Фіалки

Страница 3 из 5

Васильченко Степан

Наостанку я вписав у журнал свій вірш. Вірш мав заголовок "Посланець". Зміст — думи учня-селянина перед тим, як має для науки кидати рідну убогу хату. Вірш, одповідав загальним на-строям і всім дуже сподобався. До вечора то од одного, то од дру-гого задумано виривався початок вірша:

Чогось вчора дуже рано

Впала осіння нічка...

— Чого ж в тебе не гасилась

Допізна, сину мій, свічка?..

Дехто навіть списав того вірша собі на спомин.

На тому й закрили збори.

Зшиток загорнули в хустку, далі — в лубок, заховали в потайно-му дуплі, високо на тому ж дубі. Листом присипали, притоптали.

— Прощай, "діду", до того літа!

Аж довелося ще раз одвідати "діда" цього літа.

Одного теплого липневого вечора я в гурті міських хлопців-співаків пішов у ліс купатись. Співали, гомоніли, доставали в ку-щах світляків. Розповідали злободенну чутку про те, що тут, у лі-сі, бачили баби русалку. Сперечались: одні вірили, другі — ні.

Коли проходили недалеко од "діда", хтось спинився:

— Гляньте, що воно біле коло дуба?

Коло "діда" справді вирізувалось щось у білому.

Притихли. Далі гвалт:

— Русалка! Ловіть!

З галасом, з вереском сипнули через зелену галявину до дуба. Білий привид без шуму знявся, тихо полинув до очерету і в оче-реті зник. За очеретом заплюскотіло. Злякано загуркотіли весла.

Хтось зопалу стрибнув за білим в очерет і раптом простягнув руки назад, грузнучи в трясовині:

— Рятуйте!

Регіт. Витягли.

Ішли далі — веселі, схвильовані, аж ліс гомонів. Той, що шурхнув, було, в очереті, розповідав, що заглядів у тії панни очі: чудні — справді, як у русалки.

Дехто:

— То ж вона і є.

І знову суперечки: "Русалка!"

— А що? Не ми казали?

Раптом маленький хлопчик, що був у гурті, розповів: бачив — хтось сидів на дубі другий, у білому козирку.

— Чому ж ти тоді не сказав?

— Боявся.

Сміялись — не пойняли віри. Цікавіше було, щоб то була русалка. Ось і пісковий берег. Пороздягались: "Чорт із води, а я в воду!". Гуп! гуп! — тільки летіли бризки.

Минуло днів зо три. Жнива.

Вернувшись з поля стомленим, я навіть без вечері, з гостюками на шиї, послався і ліг серед двору на возі, на снопах. Ліг і одразу міцно заснув. Уночі щось довго і вперто мене будило. Продираю очі: сяє проти зоряного неба білий кашкет.

— Хто такий?

Голос тихий, таємничий:

— Не лякайся, це я!

— Славко?! — В новому білому козирку — я зразу не впізнав його. Теребиться до мене на віз.

— Приніс тобі велику радість!

— Яку? — продираю заспані очі.— Яку радість?

Він починає розповідати: зо мною хоче познайомитись одна дівчина. Має зо мною щось говорити. Вона — дочка одного вчите-ля, висланого за "неблагонадійність" із Київщини в нашу Черні-гівщину, і живуть вони тепер у нашому лісі, в "Голубій Дачі". Ма-ють заборонені книжки. Що ми бачили в лісі поліцаїв, так то за ними.

Далі стиха: показувала прокламації... (Мене кинуло в жар).

Так от цяя Маруся і наказала Славкові, щоб він неодмінно завт-ра привів мене до неї. Вона, бач, дуже цікавиться моїми думками, віршами...

Мене торкнуло якесь підозріння:

— Зажди! А звідки вона знає мене?

Славко трохи зніяковів:

— Це — таємниця. Про це довідаєшся, як будеш у неї. Так підемо?

Я давно і жагуче хотів бачити заборонені книжки, а тим більше прокламації, тому одразу ж погодився.

— Ти оце, може, зразу з лісу? — питаю.

— Прямо з лісу й до тебе. У лісі — з самого ранку... Виголодався, як собака! Винеси, як можна, мені кусок хліба,— несподівано прохає він, одразу по-страдницькому скривившись і ковтнувши слину.

Я виніс із хати скибку хліба, нарвав у садку полапки, до зірок, жовтих слив.

Питаю:

— Ну, хоч яка ж вона в лице?

Рот у Славка був повний, закрутив захоплено головою:

— Кра...

Удавився.

Прокашлявся.

— Красуня! Справжня красуня! Там одні очі чого варті: як зорі! — 3 щирим захопленням почав розповідати, яке в неї лице, які очі, брови, яка коса. В карих живих Славкових очах палахкотіли іско-рки недалекої, невпокійної, гарячої юності...

На дворищі видніло. З темряви прояснялись контури ясенів. Над ними вгорі хтось енергійно розбирав і розкидав верхи тем-ної зоряної повітки. Прояснялось бліде невпокійне обличчя Сла-вкове: спав поруч мене. Мене теж долав сон. Як засипав — прима-рилось: хтось лізе угору по дубові до нашого журналу. Аж кинув-ся.

Дожидав я Славка другого дня до вечора. Нема мого Славка. Другий і третій день — теж.

"Може, передумали... а може, Славко з ревнощів побоявся... Зга-ряча пообіцяв, а потім передумав. Ну, обійдеться і без того. Мені не до того".

Надійшов день, коли мене мали виряджати в семінарію держа-ти іспит. Наше містечко щороку посилало туди душ три-чотири, і для виряджання учнів уводився вже звичай, досить урочистий і зворушливий... "Посланець" — так можна теж назвати цю картину. Як у свято, лампа в нашій хаті горіла на карнизі. Повно гостей — дядьки, тітки, сусіди. Коло порога мнуть у руках шапки куткова дітвора.

Мати заплакана, тітки на лаві задумані, дядьки суворо зосере-джені. Вони позирають на мене недовірливо, як на дезертира, що тікає з рідної хати, вичитують у дорогу заповіти, вироблені гір-ким бідняцьким досвідом:

— Не забувай батька, матері!

— Бідних людей не цурайся!

— Пам’ятай, з якого коліна ти сам вийшов!

— Письма пиши, не гордуй рідними!

Я ходжу тихий-, покірний, увічливий. Мені здається, що виря-джають мене дійсно за посланця кудись, у ті чудові краї, де лю-дям світ легший і ясніший. Мене першого в нашому роду, з діда-прадіда!..

Заторохтів під вікнами віз — заїхав до мене товариш, якого дра-жнили Чудо. В хаті все заворушилось. Прощаюсь. Цілую руку в батька, в матері, цілую руку у старих дядьків і тіток — натруджені руки, з гудзумахами, із покаліченими пучками, які вони соромли-во давали з рукавів.

Кусаючи губи, швидко виходжу з хати й сідаю на віз. Щось ба-дьоро гомонить мені збоку товариш. Я його не чую. Я дивлюся на свою рідну хату. Стареньку, похилену, найбіднішу на цьому кутку, з заваленим дахом. Потім одхиляю швидко од товариша в другий бік голову, щоб не бачив моїх сліз.

Шкода мені своєї хати, школи, товариства, "діда". Я наказую товаришеві, що залишається в тутешній школі ще на рік:

— Гляди, гляди, Чудо, бережи наш журнал, нікому не давай, наві-дуйся, щоб хто не вкрав...