Ярема з Гнатом Кодаком кинулись на поміч отаманові, врубалися трохи не в саму бучу і впали... Спершу Ярема, за ним — Гнат. Реєстровська шабля розсікла йому плече аж до грудей. Падаючи, Гнат лише встиг подумати:
"Назвали мене Кодаком" в Кодаку навічно й лишусь. Батько Сулима колись мене тут порятував, а я його не спромігся... Христинко, зустрічай, до тебе лечу..."
І болюча пітьма огорнула його навіки.
— Зра-а-ада-а-а!!!
Це слово чорним коршуном шугало над фортецею, і запорожці, зціпивши зуби, не здригнувшись, не позадкувавши, вступили у нерівний бій.
У фортеці вже тісно від ворожої кінноти, а копита все гупотять і гупотять по мосту... Мовчки і люто рубалися запорожці. Ніхто не сподівався на рятунок, лише одна думка об'єднувала всіх: якомога дорожче віддати власне життя. У фортецю ухлюпувались все нові й нові хвилі реєстровців, знавіснілі коні тіснили поріділі ряди захисників під мури, де вони й знаходили свій кінець. Запорожці не відступили, та, власне, і відступати не було куди. Гинули один за одним, дорого продаючи своє життя.
Довше бій клекотів на мурах.
Там відбивався Савран з козаками.
Реєстровці, мов мурашва, посунули на мури, і савранівці ледве встигали спихати їх вниз, кидали їм на голови каміння, рубали їх шаблями, били по них із самопалів і самі ж падали з гарячими кулями в грудях… Тяжко поранені запорожці, аби не датися ворогам в руки, знаходили в собі сили підповзти до краю мурів… Падали вниз на гостре каміння... Подвір'я фортеці вже було в руках реєстровців, все менше й менше лишалося запорожців на мурах...
Савран зрубав останню ворожу голову в своєму житті, як гаряча куля впилась йому в груди... Захитався, почорніло йому у вічу, вислизнула шабля з рук... І стало враз тихо-тихо…
— Відкозакувався... — сказав собі Охрім Савран. — Все... Коли кого зобідив у житті, вибачайте, люди добрі. Зібравши останні сили, підняв свою шаблю.
— Не хочу, щоб моя рідна сестра, шабелька кривобока, в руки воріженьків потрапляла...
Так, притискуючи шаблю до грудей, і полетів Охрім Савран із високих мурів...
...Закувала Сулимі зозуля та й сива...
Він стояв у молодому вербовому гаї в білій як сніг сорочці, поголений, свіжий, гарний і дужий. Стояв і слухав, як у вербняку кує-співає сива зозуля.
— Зозуле, зозуле, сиза кукувальнице! Це я, Сулима Іван, скажи, сиза, скільки літ мені ще літувати, скільки ряст ще веснами топтати?
Вмовкла зозуля...
Сторожко прислухається Сулима, і задумлива, сумна посмішка блукає по його обвітреному, смаглявому лицю.
— Ку-ку... Ку-ку... — несміле озвалась зозуля.
— Раз… два... — прошепотів Іван.
— Раз... два... — прошепотів за ним Ярема. Зозуля мовчала.
— Негусто, — зітхнув Сулима.
— Оце й усе? — вкрай був спантеличений Ярема. — Ах ти ж погана пташко! Хіба тобі ліньки літа дарувати? Ось я ж тобі кулю подарую!
— Не дурій, хлопче, — сміявся Сулима. — Коли вб'єш зозулю, хто ж тоді птаству ирій відчинятиме й зачинятиме?
І повідав Яремі, що зозуля — то не просто собі пташина, а ключниця ирію-вирію, далекого-предалекого теплого краю за морями-океанами, куди на зиму злітаються всі пташки. Вона першою прилітає із срібним ключиком у дзьобі й відчиняє вирій... Запрошує птаство в той теплий та щасливий край. А весною вона найпізніше вилітає, треба ж бо за пташками ирій-вирій до осені зачинити...
То було минулої весни.
А нині зозуля знову закувала, голосно, щедро: ку-ку, ку-ку, ку-ку, ку-ку...
— Пізно вже, сиза кукувальнице, ой, запізно...
— І крізь віття зеленого гаю все чіткіше й чіткіше проступають обриси фортеці, а в зозулине "ку-ку" все гучніше й гучніше вривається радісний крик ворогів...
— Щезає видиво, гай, сонце, весна, зозуля... Сулима бачить себе посеред фортеці в оточенні ворогів, що регочуть, кричать, свистять і вистрибують перед ним... Руки йому вивернуті й стягнені назад вірьовками, на ногах — кайдани. Зводить голову, і погляд його надибує Караїмовича. Сидить той на коні, руки в боки, й дивиться згори вниз на Сулиму, і крива усмішка різника судомить його гостре кістляве лице з косими очима.
Сулима пробігає очима по реєстровцях... Свої ж... Українці... А вороги. Гірше. Раби, прислужники панів. Коли б не вони, не свої, ніколи б пани не повернули назад фортеці. Свої ж і задушили волю... Свої?
— О ні... — каже Сулима. — Не свої. Вороги!..
Караїмович зістрибує з коня, заходить з того боку, куди дивиться Сулима, аби перед його очима похизуватися собою, натішитися перемогою на очах у закайданеного отамана.
Їхні погляди схрещуються...
Сулима випльовує чорний згусток крові в лице ворогові.
Караїмович відскочив, втерся рукавом.
— Хочеш смерті? — хрипло закричав він — Не вийде! Не буде тобі легкої смерті Ти дорогий. Ти на вагу золота. Ми тебе в кайданах у Варшаву. На майдан! Там уже біля тебе кат попрацює!
— Я знаю, що я на вагу злота, — спокійно каже Сулима. — Але на яку вагу тягнеш ти, Караїмовичу? На вагу собачого лайна?
Караїмович із чорного робиться жовтим.
Чути регіт, і Сулима враз стрепенувся, вчувши той регіт. Повертає голову. Під мурами регочуть запорожці. їх небагато, два чи три десятки. Всі вони поранені і стоять тільки тому, що обпираються на стіну, підтримують один одного.
І регочуть...
— Стинайте їм голови! — кричить Караїмович осатаніло. — Рубайте реготунів. На очах у Сулими рубайте!
Не здригнулися козаки. Один по одному самі виходять до своїх катів. Кожний неквапливо хреститься, проказує статечно Сулимі: "Прощай, Іване-отамане. Коли що не так, вибачай!" — і підставляє голову лід удар шаблі…
— Прощай, брате-товаришу мій, — відповідає Сулима — Спасибі тобі за службу лицарську!
Та ось у коло випихають якесь перелякане опудало, і воно пручаєтся, верещить і навіть кусається. Сулима бачить перед собою Кирпу.
— Це помилка! — несамовито верещить позеленілий Кирпа. — Ой, ой! Що ж ви чините, це помилка... Пане старшино, — кидається він до Караїмовича й падає на коліна. — За що ж мене, пане дорогенький? Я ж ваш поплічник... Пособляв вам... Я допоміг сторожу біля брами різати...
Старшина дивиться на Джевагу, той зневажливо кривить рота.
— І цього! — махає рукою Караїмович.
— А-а-а... — в корчах б'ється Кирпа. — Ви ж обіцяли... Тисячу злотих мені... І маєток... Маєток і тисячу злотих!..