго так лежав, важко, зі свистом дихаючи. По хвилі озвався кволим голосом:
— Бабахнуло, кажеш? А я не чув… Коли вистрілив, то полум'я над возом побачив... Не полум'я, а цілий буран вогню. Та ще побачив, як татари, мов те груддя, вгору летіли. І сам відчув, що лечу... Ще й думка майнула: Ярема крила майструє, щоб літати, а я, бач, без крил лечу... Більше нічого не пам'ятаю...
Остряниця вмовк і ніби поринув у дрімоту, та нараз тихо покликав:
— Дмитре, ти їдь, куди тобі велено. Зараз усюди бої йдуть, то кожний козак дорогий. А я полежу тут. Подрімаю, послухаю, як степ шумить, та й навічно засну.
— Е-е, ні! — рішуче запротестував Гуня. — Казала біла, що не буде діла. Я тебе, батьку, тут не лишу. Ще рано тобі в землю лягати. Ще ми з гобою походом на Вкраїну підемо панів-ляхів лушперити. Тут неподалік у верхів'ї Нижньої Терси зимівник Хвеська Солодкого, ось до нього я тебе й відвезу.
Гуня свиснув, кінь, котрий пасся на моріжку, підійшов до нього.
— Лягай, конику, лягай! — поплескував його хлопець по спині.
Кінь опустився спершу на передні ноги, потім на задні. Козак обережно поклав отамана на луку сідла, кінь устав так обережно, що Остряниця навіть не хитнувся. Гуня скочив у сідло, в одну руку взяв повіддя, другою притримував Остряницю, і круто повернув у глиб степу, де ген-ген бовваніла Ведмежа могила.
Касян Коляда — старезний, або, як сам він казав, "давнезний запорозький дід", був таки й справді дідом, бо мав за плечима сотню з гаком літ, а як точніше, то сто дванадцять, сидів на призьбі Хвеськової хати, чистив гаківницю і незлобиво бурчав собі у сиві-сиві, як молоком облиті, пухнасті вуса:
— Біс тобі в ребро, Хвеську, як ти отак ясну зброю позанехаював! Куди ж вона годиться, щоб до такого глуму гаківницю довести? Поначіпляв їх на стінах у світлиці, дивіться, мовляв, люде добрі, і я козак. А зброю вже іржа взяла. Тьху, прости Господи! Хіба ж воно годиться ясну зброю занехаювати!
Так бурчав Коляда, коли за хвірткою зненацька пролунало:
— Пугу! Пугу!..
— Еге! — схопився дід і враз помолодів. — Козацьким духом запахло! Пугу! Пугу!
— Козак з Лугу! — почулося по той бік дубової хвіртки.
Незважаючи на свій вік, шпарко побіг до хвіртки, відчинив її.
— Ба! Дмитро Гуня! — весело загомонів дід. — Еге, ти товариша свого привіз. Хутчіше занось його. Еге, та це ж Яцько Остряниця. Знімай пошвидше з коня, чи ж хоч дух в отаманові ще б'ється?
— Б'ється, — відповів Гуня і, зістрибнувши з коня, обережно зняв Остряницю й заніс його до світлиці. — Горить увесь.
— Коли живий, то відволодаємо, — пообіцяв дід. — Козаки як кішки — живучі. А Яцько жилавий та міцний — з того світу вигребеться. Ти, Дмитре, посидь біля отамана, а я невзабарі води на кабиці нагрію, зілля зготую, та й заходимося.
Прудкий дід, метушливий. Гуня й люльки не встиг викурити, як Касян уже й води на кабиці закип'ятив, і відвар зілля зробив, і білу сорочку на перев'язки порвав. Старий щось торохтів, а його маленькі, сухі й зморшкуваті руки невтомно миготіли, промивали рана, перев'язували, і від дотику тих рук поранений поволі засинав.
— Хай поспить, а коли прокинеться, тоді вже я біля нього як слід заходжуся, — сказав Касян, сідаючи на лаву. — А ти ж чого це, козаче, зажурився?
— Як же, батьку, не журитися: куди не повернешся, всюди горить. Там пече, там боляче. То я й гасаю з вогню та в полум'я. Кодак реєстровці приступом беруть, орда на Січ розігналася...
— Еге-ге... Отакі, брате, непереливки. Та ти носа не вішай, в путь-дорогу збирайся, а за отамана не турбуйся. На ноги поставлю. Та постривай, діло ділом, а поїсти не завадить. Треба ж бо й зубам роботу дати.
Касян метнувся в хижку, приніс сушеного м'яса, миску соломахи, дві ложки поклав і, хитро посміхаючись, шкалик дістав.
— За здоров'я отамана вип'ємо, — гомонів, розливаючи калганівку. — Ця хмільна штука від господаря лишилася. А тепер ми тут господарі.