Фіалки

Страница 4 из 5

Васильченко Степан

Минуло п’ять місяців.

Зимові свята... Нас кілька душ товаришів із колишнього лісово-го гурту, що на осінь був роз’їхався вже по інших школах, попри-їздили на перерву до рідних. Кілька всього минуло місяців, а по-виростали, де в кого вже й пух на губах. В кожного нове щось, кожний зміцнів, од кожного молодим вітром так і подимає...

Зійшлися під Новий рік в одного з товаришів у хаті.

Шум, гам, співи... Хтось згадав журнал. Насилу пригадали: жур-нал? Як це давно було! Здається, пройшли не місяці, а роки! Які ми були діти!

— А що, коли б оце поїхати в ліс, провідать "діда"? — Зашуміли: — Вчинити "мальчишник"!

— А справді! Повіншуємо з Новим роком!

— З візитою до старого!

— Чудово! Їхать!..

І незабаром ворота одчинені, буланий запряжений, на санях гурт — п’ять душ.

— А це ж куди? Мо’, сватать котрого?

— Поїдемо, тьотю, до "діда" в гості!

— Вечерю "дідові" одвеземо!

— Якому дідові?

— Тому, тьотю, що в лісі.

— От хай бог криє: лісовикові?

Регіт.

— Ньо!.. Гаття!.. Вйо!..

Дорога рівна, гладенька, ніби й не їдемо. Здається, нерухомо стоїмо на снігу, а буланий на одному місці витинає танок, кидаю-чись снігом нам у гарячі обличчя.

Угорі, всім своїм золотим гуртом, зорі водять кругом нас тихе коло. Одно одного одпихаючи, товпляться до нас хати, сади, ме-режані в іній, клуні. Мов на змаганні — хто кращий. Самі дивує-мось, як у нас швидко: ось сиділи в хаті, а ось летить уже до нас наш ліс, мов хмарою, білою повіссю накритий. Ось стара цегель-ня в лісі — сумна руїна, що дихає легендами. Тут в холодній гуща-вині скільки, було, біліє ландишів!.. А ось знайоме старе дерево, обпалене громом, що скидається на монумент Володимира в Ки-єві... [1] Ніжно і радісно хиляться до нас знакомі кущі й дерева. Нижче позвисали до нас лісові зорі, юні, блискучі, великі, як ди-тячі очі... Вітають нас.

А десь перед нами тремтить наше дороге майбутнє — радісне і загадкове, ось хоч би й таке, як оця, всіяна зорями, таємнича Но-вого року ніч.

Дихнуло кригою лісове озеро. Їдем льодом...

Темним височенним муром стала над ним дубина. Між дубами, вищий од усіх, підвів голову і наш лісовий "дід". Загорнувся бі-лою чалмою, як турчин, зорями обсипався, спить. А кругом чуд-но: все приспав, приглушив, усе отьмарив владар мороз, як зача-рував.

— Діду, го-о-в!..— розриваючи ті чари, гукаємо з саней мужніми голосами. Здалося, іній посипався з дерев.

— Ов-ов-ов! — з усіх боків, одбиваючи красу юнацьких голосів, радісною луною одгукнувся заспаний "дід".

— З Новим роком! З новим щастям!..— І в лісі, розкованім од чару, повно шуму й галасу...

Під дубом на снігу горить огонь — великий, веселий, тріскучий... Червоніють намети снігу. Осторонь, у темряві лісу, одлискує про-ти огнища спина буланого.

Один завів, усі підхопили, мов усі з одного з’їхались місця:

Шалійте, шалійте, скажені кати... [2]

З жаром! Аж ліс зашумів, уперше почувши такий спів...

Гомін, співи, сміх, вечеря в "діда"...

— Журнал! Доставайте журнал! Написать "дідові" привітання!

Гуртом підсадили одного на дуба.

— Ти ховав, ти й доставай!

