Минуло п’ять місяців.
Зимові свята... Нас кілька душ товаришів із колишнього лісово-го гурту, що на осінь був роз’їхався вже по інших школах, попри-їздили на перерву до рідних. Кілька всього минуло місяців, а по-виростали, де в кого вже й пух на губах. В кожного нове щось, кожний зміцнів, од кожного молодим вітром так і подимає...
Зійшлися під Новий рік в одного з товаришів у хаті.
Шум, гам, співи... Хтось згадав журнал. Насилу пригадали: жур-нал? Як це давно було! Здається, пройшли не місяці, а роки! Які ми були діти!
— А що, коли б оце поїхати в ліс, провідать "діда"? — Зашуміли: — Вчинити "мальчишник"!
— А справді! Повіншуємо з Новим роком!
— З візитою до старого!
— Чудово! Їхать!..
І незабаром ворота одчинені, буланий запряжений, на санях гурт — п’ять душ.
— А це ж куди? Мо’, сватать котрого?
— Поїдемо, тьотю, до "діда" в гості!
— Вечерю "дідові" одвеземо!
— Якому дідові?
— Тому, тьотю, що в лісі.
— От хай бог криє: лісовикові?
Регіт.
— Ньо!.. Гаття!.. Вйо!..
Дорога рівна, гладенька, ніби й не їдемо. Здається, нерухомо стоїмо на снігу, а буланий на одному місці витинає танок, кидаю-чись снігом нам у гарячі обличчя.
Угорі, всім своїм золотим гуртом, зорі водять кругом нас тихе коло. Одно одного одпихаючи, товпляться до нас хати, сади, ме-режані в іній, клуні. Мов на змаганні — хто кращий. Самі дивує-мось, як у нас швидко: ось сиділи в хаті, а ось летить уже до нас наш ліс, мов хмарою, білою повіссю накритий. Ось стара цегель-ня в лісі — сумна руїна, що дихає легендами. Тут в холодній гуща-вині скільки, було, біліє ландишів!.. А ось знайоме старе дерево, обпалене громом, що скидається на монумент Володимира в Ки-єві... [1] Ніжно і радісно хиляться до нас знакомі кущі й дерева. Нижче позвисали до нас лісові зорі, юні, блискучі, великі, як ди-тячі очі... Вітають нас.
А десь перед нами тремтить наше дороге майбутнє — радісне і загадкове, ось хоч би й таке, як оця, всіяна зорями, таємнича Но-вого року ніч.
Дихнуло кригою лісове озеро. Їдем льодом...
Темним височенним муром стала над ним дубина. Між дубами, вищий од усіх, підвів голову і наш лісовий "дід". Загорнувся бі-лою чалмою, як турчин, зорями обсипався, спить. А кругом чуд-но: все приспав, приглушив, усе отьмарив владар мороз, як зача-рував.
— Діду, го-о-в!..— розриваючи ті чари, гукаємо з саней мужніми голосами. Здалося, іній посипався з дерев.
— Ов-ов-ов! — з усіх боків, одбиваючи красу юнацьких голосів, радісною луною одгукнувся заспаний "дід".
— З Новим роком! З новим щастям!..— І в лісі, розкованім од чару, повно шуму й галасу...
Під дубом на снігу горить огонь — великий, веселий, тріскучий... Червоніють намети снігу. Осторонь, у темряві лісу, одлискує про-ти огнища спина буланого.
Один завів, усі підхопили, мов усі з одного з’їхались місця:
Шалійте, шалійте, скажені кати... [2]
З жаром! Аж ліс зашумів, уперше почувши такий спів...
Гомін, співи, сміх, вечеря в "діда"...
— Журнал! Доставайте журнал! Написать "дідові" привітання!
Гуртом підсадили одного на дуба.
— Ти ховав, ти й доставай!
Видерся до дупла. Засунув руку. Шарить... Ще і ще...
Всі з тривогою:
— Що таке?
Повикидав сухий лист із дупла, кору, все...
— Нема!
— Шукай!
Шарив знову, довго, вперто...
— Нема: украв хтось!..
— Не може цього бути! Хто сюди полізе: певно, хтось із своїх.
— Треба спитати Чуденка: він є зараз в містечку?
— Поїхав на свята в своє село. Ні Чуда, ні Славка.
— Написать!
Написати доручено мені. Я обіщався не забути і зразу ж забув.
Роз’їхались, забули всі.
Глибоко, щиро... Влітку вийшло так, що ніхто про журнал і не згадував. Нові враження, нові обставини, нові інтереси, нове юнацьке життя так поглушили спогади сільської школи, загнали їх кудись глибоко наспід, що зразу й не витягнеш їх звідтіль... І журнал, і все...
І от через три роки — як із неба впав!.
Перегортаю сторінки, осміхаюсь. А в голові ввесь час стоїть пи-тання:
"Хто ж це справді його передав мені?.. Чудова мати?"
Миготить щось — от-от усе пригадаю... Проте ніяк не впіймаєть-ся, тікає од мене, як птах. Може, тому ще заважає моя мати, що гомонить до мене та й гомонить, того не помічаючи, що я давно її не слухаю... Тільки дещо долітає з тих слів до моєї уваги.
Згадує теж про ліс, про жінку із хутора, про якусь мою молоду... В її голосі я одчуваю щось тепле, материнське, інтимне. Тоді я, не одхиляючи голови од зшитка, перепитую її:
— Про яку це ви, мамо, молоду мені згадуєте?
Проте дослухати материних слів знову не дослухав.
Раптом мої очі спинились на одному вірші в журналі, що ввесь час настирливо чогось чіплявся до моєї уваги. Як у вічі не вско-чить. Читаю:
Чогось вчора дуже рано
Впала осіння нічка...
Раптом перед очима в мене, як на пружині, вискочила нова моя лісова знакомка з чудними очима, як мандрівні огні... Всі ці дні я ні разу не згадав про неї! В лице мені стало жарко.
"Хіба?.. Еге-ге!.. Ось воно що! Це ж і є те саме, що вона обіщала мені передати..."
— Мамо! Не знаєте, од кого цю книжку передано?
Мати:
— Там лист є, шукай.
Труснув зшитком — лист випав мені на коліна. Читаю — так, во-на:
"Передаю, що обіщала. Думаю, що цей зшиток нагадає вам ба-гато хорошого. Хто я — про те ви, напевно, вже догадались. Так, я справді та "русалка", що потайки украла журнал у "діда" за до-помогою одного із ваших товаришів. Ви, певно, теж уже догада-лись, хто він такий..."
Мене рвонуло!
Я одразу уриваю читання:
— Хто ж це?
І знову промайнув у мене перед очима, як було уві сні. Славко в білому козирку. Раптом, як світнула блискавиця,— пригадав...
"Так і є — він! І як я й досі не догадався? Ах ти ж, панська на тобі шкура! Недурно ти мені і вві сні ввижався. Ану, ближче сюди!" — і з недочитаним листом у руці я зразу ж, щоб не одійшло серце, вчиняю Славкові суворий допит:
"Чи не сказав би ти мені, Славку, славний прихвостень дівочий, що то була за "русалка" коло дуба і кого то другого бачив хлоп-чик на дубі? Га? В білому кашкеті".
І ще:
"Чи не сказав би ти мені, Славку, товаришу наш вірний, куди дівався з дупла наш журнал, що ти його обіщався перед усім то-вариством, що не оддаси, не скажеш, де на схові, не покажеш його нікому в світі, ні батькові рідному, клятьбу на тому приймав і гриз кору з нашого дуба? Пригадуєш? Тільки не думай викручу-ваться, бо ось доказ... Піду в ліс..."