Іде Ларько улицею, зігнувся й хилитається... Плетена шапка нап’ята на уші, жмутом намотаний на шиї шарп, руденький повстяний пінжак, на ногах зашкарублі чоботи; вуси й борідка взялися кригою, шия втягнута в плечі, а під рукою вгорнута в драну хустину скрипка! Білі метелики снують кругом Ларька, сліплять, сідають на голову, на бороду... позаду юрма дітей...
— Ларьку, ану заграй чечіточки! Го-го! Та як же упився Ларько!..
— Ларьку, а коли ще підеш під Бойкову греблю на весілля?..
Кидають на його мерзлим кізяком, перечіплюють, у сніг валяють.
— Га! Хвороба на вас! Кш! — кричить Ларько й ганяється по улиці за дітьми, мов за горобцями.
— Чого це ти, Ларьку, стежкою не йдеш, та все в сніг лізеш? Хіба ж тобі туди йти?.. Тобі он куди йти! — і хлопці пхають його кудись у другий бік.
— Брешеш! — бубонить Ларько.— Я все бачу і все знаю... Мене не одуриш...
Ларько таки справді все бачив і все знав: бачив він, що кругом його скрізь дерево в білому цвіту, бачив, що всі хати вкриті зверху білими ковдрами, що скрізь у маленьких вікнах жовтіють крізь якусь сітку плями світла.
Значить — прийшла вже ніч.
А знає Ларько, що завтра різдво і що він іде до панів на хутір славити Христа. А там нагодують його, напоять і грошей дадуть, а то ще, може, пощастить і вкрасти що, як було минулого року. Де був допіру,— Ларько вже забувала й навіщо йому теє знати: де був — нема тепер.
Білі метелики вже перестали сльотою лізти в вічі, і йому стає видніше. Ларько бачить, що він уже за селом. Ген серед шляху манячить щось крізь вечірній суморок: то стоїть плакуча верба. За вербою будуть Горілі бори, а за борами скоро й хутір.
З-за пазухи витягає Ларько пляшку і перехиляє до рота. Потім обережненько ховає її.
— Що таке Ларько? — бубонить він сам собі.— Ларько — не простий чоловік. Е-ге! Ларько дорогий чоловік... Хто Ларька не знає!
Ларька таки знали люди. Знали й гомоніли, що він — справді дорогий чоловік, хоч часто ходить і битий і лаяний, хоч часто п’яний валяється з своєю скрипочкою по бур’янах та ровах. Гірке було життя Ларькове — всі бачили, та ніхто не чув, щоб жалівся він на його коли словами. Словами він міг тільки попрохати собі у добрих людей чого-небудь, коли був тверезий, та голосно лаятися, як був п’яний. Своє ж горе, свої жалі оддавав він де-небудь на безлюдді живій скрипці, а вона вже голосно плакала й далеко односила Ларькову тугу. Не раз бувало, що серед глухої ночі будила людей пекуча струна і тоді казали люди, що то десь під тином проснувся Ларько та й засумував.
Іде оце Ларько степом, сяде один собі край битого шляху, щільно, мов дитину, притулить до грудей свою скрипку, схилить низенько до неї свою пропащу головоньку — і заплачуть, заквилять струни, немов у тій скрипці озивається живе Ларькове серце. І бачили люди, що плакав тоді Ларько. І плакали разом з ним чужі люди, що проїжджали мимо його степом.
Отакий Ларько...
А тепер він дуже впився і йде собі у полі по снігу. Йому здається, що відкілясь узялися і йдуть поруч дьогтяр Панас та колесник Таран. Ідуть і щось розказують, сміються і пхають його головою в сніг.
— Ну й нащо ви це робите, хлопці! — докоряє їм Ларько, встаючи з снігу.— Не шуткуйте! Годі! — А вони не слухають: тільки встане Ларько — знову пхнуть. Ларько сидить серед снігу, й лається. Одпочив трохи, встав; немає ні Панаса, ні Тарана, пішов шляхом сам. Іде серединою шляху й помічає, що хтось став серед дороги й не пускає його далі; одступився назад, хотів поминути — знов наткнувся на його.
Ларько став і думає.
— Еге! — засміявся він.— Це ж, либонь, я вже в хутір прийшов! Скоро як — і не помітив! — дивується собі. Далі причепуривсь, щоб до панів іти.
"Та які ж химерні пани! — думає Ларько, видираючись по чомусь угору.— Які кумедні: заберуться не знати куди, та й видирайся до їх... Коли б ще не обірватися та в’язів собі не скрутити".
Разів скілько Ларько зривався й падав у сніг, аж таки виліз...
Боже, боже... які розкоші, краса яка! Стоять скрізь столи, застелені дорогими килимами, рядочками креселка з червоного бархатину; в чудових зільниках ростуть дивовижні квітки, а серед кімнати висить кришталеве панікадило... Люстра, золото, срібло... Так і сяє все, так і сяє... За що не візьмись, де не сядь — усе хитається. Придивляється Ларько і бачить, що крізь муровані стіни видніється небо з зорями, і не розбере він, чи вони в будинку, чи за будинком.
Ось одна зірка зірвалася і покотилась так низько над Ларьком, що він аж прищулився, щоб по щоці не вчепила.
— І до чого вже дійшли ті пани! — дивується він.— Навіть небо забрали в свої покої.
По покоях проходжають пани, панянки й паненята, всі в шовках та в золоті. Ось одна з білим личком, як вишневий цвіт, і з темними, як чорнобривці очима... Ступає легесенько, як пух...
"Ех, коли б я був малярем! — думає Ларько.— Змалював би я це личко та й на божник поставив".
Ходить Ларько скрізь, розглядається, і любо йому, любо...
Та чого ж це всі одвертаються од Ларька? Йому так бажається, щоб панночка глянула, промовила до його слово; він би розпитав її за квітки, за все...
Зайде він з одного краю до панянки — вона губки надимає, одвертається; зайде з другого боку — те ж саме. Паненятка малі — й ті не хочуть на його дивитися.
"Чого ж це вони такі непривітні, чого?" — гадає Ларько і почуває, як тихенько туга серце йому тисне.
Коли підходить до його пан сивий, суворий.
— Хто ти такий? — питає пан.
Ларько не знає, що йому сказати, потім пригадав:
— Я ж Ларько, пане, отой, що ходить по людях грати.
— А ще хто ти такий?
Ларько сказав би, та й сам не знає, хто він іще такий.
— А чого це в тебе чоботи в болоті, чого солома на тобі, чом голова не розчесана? — допитується пан.
Тоді пригадав Ларько все: пригадав, що давно вже він зап’янствував, що не раз з кимсь побився, що ночував у болотах, в ожереді на полі,— і потупив він перед паном очі.
— А чого ти тут? — спитав пан.
Мовчить Ларько.
— Не знаєш? А я знаю: ти прийшов, щоб украсти що-небудь, як украв минулого року срібну ложку, що пропив у Ічні в жида Пенька.
Ларькові так соромно, що й місця собі він не знайде.
А пан каже: