— Нізащо не стане! — зітхнув пан Шульце-Нойберг. І, мов той тафернвізівський селянин, докинув:— Аби вона знала!
— Е, Гансе, не роби з мухи слона,— мовила його дружина.— Дівчинка ще нічого не чинила з лихими намірами. Хіба не так, Гансе?
— Авжеж, авжеж. Я ж нічого не кажу. Вона, власне, навіть добра дитина. В неї ангельська душа, але, на жаль...— Він знову зітхнув.— На жаль, вона непосидюща, як сатана.
— Шкільний лікар казав, що в неї погана кров,— докинула й Боббі.
— Ну от! — вигукнув батько.— Я так і знав. Такої метушні не витримає і найдужчий віл. Колись вона звалиться з ніг.
Він і гадки не мав, що незабаром його передбачення справдиться. [296]
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ,
у якому фатально збувається передбачення пана Шульце-Нойберга і багато людей проводять безсонну ніч
Опівночі, коли на дачі всі вже спали, хтось затарабанив у двері й схвильовано загукав:
— Це Роза Райбісль! У Флорентіни правець!
Засвітилося світло, і хвилин за п'ять пан Шульце-Нойберг, уже одягнений, відчинив двері розгубленій крамарці.
Цього разу він не зітхав і не бурчав.
Тільки питав:
— Ви міряли температуру?
— Так. 39 і 8!
— Ви переконані, що це правець?
— Думаю, що правець. Бо її вдряпнула Олівія. Рука опухла, і на ній проступають червоні смуги.
— Хто така Олівія?
— Моя кицька.
— Ага, згадав. Хто з лікарів чергує в неділю?
— Бойтельбах. В Айнеді.
— Ви його викликали?
— Так, але в нього поламалася машина. Вийшов з ладу кулачковий вал. То я хочу спитати вас...
— Добре, панно Райбісль, я поїду,— мовив пан Шульце-Нойберг.
Коли його сонне жіноцтво зійшло донизу в халатах, він уже завів машину.
Та його дружина, яка і в найскрутніші моменти завжди мислила практично, вигукнула:
— Зачекай хвилиночку!
І принесла йому в машину скручений у трубку плакат з картопляними галушками, готовий до відправки поштою.
— Якщо ти однаково їдеш в Айнед, то прихопи і його з собою,— мовила вона.— І прошу тебе, Гансе, [297] зателеграфуй батькам: Дезенцано, Лаго ді Гарда, Італія, готель "Імперіал".
Пан Шульце-Нойберг проказав собі під ніс:
— Дезенцано, Лаго ді Гарда, Італія, готель "Імперіал".
І помчав вузькою дорогою до шосе.
Тим часом пані Шульце-Нойберг одяглася і, озброєна електричним ліхтариком та домашньою аптечкою, подибала до крамниці Рози Райбісль.
Але домашня аптечка пані Шульце-Нойберг не пригодилася. По-перше, і в крамарки була скринька, повна всіляких ліків, а по-друге, лікар рівно за півгодини дістався до Тафернвіза. Зараз же за ним приїхав і пан Шульце-Нойберг.
Роза Райбісль скрізь у будинку повмикала світло. Вона вийшла навшпиньки назустріч чоловікам і сказала пошепки:
— Вона марить.
Тоді провела лікаря до ліжка, на якому сиділа пані Шульце-Нойберг і тримала здорову руку хворої дівчинки.
Уже згадуваний тут лікар Бойтельбах був чоловік огрядний, важив мало не два центнери, мав уже років шістдесят п'ять, але був на завидки здоровий.
Він говорив голосно, повагом, із розкотистим "р", як трагічний герой на сцені. Цим справляв велике враження на селян.
Та цього разу він попервах не сказав нічого. Зміряв пульс і температуру, уважно оглянув долоню й усю ліву руку. І аж коли знов підвівся, то мовив:
— Це не пррравець, а натуррральне заррраження кррові!
— А натуральне зараження крові дуже небезпечне? — спитала крамарка, перелякано дивлячись на нього.
Лікар відповів, готуючи шприц:
— Натуррральне, люба панно, означає спррравжнє. В цьому випадку тррреба вживати точного террміну.
— Отже, справжнє зараження крові,— шанобливо прошепотіла Роза Райбісль. [298]
Вона хотіла спитати ще щось, але не посміла. Та все ж таки трохи згодом ледь чутно спитала:
— Вона одужає?
Крамарка поглинала поглядом бліденьке, загострене личко поміж подушок у квіточки.
Очі у Флорентіни були розплющені, але вона, мабуть, не усвідомлювала, що діється навкруг неї.
Лікар Бойтельбах відповів на те ледь чутне питання бадьоро й голосно:
— Якщо ви, панно Рррайбісль будете суворрро дотррримуватись того, що я вам прррипишу, то все буде добррре!
Тоді лікар звелів пані Шульце-Нойберг міцно тримати дівчинку і зробив їй укол. Крамарка відвернулася й заплющила очі.
Досі ніхто не дослухався, про що, марячи, говорила Флорентіна.
Тільки як лікар дав їй укол і перев'язав руку, він сів край ліжка й спробував повести з хворою розмову.
— Тобі потрррібен спокій, люба дитино, чуєш? Спокій і спокій!
— Мертва кицька в небі... У неї виросли крила,— мурмотіла Флорентіна.— Вона стала летючою кицькою, а всі неживі голуби кружляють навкруг неї... Коли я помру, теж полечу до них.
Крамарка притулила до рота хустинку. Пані Шульце-Нойберг прошепотіла лікареві:
— Вона недавно знайшла була неживу кицьку, а в своєму рідному місті бачила, як виловлювали голубів.
— Виходить, марррення мають ррреальну основу,— мовив лікар Бойтельбах і підвівся.— То нічого боятися.
Він сказав це передусім задля крамарки, що кивала розчулено головою. Сльози набігали їй на очі так швидко, як сміх на уста.
Коли на виході вона помітила, що з-під лікаревого піджака виглядає край сорочки, то мовила, хихикаючи й хлипаючи водночас: [299]
— Пане лікарю, он у вас виглядає краєчок сорочки. Треба її запхати в штани.
— Пррравду кажуть: хто спішить, той людей смішить,— відповів поважно лікар і поправив свій одяг.
Уже в дверях він оглянувся ще раз, підняв догори вказівний палець і мовив:
— Кррров, панно Рррайбісль, це вам не пррросто рррідина! Давні гррреки, що були люди вельми рррозумні, поділяли людські темперраменти за складом крррові. Флорррентіна належить до грррупи холерриківсангвініків. Мабуть, коли вона здорррова, то трррішки жвавенька.
— О, далебі не трішки,— підкинув пан Шульце-Нойберг.
— Отож, я маю рррацію,— задоволене підсумував лікар Бойтельбах.
Тоді сказав крамарці, як лікувати хвору, спитав, чи звістили батьків, пообіцяв навідатися наступного дня й нарешті поїхав машиною Шульце-Нойберга в Айнед.
Ніч була ясна, зоряна.
Пані Шульце-Нойберг теж поїхала з ними. Вона сказала, що тепер однаково не засне.
Крамарка до світу сиділа край ліжка Флорентіни, тримала дівчинку за здорову руку й стерегла її неспокійний сон. Сама Флорентіна аж трохи згодом дізналася, що діялось тієї ночі.