Дівчинка в ліжку справді замовкла, і пані ШульцеНойберг, не гаючи часу, заходилася всіх знайомити.
Ледве закінчилося рукотискання і обмін словами "дуже приємно" та "дуже рада (радий)", як знову ринув потік слів Флорентіни, з таким зусиллям стримуваний досі:
— Тут мої найкращі друзі в світі, які в мене є,— виголосила вона.— Шульце-Нойберги, які мене запросили на гостину, пані крамарка, яка мене виходила, і лікар Бойтельбах, що вилікував мене. І ви, мамцьо-татку, ви... тепер теж тут!
По короткій ніяковій паузі лікар Бойтельбах мовив:
— Бач, Флорррентіно, твої любі батьки перррерррвали свою заслужену відпустку, пррримчали сюди не спавши, не спочивавши, щоб перрревідати свою хворрру дитину!
— Саме так я й хотіла сказати,— мовила Флорентіна трохи тихіше.
Про те, що батьки її так швидко добралися з далекого озера Гарда до Тафернвіза, вона справді зовсім не замислювалась. [306]
Для інших людей то, може, було й диво, а для неї — найпростіша в світі річ.
Лікар Бойтельбах знову взяв слово. Він сказав:
— Флорррентіна майже здорррова, але її ще тррреба дуже берррегти.
— От халепа,— задумливо мовив тато Флорентіни.— Дружині на тому тижні треба вже йти на роботу.
І щоб пояснити свої слова, він додав:
— Я кінооператор, а вона мій асистент. Перший помічник, коли в чомусь є потреба.
Мама Флорентіни, стоячи посеред кімнати, сказала:
— За цих обставин доведеться тобі пошукати іншого асистента.
— Де ж я його знайду? — спитав її чоловік.
Він обвів поглядом людей, що зібралися в кімнаті. Вони, ніби змовившись, мовчки дивились на нього.
Він ніколи не мав такого доброго асистента, як дружина. А в його роботі добрий асистент багато важив. Та не менше важила й тяжко хвора донька. Він нерішуче мовив:
— Визнаю, що в цьому випадку треба найперше подумати про Флорентіну. Але де я знайду так швидко досвідченого помічника? Не так легко його знайти!
— А ще багато роботи коло того фільму? — спиталася тітонька Роза.
— Та тижнів на чотири чи п'ять.
— То нехай би,— мовила крамарка високим, дивним навіть для неї самої голосом,— нехай би ті п'ять тижнів Флорентіна побула в мене.
— Пррравду кажучи, це безумовно було б найкраще,— сказав лікар.
— Чудово! Я зостаюся тут! — вигукнула дитина в ліжку.— А коли мені можна буде вставати, я тут піду до школи. Уявляєте, тут для всіх класів тільки одна кімната й один учитель.
— Ні, вже двоє,— поправила її Боббі.
Флорентінина мама, що ніяк не могла отямитись, промурмотіла: [307]
— Дивина та й годі!
Вона придивлялася до тітоньки Рози, а тітонька Роза до неї.
— Мабуть, це найкраща рада,— обережно мовив Флорентінин тато.
— Коли це не завдасть великого клопоту панні Розі,— чемно сказала мама.— У неї ж є ще й крамниця.
— Ні, ні, це не завдасть великого клопоту,— усміхнулась крамарка.— Навпаки!
її обличчя сяяло, як місяць уповні.
На цьому, власне, розповідь завершується, і нам після такої щасливої останньої яви годилося б опустити завісу.
Та хотілося б залишити ще одненьку шпаринку й побачити, що ж воно буде далі. А далі все діється, як у гарній казці.
Тітонька Роза впродовж п'яти тижнів, весело базікаючи, розподіляла свій час між зеленим милом, вершковими карамелями, експортним пивом та своєю названою донечкою Флорентіною.
Шульце-Нойберги повернулися до міста, бо в дітей почалася школа, але щовихідного наїздили до Тафернвіза й перевідували Флорентіну.
Батьки теж частенько приїздили у так звані вільні свої дні до невеличкого села, а коли фільм був готовий, мама забрала Флорентіну додому й вирішила, що буде краще, як чоловік тим часом сам зароблятиме гроші. А в неї були важливіші обов'язки.
На цьому завіса падає зовсім, бо дітям, батькам, муніципальним радникам і дрібним крамарям, про яких ви прочитали, треба знов братися до роботи і пильнувать уроків, синів, дочок, голубів, пива та квашених огірків. Отож, на все вам добре!