Розплющую очі. Що це? Де я?! І, ніби крізь туман (болить голова, стискає груди), бачу: тісна, заставлена апаратурою каюта. Не каюта — домовина, а в ній на ліжкові я. Данило й Кім, звісивши ноги з нар, сидять навпроти. Руки в них зв'язані.
У сусідньому відсіку, мабуть, якісь люди: звідти долинають приглушені голоси. Потім хтось, важко гупаючи, переступає поріг.
— О! — здивовано витріщає незнайомець банькаті очі. — When the cat is away, the mice will play![1]
Він підходить до моєї койки і, нагнувшись, — я відчуваю на собі його гарячий, затхлий дух — сіпає мене за чуба.
— Ану, тихіше, гадюко! — озивається Кім. — Не давай волі рукам.
Кім Михайлович говорить англійською, і чужинець його, видно, розуміє.
— Невже? — глузливо перепитує він. — А я думаль, ваш компаньйон… як то є?.. ха-ха-ха! — ніби навіжений, зареготав. — Two is company, three's trumpery…[2] Мертвайль!
— Індик думав та здох, — кинув Данило. — А хто мертвий, так це ти і твої поплічники, живі мерці!
— Що то він є казаль, ваш Данієль? — запитав незнайомець.
— Мій друг говорить, що ти осел, — українською мовою відповів йому Кім Михайлович.
— Я — о, велл? — перепитав бовдур. — Хорошо! Вері велл — дуже добре![3]
— Що ти осел — навіть прекрасно! — згодився Кім. — Погано тільки, що осли часом поганяють людьми.
— Вас я не кінець розумійль, — розвів руками пришелець. — Єдну секунд!
Він, як козел, плигнув, майнув у приміщення, де, не вгаваючи, чулися голоси. Відразу й повернувся. З мініатюрним словником у руці.
— Данієль! Між прочим і іншим, — коверкаючи слова, звернувся до Данила. — Сотворітель книга "Пригоди Тома Сойєра і Гекля Беряфінна" Данієль Дефо вам не родич?
— Я його двоюрідний дід по лінії троюрідної баби, — відказав Данило.
— О, то є велл!
— Розв'яжи нас! — наполягав Кім. — І поклич старшого. Ми хочемо поговорити із старшим негідником.
— Що єсть негідник? — запитав "поліглот-грамотій".
— Це такий же мерзотник, як і ти, — докинув Данило.
— Мороз… мер… змерз… замерз, — перегортаючи сторінки словника, загундосив він. — Серед морозу мерзотника немає, — сказав розчаровано.
— То пошукай серед мерів і серів, які тебе послали сюди.
На порозі з'явився хтось високий і худий.
— Я — старший, — мовив. — Усе, про що ви тут говорили, мені відомо. Компанія "Шелл" забезпечила наше підводне поселення найновітнішим устаткуванням для підслуховування. Та річ не в цьому, — перевів він на інше. — Нас, представників компанії "Шелл", хто промислово освоює нафтові ресурси океану, насамперед цікавлять справжні наміри вашої Міжнародної експедиції "Гондвана". Що ви шукаєте і навіщо?
Скінчивши монолог, він ждав відповіді.
Це був здоровань — кимось вишколений, жорстокий, без серця, що повинен був своїй волі підкоряти інших.
Якщо його спільник — той, що вів із нашими хлопцями розмову, незважаючи ні на що, все ж справляв враження живої людини, то його шеф, навіть зовні, нагадував бездушного робота.
Жодного зайвого поруху. В інтонації голосу — метал. Різко окреслені, ніби пригвинчені, щелепи. Такий же ніс. З-під сорочки проступали — окремі деталі робота, подумав я, — костомахи грудей, а очі… очі були скам'янілі й нерухомі. Такий погляд у мерців та ще, мабуть, у привидів.
— Я жду, — відчеканив він.
— Хто ви? З ким маємо честь говорити? — запитав Кім Михайлович.
— Я представник компанії "Шелл". Я жду.
— У представника повинно бути ім'я, — втрутився в розмову Данило.
— У представника компанії "Шелл" імені немає. Я жду.
— Розв'яжіть нам руки!
— Руки розв'яжемо потім. Я жду.
— Гаразд! — зголосився Кім Михайлович. — Я відповім. Але спершу: куди ви поділи нашого четвертого товариша?
— Він на об'єкті "Мурена", в боксі № 00/14, на східному схилі вулкана.
— Це неможливо!! — воднораз вигукнули Кім Михайлович і Данило.
— Для людей компанії "Шелл" неможливого нічого немає, — озвався людиноробот.
— Товариш наш, як і ми, компресійований до п'ятсотметрової глибини, а ті схили — набагато нижче, — ще більш занепокоївся Кім.
— Йому зробили додаткове компресіювання.
— Він живий?
— Дельфін Бернар приніс його непритомного. Азотне отруєння, без асфіксії.[4] Щоб позбутися "азотки", його підняли на меншу глибину. Симптоми хвороби зникли. Його знову компресіювали ще на чотириста метрів і перевели в бокс № 00/14. Ви перебуваєте на об'єкті "Баракуда", в боксі А'Б'.
— Та-ак… — вислухавши, невтішно мовив Кім. — Отже, компресіювали ще майже наполовину? — запитав. І, випередивши робота, який наважився було щось сказати, кинув презирливо — Ви злочинці! На вашій совісті, якщо вона у вас коли-небудь була, смерть екіпажу "Оріона", штучно викликані магнітно-акустичні бурі в районі судноплавства.
Я, знесилений, од подиву аж підвівся. Мене пойняв жах. Робот мінився на обличчі. Воно судомилось, морщилося. Щелепи ворухнулись — і:
— Ха-ха-ха-ха-ха!
Він захлинувся сатанинським сміхом.
Та очі були холодні, мовби неживі.
— Ха-ха-ха-ха!.. — гримкотіло, неначе в роті у нього перекочувалось каміння.
І так же раптово сміх затих.
— Оперативний час — чотирнадцять нуль-нуль, — глянувши на годинник, сказав живий мрець. — Через п'ять хвилин сюди в супроводі дресированих дельфінів Сари й Бернара з об'єкта "Мурена" прибудуть два пірнаючі блюдця. Руки я вам розв'яжу. Але попереджаю: ніяких дій і безумств — ха-ха-ха-ха! — зайшовся він сміхом. — Інакше ви загинули. Дозволяю перейти в сусідній відсік, подивитися на прибуття посланців "Мурени". На поставлене мною запитання — що насправді шукає Міжнародна експедиція в Індійському океані — я жду відповіді. Я жду.
Він підійшов до нар і розв'язав моїм друзям руки.
— Здрастуй, Васильку! — обійняв мене Кім Михайлович.
Данило, розчулений, навіть поцілував.
Мені ще нездужалося. Тіло було ніби свинцеве — важке, раз у раз паморочилась голова, млоїло. Та все ж я, з допомогою товаришів, звівся на ноги. І ми перейшли в сусідню каюту.
Ось що це був за гадючник.
Посередині циліндричного приміщення — труба, покладена лежма — стояв довгий, приземистий стіл. На ньому містився пульт управління: миготіли, спалахуючи то синьо, то червоно, контрольні лампочки; чулися звуки зумерів. З мікрофонів цідилися якісь приглушені, далекі голоси.