Аж ось настала урочиста хвилина. Сивенький, як голуб, декан взяв з престолу, причастя, потім обернувся до народу і, піднісши тремтячими руками блискучу, як сонце, дароносицю до обличчя, деякий час стояв з заплющеними очима і схиленою головою, ніби набирався духу, і нарешті проказав співуче: "Перед цим великим таїнством!"
А молільники відповіли йому стоголосим хором:
Уклонімось до землі... •
Молитва гучала, аж шибки дзвеніли. Зазвучав орган, задзеленчали дзвоники, й загули дзвони; перед костьолом забухав барабан, з кадил ішов угору голубуватий дим, а сонце крізь вікна освітило його звої, наче веселкою. Серед цього гамору, диму, проміння, голосів часом високо вгорі блискала дароносиця, яку ксьондз то опу-
1 Очищення від бруду (лат.).
екав, то підіймав. Цей білий дідуган з дароносицею, обгорнутий хмарою диму, пронизаного сонячним промінням, здавався якимось небесним видивом, від якого йшла благодать і полегкість в усі серця і в усі душі віруючзх. Та благодать і велика полегкість огорнули й зажурену душу Марисі: "Ісусе, що тайно перебуваєш у святих дарах, Ісусе! — волала жінка.— Не залишай мене, нещасної!" Вона плакала, та це вже були не ті сльози, що. їх вона лила у війта, а якісь добрі, легкі й великі, мов перли. Марися впала ниць перед величчю божою, а потім уже й сама не знала, що з нею діється, їй здалося, що ангели небесні підняли її з землі і, як сухий листочок, занесли аж на небо, в місце вічного раювання, де не було ні пана Золзікевича, ні війта, ні рекрутських списків, тільки повсюдна зоря, а в тій зорі престол господній, коло престолу в сліпучому сяйві літали цілі рої янголяток, немов пташки з білими крильцями.
Марися лежала довго, а коли підвелася, меса вже скінчилась. Костьол спорожнів. Дим піднявся під стелю. Останні люди виходили надвір, а служка гасив на вівтарі свічки. Марися встала й пішла до вікарія на розмову.
Ксьондз Чижик уже обідав, але коли йому сказали, що якась заплакана жінка хоче з ним бачитись, зараз же вийшов. Це був молодий ще ксьондз з блідим і спокійним обличчям, високим білим чолом і лагідною усмішкою.
— А чого ви хочете, жінко добра? — спитав він звучним голосом.
Жениха вклонилась йому в ноги і стала розказувати про свою біду, плачучи й цілуючи ксьондза в руки. Потім звела на нього свої покірні чорні очі й сказала:
— Ой, дайте мені пораду, добродію, поради прийшла до вас питати.
5 4-76
65
— І не помилились, жінко добра,— лагідно відповів ксьондз Чижик.—Я вам можу дати тільки одну пораду: здайтесь на ласку божу з вашим горем. Бог випробовує свою паству, випробовує часом суворо, як от Іова, якому власні пси лизали болючі рани, або як Азарія, на якого наслав сліпоту. Але бог знає, що робить, і не залишає без нагороди істинно віруючих. Нещастя, яке спіткало вашого чоловіка, вважайте карою господньою за його тяжкий гріх — пияцтво — і дякуйте богові, що, караючи його за життя, він може одпустити йому гріхи після смерті.
Жепиха подивилась на ксьондза своїми чорними очима, вклонилася йому в ноги і тихо вийшла, не сказавши ні слова.
Цілу дорогу жінці здавалось, ніби щось душило її за горло. Хотіла плакати й не могла.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ. ІМОГЕІІА
Надвечір, десь о п'ятій годині, на головній вулиці між хатами здалека мигтіла блакитна парасолька, жовтий солом'яний капелюшок з блакитними стрічками і палева сукня, оздоблена також блакитним. То панна Ядвіга йшла на прогулянку з своїм кузеном Віктором.
Панна Ядвіга була гарна, як намальована: коси чорні, очі сині, лице біле, як молоко, а вбрання її було таке чудове, вишукане, що аж промепилось, і це додавало їй ще більше чарівності. її дівоча легка постать ніби пливла в повітрі. В одній руці панна Ядвіга тримала парасольку, другою підтримувала сукню, з-під якої виглядав бережок гофрованої білої спіднички і зграбні маленькі ніжки в угорських черевичках.
У папа Віктора, що йшов поруч неї, на голові кучерявилась білява чуприна, на обличчі ледве пробивалась борідка, і він теж був гарний, як намальований.
"о
Від них віяло здоров'ям, юністю, веселістю, щастям. І на обох лежав відбиток життя вищого, святкового, життя крилатих зльотів не тільки в світ матеріальний, а й у світ думки, щирих прагнень, високих ідей, а часом і в злотопроменисті країни марень.
Серед цих хат, сільських дітей, селян і всього убогого оточення вони здавались ніби істотами з іншої планети. Приємно було усвідомлювати, що поміж цією ошатною, розвиненою і поетичною парою та прозаїчною, сірою дійсністю напівтваринного сільського побуту не існує ніякого зв'язку — принаймні зв'язку духовного. Отож ця пара йшла собі та розмовляла про поезію, літературу, як воно й годиться світському паничеві та світській панночці. Селяни й селянки в одежі з грубого полотна не тільки не зрозуміли б їхніх слів, а й мови, якою вони говорили. Чи не правду я кажу, панове добродії, як любо все це усвідомлювати!
В розмові цієї пишної пари не було нічого такого, що не повторювалось би вже сотні разів. Вони перелітали з книжки на книжку, як метелики з квітки на квітку. Але така розмова не здається пустою і звичайною, коли вона провадиться закоханими, коли розмова є тільки канвою, на котрій закохана душа гаптує золоті квіти власних почуттів та думок і коли зрідка відкриває свій внутрішній світ, як та біла троянда розхиляє свої пелюстки. Така розмова, як птах, злітав вгору, витає в духовному світі і пнеться догори, як той хміль по тичині. Десь там у корчмі простолюд пив і простими словами перемовлявся про прості речі, а ця пара немов пливла в іншу країну на кораблі, у якого, як співається в романсі Гуно:
Щогли з слонової кості, Прапор з рожевого шовку І щирозлотне стерно.
Належить ще сказати, що папна Ядвіга крутила кузенові голову для практики, а в таких випадках найчастіше мовиться про поезію.
— Ви читали останній роман Бл...и? — спитав кавалер.
— Знаєте, пане Вікторе,— відповіла панна Ядвіга,— я обожнюю його. Коли читаю його твори, мені здається, чую якусь музику і мимоволі відношу до себе оцей вірш Уейського:
Я серед хмарини, Поринаю в тишу, Скотиться сльозина, Я майже не дишу. Розлилися морем Пахощі фіалки... Плину над простором: Обіймаєш палко...