— Хіба я не слушно кажу? Учора на тенісному корті я жартома зробив кілька сальто. Всім гравцям так сподобалося, що один тенісист навіть подарував мені свою стару ракетку. Тепер я сам навчусь грати в теніс. Якщо в мене ця гра піде, то згодом я стану тренером. Заорендую кілька кортів, навчатиму тенісу, а сам одного чудового дня виграю першість по Німеччині. Потім поїду до Парижа й в Америку і стану, можливо, чемпіоном світу. Або принаймні займу друге місце. Звісно, я вже не зватимусь Пахульке. З таким прізвищем чемпіоном світу не станеш. Я вже звався Байроном, а тепер вигадаю щось інше. Одним прізвищем більше — значення не має. Він схилився над тарілкою і наліг на печеню.
— За цього я не хвилююся,— сказала бабуся.
— І я за себе теж,— запевнив Джеккі.— Для артиста, що надто швидко росте, існує безліч професій.
У пообідню пору до причалу пришвартувалися один за одним два пароплави. Один прибув із сходу, другий — із заходу. З обох пароплавів зійшли на берег сотні дітей і заповнили весь Корлсбютель галасом і сміхом. Найбільша метушня і штовханина зчинилися біля кінотеатру "Маяк" (його касирка два дні по тому хворіла).
Рівно о четвертій годині почався перший сеанс фільму "Еміль і детективи". Пан Бартельман, власник кінотеатру, зазирнув у переповнений зал. А надворі стояла величезна юрба дітей, що чекали другого сеансу.
В пана Бартельмана серце краялося від думки, що всі сьогоднішні гроші належатимуть не йому. Але вже не можна було нічого змінити. Він пішов до детективів, що чекали в його кабінеті, і дав їм останні настанови.
— Все! Жарти кінчилися,— сказав Еміль.
— Смійся, паяце, над серцем розбитим!..— продекламував Густав.
Коли закінчився кіножурнал, завіса затулила екран. У залі спалахнуло світло, і потім завіса знову розсунулася.
Тепер на сцені стояли четверо хлопців і одна дівчинка. Діти в залі повилазили на свої стільці, щоб краще бачити. Та поволі вони заспокоювалися, і в залі нарешті запанувала тиша.
Тоді Еміль підійшов до рампи і голосно сказав:
— Привіт! Мої друзі, моя кузина і я дякуємо вам за те, що ви зібрали гроші для Джеккі. Він чудовий хлопець, інакше ми не звернулися б до вас по допомогу. Після сеансу він сам висловить свою подяку. А тепер будемо разом дивитися фільм. Сподіваємось, що він цікавий.
Якийсь маленький хлопчик, що сидів у глибині зали на колінах у своєї матері, спитав верескливим голоском:
— Ти — Еміль? Діти засміялися.
— Так, я Еміль Тішбайн.
Поні стала поруч із Емілем і гордо сказала:
— А я — Поні Капелюшок, Емілева кузина. Потім наперед вийшов Професор.
— Я — Професор,— пояснив він, і голос в нього ледь затремтів.
Вівторок низько вклонився і сказав:
— Я — малий Вівторок. Останнім ступив наперед Густав.
— Я — Густав із клаксоном. Але тепер у мене є мотоциклет.— Він трохи помовчав.— Ну, шипучки, всі вже тут?
— Усі! — загаласували діти. Густав засміявся:
— А який пароль?
— Пароль "Еміль"! — вигукнули всі так голосно, що можна було почути й на вокзалі.
А потім знову стало темно, і тоді заскрекотів кіноапарат. Коли фільм скінчився, діти довго аплодували. Засяяло світло. Дівчинка, що сиділа поруч із Поні, сказала:
— Ой, як ти відтоді змінилася!
— Але ж дівчинка в фільмі — то зовсім не я. Вона тільки грає мене.
— А-а! А Еміль у фільмі і той Еміль, що сидить поруч тебе, теж різні?
— Теж. Справжній Еміль — мій двоюрідний брат. А того хлопця, що грає у фільмі, я взагалі не знаю. А тепер помовч! Ще не все скінчилося.
На сцену вийшов Джеккі. Він ступив до рампи і сказав:
— Ви зібрали гроші для одного хлопця. Так отой хлопець — я. Щиро вам вдячний! Це дуже гарно з вашого боку. Коли я виросту, а кому-небудь із вас доведеться скрутно, хай він мене знайде. Гаразд?
На сцену знов вийшов Густав і звернувся до Джеккі:
— За дорученням моїх друзів і всіх інших дітей Корлс-бютеля я передаю тобі зібрані гроші. Ось ощадна книжка на сімдесят п'ять марок.
Джеккі потис своєму другові руку.
А Професор, сидячи в залі, спитав Вівторка:
— То це й була ідея Густава — покласти всі гроші на книжку?
— А хіба це погано?
— Ні, дуже добре, надзвичайно добре,— визначив Професор.
Густав крикнув зі сцени:
— А тепер я прошу вийти сюди представників від інших місцевостей.
У залі знялася страшенна метушня.
Нарешті на сцені опинилися семеро хлопців. Із Варне-мюнде, із Грааля, із Гайдекруга тощо. І кожен передав Джеккі ощадну книжку. У Джеккі на очі набігли сльози, хоча він зовсім не був плаксуном.
Густав хутко перегорнув усі ощадні книжки. А коли семеро хлопців знову сіли на свої місця, він крикнув:
— Усього зібрано 615 марок! Крім того, Джеккі одержить гроші за всі сьогоднішні сеанси. Я вітаю тебе, Джеккі! Хай тобі це буде на здоров'я!
І Густав щез за сценою.
— Такого я не чекав! Тепер мені потрібен банкір,— пожартував Джеккі і скинув із себе куртку.— Мій давній друг, капітан Шмаух,' порадив мені виступити перед вами. На знак подяки. Правда, я не звик виступати без партнера, але дещо я все-таки можу й сам зробити.
Він кинув куртку за сцену і став на руки. Потім зігнув їх і сперся на лікті, але знову випростався і пішов на руках по сцені, з одного її боку до іншого. Глядачі бурхливо аплодували.
Джеккі враз став на ноги, зробив "шпагат", за ним "місток", а тоді, спершись на обидві руки, крутнувся вперед, тоді ще раз і ще. Потім тільки з допомогою однієї руки. Ще і ще. Через усю сцену.
Насамкінець він закрутився в сальто, дедалі швидше і швидше. Ось угорі майнули ноги, потім голова, потім знову ноги. Здавалося, в повітрі крутиться якесь дивне колесо.
Діти верещали, сміялись і так аплодували, що долоні в усіх поробилися червоні. Дорослі теж були в захваті. Нарешті завіса закрила сцену. До зали посунули діти,
що чекали другого сеансу. Знялася така веремія, колотнеча й галас, що страх!
— Сальто мені сподобалося,— сказала бабуся Емілеві.— Треба завтра самій спробувати.
Увечері на причалі знову стояли два пароплави. Діти з інших містечок кинулися штурмом до трапів. А дорослих наче виром віднесло далеко назад.
Залунали прощальні гудки пароплавів. Кілька спізнілих дітей ще бігли до трапів, вимахуючи руками й галасуючи. Нарешті вони вкотилися на палубу, вахтовий на причалі звільнив линви, і пароплави захиталися на хвилях.