Еміль і троє близнюків

Страница 27 из 29

Эрих Кестнер

Бабуся поклала листа долі, повільно зняла окуляри і довго дивилася вперед, серйозно і мовчки.

Еміль сидів, обхопивши руками коліна. Обличчя бліде, зуби зціплені. Та раптом він поклав голову на коліна і заплакав.

— Так, так, голубе,— сказала старенька.— Так, так, голубе.

Вона замовкла й дала йому виплакатися. А тоді сказала:

— Ти любиш тільки її, а вона тільки тебе. І саме через таку велику любов ви обманювали одне одного і помилялися одне в одному. Так буває в житті. Еге, буває.

Сойка галасливо пролетіла над верховіттям дерев. Еміль витер очі і глянув на бабусю.

— Я не знаю, що мені далі робити. Хіба я можу допускати, щоб вона одружувалася заради мене? Адже ми обоє понад усе хотіла б жити тільки вдвох. Що ж мені робити?

— Одне з двох, голубе. Або ти, повернувшись додому, попросиш її не одружуватися. Ви кинетеся одне одному в обійми, і справу начебто буде залагоджено.

— Або?

— Або ти їй нічого не скажеш! І мовчатимеш до самої смерті. Але мовчатимеш весело, не з виглядом жертви. Що вибрати, тільки ти сам можеш вирішити. Я хочу лише нагадати: ти стаєш старший і твоя мати стає старша. На словах це звучить простіше, ніж воно є насправді. Чи зможеш ти вже за кілька років заробляти на вас обох? І коли навіть зможеш, то де? У Нойштадті? Ні, мій хлопчику. Настане час, коли тобі доведеться піти з дому. І навіть якщо не доведеться, то все одно треба йти. Тоді вона зостанеться сама. Без сина. Без чоловіка. Сама-са-місінька. І ще одне: що буде, як ти через десять — дванадцять років одружишся? Під одним дахом матері й молодій дружині живеться погано. Мені це добре відомо, я сама це в житті зазнала. Раз — як дружина, а вдруге — як мати.— У бабусі були такі очі, що здавалося, вона дивиться не в ліс, а в минуле.— Якщо твоя мати одружиться, кожен із вас принесе іншому жертву. Але мати ніколи не дізнається, що ти від мене знаєш про її жертву. І вона також ніколи не дізнається, що ти теж приніс їй жертву. Тому тягар, який вона нестиме заради тебе, буде легший за той тягар, що ти несеш заради неї. Ти зрозумів мене, хлопче?

Він кивнув.

— Це нелегко,— вела далі бабуся,— вдячно прийняти від матері жертву, коли ти сам з радістю, але потай приносиш їй ще більшу жертву. Це вчинок, якого ніхто не бачить і ніхто не оцінить. Але настане день, коли він принесе твоїй матері щастя. І це єдина винагорода тобі.— Стара жінка підвелася.— Роби як хочеш. Або так, або так. Але добре обміркуй! Я залишу тебе тут самого.

Еміль зірвався на ноги.

— Я йду з тобою, бабусю! Я знаю, що робити. Я мовчатиму довіку.

Бабуся глянула йому в очі.

— Вітаю тебе! — сказала вона.— Вітаю! Сьогодні ти став мужчиною. А той, хто раніше за інших стає мужчиною, той і довше ним залишається. Ну ж бо, допоможи мені перейти через рівчак!

Розділ п'ятнадцятий

ВИСТАВУ ЗАКІНЧЕНО

У п'ятницю вранці детективи почали в Корлсбютелі збирати гроші для Джеккі. Вівторок і Професор узяли на себе пляж і гавань, Густав — купальні, Еміль — міські вулиці; а Поні — вокзал.

— Це так хвилює,— сказала вона.— Уявити тільки, що зараз скрізь, по всьому узбережжі, навіть так далеко, що й не побачиш, діти ходять із аркушами паперу й олівцями. Дайте-но й мені мерщій аркуш і олівець, я не можу спокійно дивитися на це збоку.

Коли вдень вони повернулися додому і всілися на веранді, щоб полічити гроші, до них вбігла Клотільда.

— Хіба можна так обід зварити? — в нестямі кричала вона.— Чи вам відомо, скільки разів сьогодні дзвонили в двері? Двадцять три рази! І весь час — діти, питають вас і тицяють гроші!

— Але, Клотільдо, це ж чудово! — озвався Професор.

— Може, для вас — чудово, але не для обіду. Попервах збігло молоко. Потім овочі переварилися. А під кінець і баранина пригоріла. Я — куховарка, а не філіал банку!

— Заради такого діла і пригоріла баранина мені смакуватиме,— засміявся Густав.

Щось сердито бурмочучи, Клотільда видобула з кишені фартуха цілу жменю дрібняків і поклала на стіл.

— Ось! Три марки дев'яносто пфенігів. Записувати мені не було коли.— Раптом вона нюхнула повітря.— Ой, який жах! Знову щось пригоряє!

І Клотільда побігла до кухні, так і не сказавши, що п'ятдесят пфенігів вона додала від себе.

Діти теж повиймали із своїх кишень гроші, поклали їх на стіл і взялися всю купу сортувати — окремо клали мідь, окремо — нікель, окремо — срібло. Однакові монетки вони поскладали стовпчиками, а тоді порахували. Вийшло сорок три марки. Перевірили за списками — усе збіглося. Малий Вівторок додав туди двадцять марок однією купюрою і сказав, ніяково всміхаючись:

— Від мого батька. Від великого Вівторка. Професор побіг у садок, відшукав свого батька, що

порався коло помідорів у теплиці, й повернувся з десятьма марками.

Потім вони дістали власні кишенькові гроші, всі, до останнього пфеніга, і заспокоїлися тільки тоді, коли на столі лежало сімдесят п'ять марок.

Діти сяяли.

Вівторок вийняв чисту носову хусточку, згріб в неї всі гроші й міцно зв'язав.

— Чи ти надумав показувати фокуси? — спитав Еміль.— Порахуєш до трьох, і гроші зникнуть?

— Я візьму їх із собою,— пояснив Вівторок.

— Чого раптом? — здивувався Професор.

— Хай лежать тут! — крикнула Поні.

— Не заважайте малому,— втрутився Густав.— Ми щось зробимо. Це моя ідея.

— Ой! — зойкнула Поні.— І в тебе вже є ідеї? Ти часом не захворів?

— Я — ні. А ти підходь ближче.— І він засукав рукава.— Завтра ми відвідаємо тебе в лікарні.

Поні втекла до Клотільди на кухню.

На обід прийшов Джеккі. Печеня, попри всі Клотіль-дині переживання, смакувала добряче. Бабуся заговорила про зібрані гроші і спитала Джеккі, якої він про це думки.

— Мене це дуже тішить, шановна бабусю,— сказав Джеккі.— Насамперед тому, що всі діти так добре до мене поставилися. Як друзі... Знаєте, сьогодні до обіду я три години бігав за тенісними м'ячами. Наче теж збирав гроші. Разом із чайовими це вийшло — одна марка вісімдесят пфенігів. Після обіду я ще попрацюю дві години, буде ще одна марка. Як ви не боїтеся втомитися й підрахуєте мій зарабіток за місяць, то зрозумієте, що я зможу зняти собі мебльовану квартиру з повним пансіоном. А може, навіть із балконом.

Усі засміялися.