Видерся до дупла. Засунув руку. Шарить... Ще і ще...

Всі з тривогою:

— Що таке?

Повикидав сухий лист із дупла, кору, все...

— Нема!

— Шукай!

Шарив знову, довго, вперто...

— Нема: украв хтось!..

— Не може цього бути! Хто сюди полізе: певно, хтось із своїх.

— Треба спитати Чуденка: він є зараз в містечку?

— Поїхав на свята в своє село. Ні Чуда, ні Славка.

— Написать!

Написати доручено мені. Я обіщався не забути і зразу ж забув.

Роз’їхались, забули всі.

Глибоко, щиро... Влітку вийшло так, що ніхто про журнал і не згадував. Нові враження, нові обставини, нові інтереси, нове юнацьке життя так поглушили спогади сільської школи, загнали їх кудись глибоко наспід, що зразу й не витягнеш їх звідтіль... І журнал, і все...

І от через три роки — як із неба впав!.

Перегортаю сторінки, осміхаюсь. А в голові ввесь час стоїть пи-тання:

"Хто ж це справді його передав мені?.. Чудова мати?"

Миготить щось — от-от усе пригадаю... Проте ніяк не впіймаєть-ся, тікає од мене, як птах. Може, тому ще заважає моя мати, що гомонить до мене та й гомонить, того не помічаючи, що я давно її не слухаю... Тільки дещо долітає з тих слів до моєї уваги.

Згадує теж про ліс, про жінку із хутора, про якусь мою молоду... В її голосі я одчуваю щось тепле, материнське, інтимне. Тоді я, не одхиляючи голови од зшитка, перепитую її:

— Про яку це ви, мамо, молоду мені згадуєте?

Проте дослухати материних слів знову не дослухав.

Раптом мої очі спинились на одному вірші в журналі, що ввесь час настирливо чогось чіплявся до моєї уваги. Як у вічі не вско-чить. Читаю:

Чогось вчора дуже рано

Впала осіння нічка...

Раптом перед очима в мене, як на пружині, вискочила нова моя лісова знакомка з чудними очима, як мандрівні огні... Всі ці дні я ні разу не згадав про неї! В лице мені стало жарко.

"Хіба?.. Еге-ге!.. Ось воно що! Це ж і є те саме, що вона обіщала мені передати..."

— Мамо! Не знаєте, од кого цю книжку передано?

Мати:

— Там лист є, шукай.

Труснув зшитком — лист випав мені на коліна. Читаю — так, во-на:

"Передаю, що обіщала. Думаю, що цей зшиток нагадає вам ба-гато хорошого. Хто я — про те ви, напевно, вже догадались. Так, я справді та "русалка", що потайки украла журнал у "діда" за до-помогою одного із ваших товаришів. Ви, певно, теж уже догада-лись, хто він такий..."

Мене рвонуло!

Я одразу уриваю читання:

— Хто ж це?

І знову промайнув у мене перед очима, як було уві сні. Славко в білому козирку. Раптом, як світнула блискавиця,— пригадав...

"Так і є — він! І як я й досі не догадався? Ах ти ж, панська на тобі шкура! Недурно ти мені і вві сні ввижався. Ану, ближче сюди!" — і з недочитаним листом у руці я зразу ж, щоб не одійшло серце, вчиняю Славкові суворий допит:

"Чи не сказав би ти мені, Славку, славний прихвостень дівочий, що то була за "русалка" коло дуба і кого то другого бачив хлоп-чик на дубі? Га? В білому кашкеті".

І ще:

"Чи не сказав би ти мені, Славку, товаришу наш вірний, куди дівався з дупла наш журнал, що ти його обіщався перед усім то-вариством, що не оддаси, не скажеш, де на схові, не покажеш його нікому в світі, ні батькові рідному, клятьбу на тому приймав і гриз кору з нашого дуба? Пригадуєш? Тільки не думай викручу-ваться, бо ось доказ... Піду в ліс..."