Напевно, це можна пояснити приказкою: протилежності притягуються.
А може бути й зовсім інакше пояснення. В усякому разі, тітонька безперечно мала саме таку вдачу. І найщасливіша від того була невтомна Флорентіна. [290]
Завжди понура кицька Олівія тепер, відколи тут поселилася Флорентіна, гасала по хаті, як мітла. І часто терлась об ноги дівчинки. Бо Флорентіна була дуже щедра на крихти кексу, обрізки ковбаси й сиру.
Вставмо ж мерщій у нашу розповідь вірш із повного зібрання творів Флорентіни, щоб показати, що дівчинка любить котів. Ось він:
ПІСНЯ ПРО МОЮ КИЦЮ
Голубів люблю я змалку,
і котів я теж люблю.
Як пташок годую зранку,
то свою кицюню Нявку
навкруг шиї почеплю.
Добре їй тримаю лапи,
щоб не вирвалась ніяк.
Бо я знаю, що котяка,
як дай волю, то подряпа
всяку пташку тільки так!
Ці коти ще й хапуняки.
Я своїй скажу:-Не смій! —
І моя кицюня Нявка
вже на голубів не нявка —
ні до чого птахи їй.
Оце й годі про любов Флорентіни до котів. Повернімося знов до тітоньки Рози Райбісль.
Після того, як Флорентіна перебралася до неї, меблі в її помешканні були переставлені ще раз, уже втретє. Тітонька Роза допомагала Флорентіні з невичерпним, радісним терпінням. Великодньої неділі її домівка була опоряджена так мило й затишно, як ніколи досі.
Цього ранку сонце всім зичило добра. Воно розсіяло по небу трішечки хмарок, начебто хто накидав дрібних [291] жмутиків вати, й обливало теплим золотим уранішнім світлом село й пагорок.
Коли тафернвізівці поверталися від утрені, з сусіднього села й простували через пагорок, то побачили своє село внизу перед собою у нових, свіжих барвах. Сонце й лагідний весняний вітер позлизували останні снігові латочки.
У садку крамарки поміж кущами форсиції в мідяно-жовтому цвіту миготіло щось кольору марципана. Це була Флорентіна у своїй рожевій святковій сукенці з пишними шлярками. Вона ховала великодні писанки, великодні гніздечка і великодніх зайців із шоколаду.
Час од часу вона гукала:
— Тітонько, мені треба ще три писанки із нуги!*
Або:
— Тітонько, відірвалося ліве вухо. Мені треба нового зайця!
І щоразу Роза Райбісль несла в садок ті ласощі, що їх вимагала Флорентіна, несла терпеливо й усміхалась.
Коли Щульце-Нойберги показались на сільській вулиці, Флорентіна вже все ретельно позаховувала. Залишилось тільки одне — пов'язати киці Олівії небесно-голубу стрічку.
Це легко казати, та не легко зробити. Бо саме цього дня кицька дуже побоювалася Флорентіни. Все ж дівчинці пощастило прибрати Олівію по-великодньому. На жаль, не обійшлося без подряпин. На лівій руці був добре помітний довгий червоний рубчик. Та це дівчинку не турбувало. Набагато цікавіше було спостерігати, як Шульце-Нойберги шукають великодні гостинці.
Першою щось знайшла Флорентінина товаришка Боббі. Вона знала Флорентіну й знала, що та могла скористатися найдивовижнішими сховками. Тому вона вилізла на драбину, яка була прихилена до ринви пральні.
[* Н у г а — ласощі з солодких горіхів. [292]]
І справді, вгорі у ринві щось сяяло на сонці — синьо, червоно й жовто. То було гніздечко з нуговими писанками, загорненими у фольговий папір.
Інші сховки були не набагато простіші. Пан Шульце-Нойберг, похитуючи головою, признався, що в його житті це таки найважчі великодні пошуки.
Шоколадний заєць, обгорнений цупким папером, був запханий у кротячу нору, з якої виглядав тільки край його лівого вуха; одна лілова писанка була так спритно захована серед грядочки лілового шафрану, що треба було дуже пильно придивлятися, щоб її знайти; а писанка з начинкою, перев'язана стрічкою, спокійнісінько лежала собі у поштовій скриньці, яка висіла на воротях саду.
Та нарешті з делікатною допомогою Флорентіни були виявлені геть усі сховки, і Шульце-Нойберги, навантажені ласощами, подалися до своєї дачі.
А Флорентіна була така схвильована того дня, що склала кумедну абетку, до якої на пакувальному папері додала примітку: "Написано великодньої неділі на кухні Рози Райбісль".
Щоб показати, в якому грайливому настрої перебувала Флорентіна, наводимо оцей вірш:
МОЯ АБЕТКА
Аґрус — ягода смачна,
якщо є в саду вона.
Бабця бігає у льох.
Що, як бігати удвох?
Віл такий, як всі воли,
а осел — як всі осли.
Голуб має власний дім,
та сидить не часто в нім. [293]
Дощ надовго задощив,
є дощити йому чим.
Егегекало летить.
"Еге-ге!" —усім кричить.
Єгер ходить по гриби,
як немає що робить.
Журавель — як пастушок,
вигнав жабку на лужок.
Зошит в школу не попав,
бо пролежав і проспав.
"Й" пишу у слові "кит",
"І" пишу у слові "кіт".
Інге Зандерс молодець,-
чимчикує навпростець.
їжу носять їжачки,
бо на те в них голочки.
Йорж у гості б завітав,
коли б сам дорогу знав.
Качур дибає на став,
хоч од качечки відстав.
Луг цвіте, буяє луг,-
линуть пахощі навкруг.
Мама варить на свій лад
маринад і шоколад.
Небилицю знай таку:
стіл купається в ставку. [294]
Острів став — ні верть, ні круть,
не боїться й потонуть.
Птах три дні писав листа,
але хто його вчита?
Руки зовсім не болять,
як матусю обіймать.
Стежка вибігла у сад,
та їй сад чомусь не рад.
Торт смакують залюбки
і дорослі й малюки.
Уве й Карі — сміхуни,
реготять усе вони.
Флорентіна теж така,
ще й, мов скіпочка, тонка.
Хмара, хмарка, хмареня —
одне одному рідня.
Цуцик має справжній хист —
ворушити куций хвіст.
Чашко, чашко, вибачай,
я не буду пити чай.
Шевчик любить шевцювать,
так, як я вірші писать.
Щука хитра, бач, яка —
не клює на черв'яка.
Юнга — хлопець хоч куди,
не посидить без води. [295]
Я абетці бачу край,
тож берися і читай.
Після кумедної Флорентіниної абетки повернімося знов на дачу Шульце-Нойбергів.
Драбина там уже давно була почеплена на завіси, намальований слоник вигравав розкішними свіжими барвами без жодної тобі непотрібної цяточки, а плакат із жовтими картопляними галушками на голубому тлі лежав у картонному рулоні з написом: "Рекламний відділ фірми "Кнедель-Меєр", Менхгаузен, Лебергассе, ІЗ", хоч зараз віднось його на пошту.
За обідом родина розбалакалась про Флорентіну. Напередодні вони одержали лист. і посилку від її мами з озера Гарда.
Мама писала: "Я рада, що моя донька перебуває в такому спокійному сільському куточку. Вона там, напевне, й сама стане спокійнішою".