Серед поетичної тиші літньої ночі голос линув до папського двору, а пан Золзікевич, помовчавши хвилину, ще додавав?
Люди нечулі, терпіти несила... Нащо юнацьке життя згубили?
Та коли б хтось захотів закинути панові Золзіке-вичу сентиментальність, тому одразу скажу, що він помиляється. Надто тверезий розум мав наш великий герой, щоб бути сентиментальним, та й у мареннях його панна Ядвіга звичайно перетворювалась на Ізабеллу, а сам він —на Серрано або Марфорія. А там уже все йшло, як в Іспанії, тобто цілування ніжок і т. д. Але тому що дійсність не відповідав маренням, то навіть наш залізний герой одного разу виказав свої почуття. Це трапилось одного вечора, коли він помітив на шворці коло дровітні спідниці з ініціалами Я. С. і з короною над ними. Пан Золзікевич одразу збагнув, що спідниці належать панні Ядвізі. То скажіть, будь ласка, хто ж би на його місці витримав? Отож не витримав і він: підкрався і став палко цілувати одну з них. Забачивши це, двірська наймичка Малгоська миттю полетіла до панни Ядвіги й поскаржилася, що "пан пнсар сякається в її спідниці". На щастя, їй не повірили, тим більше, що на спідницях не було виявлено corpus delicti!, і таким чином про почуття пана писаря ніхто не довідався.
Однак чи мав він якусь надію? Не судіть його, панове, за це: мав! Щоразу, йдучи до панів Скорабев-ських, він чув, як внутрішній голос, негучний, але невпинний, шепотів йому на вухо: "А що, коли панна Ядвіга під час обіду наступить своєю ніжкою на твою під столом?.."
— Гм! Не жаль було б і лакирок,— додавав він з великодушністю, властивою всім закоханим.
Начитавшись видань пана Бреслауера, він вірив у можливість таких потисків. Однак панна Ядвіга не
Речового доказу (лат.).
тільки нічого йому не потискувала, але — хто ж збагне жінку? — дивилась на нього так, як дивляться на тин, на кота, на тарілку чи щось подібне. І як же він, бідолаха, намучився, щоб звернути на себе її увагу! Не раз, зав'язуючи нечуваного кольору краватку або одягаючи якісь нові штани з казковими лампасами, віп думав: "Ну, тепер вона вже помітить". Сам Сруль, при-носячи йому нове вбрання, звичайно казав: "Ну, в таких штанах, то можна, перепрошаю, хоч би й до гра-фівни піти". Та де там! Прийшов пан Золзікевич на обід. Заходить панна Ядвіга, горда, неприступна й чиста, мов королівна, зашелестіла всіма зборками і зборочками, що ховали мармурові таємниці її тіла, потім сіла, взяла тоненькими пальчиками ложку, а на нього хоч би глянула.
"Чи вона не розуміє, що це, зрештою, коштує чимало грошей!" — у розпачі думав Золзікевич.
Проте не втрачав надії. "Якби мені стати підревізо-ром,— думав він,— я б і не виходив від панів. А від підревізора недалеко й до ревізора! Мав би я тоді натачанку, пару коней, отоді панна Ядвіга хоч би руку потиснула мені під столом..." Пан Золзікевич заходив у своїх мріях в незмірно далекі наслідки того рукостискання, та цих потасмно-сердечних його думок ми розкривати не будемо.
Яка то багата була натура, той пан Золзікевич, видно хоч би з того, як легко поруч з ідеальним почуттям до панни Ядвіги, що цілком відповідало його аристократичній вдачі, жило в ньому почуття "апетитику" до Жепихи. Правда, Жепиха була гарна жінка, що й казати, але наш бараноголовський донжуан навряд чи докладав би стількох зусиль, коли б не заповзята упертість тієї жінки, що заслуговувала на кару. Упертість простої жінки! І кому вона опирається? Йому! Це здавалось панові Золзікевичу таким не-чуваним зухвальством, що Жепиха не тільки набрала в його очах принадності забороненого плоду, але й заслужила па те, щоб її провчити. А пригода з Крученом ще й підохотила пана Золзікевича на такий вчинок. Він знав, що жертва буде боронитися, тому й вигадав добровільну угоду Жепи з війтом, яка нібито ставила в залежність від нього як самого Жену, так і його сім'ю.
Проте Жепиха після пригоди в суді ще не вважала, що все втрачено. Другого дня була неділя, і вона вирішила піти у Вжецьондзу до костьолу, а заразом порадитися з ксьондзом. їх було два: один — парафіяльний, канонік Улановський, такий старий, що в нього аж очі повилазили наверх, як у риби, а голова безупинно хиталась; другий — вікарій Чижик, чоловік дуже свято-божний і розумний, він міг дати їй добру пораду і втішити. До нього й поклала звернутись Жепиха. Вона хотіла була прийти раненько і ще перед месою поговорити з ксьондзом Чижиком, але ж їй тепер доводилось працювати за себе й за чоловіка, що сидів у хліві, отож, поки вона впоралась у хаті, поки нагодувала коня, корову та свиней, поки приготувала сніданок та занесла в близнюках чоловікові в хлів, сонце вже підбилось височенько, і вона побачила, що до меси не встигне.
Коли прийшла до костьолу, відправа вже почалася. Жінки в зелених жакетах сиділи на цвинтарі й поспіхом узували черевики, які принесли з собою в руках. Те саме зробила й Жепиха і пішла в костьол. Ксьондз Чижик у цей час промовляв казання, а канонік сидів у чотирикутній шапочці на стільці коло вівтаря і, як звичайно, хитав головою та витріщав очі. Відправа доходила кінця, і ксьондз Чижик, невідомо, з якого приводу, говорив про середньовічну єресь катарів і тлумачив своїм парафіянам, в який єдино згодний з засадами церкви спосіб вони мають дивитись як на цю єресь, так і на буллу Ех віегсогеспрямовану проти неї. Потім надзвичайно красномовно і зворушливо остерігав своїх овечок, щоб вони, люди прості й убогі, мов птахи небесні, а тому вгодні богові, не слухали різних лжемудреців-і взагалі людей, засліплених сатанинською гординею, котрі сіють кукіль замість пшениці, а сльози й гріх збиратимуть. Тут він мимохідь згадав Конділья-ка, Вольтера, Руссо і Охоровича, не роблячи між ними ніякої різниці, а в кінці перейшов до докладного опису різноманітних мук, яких зазнають грішники на тім світі. А на Жениху ніби зійшов якийсь інший дух; хоч вона й не розуміла, про що говорив ксьондз Чижик, але подумала: "Мабуть, щось гарне говорить, коли так кричить, що аж упрів, а люди так зітхають, ніби духу пускаються". Нарешті казання скінчилось і почалась меса. Ой, і молилася ж Жепиха, небога, молилась, як ніколи в житті, і відчувала, що їй все легше стає на серці.