— Он чого захотів! — відказав Заєць. — Череп'я, таблички із загадковими письменами, цар Гонд, цариця Монікосума. Чи не так? — лукаво підморгнувши, перепитав він. — Втім, побачимо, що там унизу.
У ПЕЧЕРАХ
Старі люди кажуть: не можна гнівити долі навіть жартома, щоб, бува, справді не накликати біди… Я мимоволі згадав оті дурні Оканеві віршики про тутешні глибини, в яких, мовляв, жаба не одному давала моні. Василь таки напророчив — ми мало не загинули!
І ось чому.
Через якихось десять хвилин після спуску з густої темряви показалося внутрішнє днище рифта.
— Трохи "політаємо", а тоді вже сядемо, — вирішив командир.
Ми й справді ніби летіли, і під батискафом, як під крилом літака, розкинулася зморшкувата, вся в білих, "засніжених" пагорбах і видолинках земля.
Гори довкруг були то високі й стрімкі, то зовсім приземисті, пласкі. Між ними з півночі на південь простягалося "корито" — долина, по якій, ніби кавуни на баштані, погорбились крутобокі подушки — поля вхололої колись магми.
Щоб не наскочити на яку-небудь брилу, батискаф рухався повільно. І, перш ніж наближатися до узгір'я, шлях промацували локатором та прожекторами.
Пройшли вподовж долини. Всюди розкидані безладно валуни, поміж яких, наче кущі полину, рясніло густе мереживо коралів; схожі на прибите спекою й скручене в трубочки бадилля кукурудзи — довгасті батоги своєрідної тварини віргулярії; ромашкові пелюстки білих губок, стебельця горгонарій та "кошика Венери". А над ними — справжнісіньке поле з баштаном! — завбільшки як метелик рибки макрурус та клишоногі червонаві рачки й креветки. І я, доречно чи недоречно, прошепотів давнє, зухвале, як, бувало, говорив у дитинстві: "Діду, діду, а я краду кавуни, щоб сорочку зняли!"
— Да Гама, — обізвався Заєць, — ми пропливаємо понад "вікном", шибка в якому — найтонша земна кора, а під нею царство Плутонії — огонь, вируюча магма. Пишайся, Васько! Серед усіх людей планети ми нині найближче до серцевини Землі.
— Я й так пишаюся.
— По тобі не видно.
— Можливо…
Я згадав щойно поле і на хвильку справді засмутився.
Після короткочасної зупинки — серед пагорбів Данило вибрав рівну галяву — батискаф, навантажений зразками взятих маніпулятором донних порід, звернув ліворуч і попрямував, як і радив Гліб Семенович, до прямовисної західної стінки рифту.
Величніше за цю стіну важко уявити. Знизу на всю багатометрову висоту вона була складена з хвилястих терас, так ніби геніальний велетень-зодчий, відшліфувавши, поклав брилу на брилу.
— "Садко", "Садко"! — мовив у мікрофон Кім Михайлович. — Увімкніть магнітофони. Наш спец, майбутній кандидат геолого-мінералогічних наук, товариш Заєць хоче поінформувати вас про геологічну структуру західної стіни рифту.
— Ми слухаємо, — почулося згори.
Альфред підійшов до мікрофона. Батискаф, не зупиняючись, піднімався вподовж вертикального муру. Заєць коментував кожен метр нашого шляху.
Своєю емоційністю той звіт, мабуть, не поступався перед репортажами, що їх передають радіокоментатори з футбольного поля.
— Місцевий час — чотирнадцять нуль-нуль, — скоромовкою сипонув Альфред. — Глибина дві тисячі дев'ятсот метрів. Батискаф рухається зі швидкістю два вузли. Стіна, вздовж якої ми на відстані витягнутої руки піднімаємось, — схожа на водоспад вивержена і затверділа вулканічна лава з тими ж таки подушками, що стрічалися раніше, але тут вони потріскані, ніби кимось навмисне розбиті й розколені. Лава чорна з синюватим полиском. Зигзагоподібні щаблі й виступи в стінці, очевидно, трансформні розломи. Якщо це так, — можливо, обстежимо й протилежну стінку рифту, — то гора порівняно молода. Вона може бути частиною однієї з тих велетенських плит, які, деформуючись, зсовуються й рухаються. Як писав Альфред Вегенер, земна кора рухлива, мов айсберги, хоч він, правда, й мав на увазі земну кору не під океаном, а континентальну і помилково вважав, що серединно-океанічні хребти — це відкришені під час дрейфу материків уламки. Мій учитель Язон Муслімович Щириця дотримується іншої думки, зазначаючи, що…
У передавачі раптом щось клацнуло, потім почувся голос самого Гліба Семеновича.
— Колего, вельмишановний Альфреде Трохимовичу, — сказав він. — У даний момент нас не цікавить, що писав Вегенер та як його підправляв шанований і мною Язон Муслімович. Не на те ж ми вас посилали на таку глибину, щоб ви цитували своїх учителів! Ведіть, будь ласка, далі прямий репортаж про те, що ви побачили самі.
— Е-е… — почулося сердите кректання знайомого нам геолога: він теж хотів було щось сказати, та Гліб Семенович перебив:
— Все! Робіть, як наказано. Прийом!
— Так ото ж я й кажу, — відповів "роздраконений" Заєць. — Язон Муслімович зазначав, що земна кора рухається не лише на материках, а й під дном океанів.
Альфред заходився оповідати про скелі, повз які ми пропливали, про щілини між ними.
— Виходимо на рівень широкого горизонтального каскаду, — провадив він. — Подушки тут особливо великі. Вони з'єднані між собою дивовижними трубами. Слухайте мене уважно: командир вирішив відвідати одну з тих труб — каналів, що ведуть у підводні печери, заміряти в них температуру — може, й там є гідротерми…
"Садко" щось відповів, але слів ми не розібрали — батискаф зайшов у базальтові "шлюзи" — лещата, які затримували сигнали навіть підводних буїв-маяків.
Остання нить — акустичні хвилі, що зв'язували нас із поверхнею, — тимчасово обірвалася. Ми виявилися відмежованими од усього світу — четверо зухвальців, які спустилися, не побоявшись безодні.
— Страшно? — запитаєте ви.
Про це ніколи було думати. А все ж… Хто з вас бував у печерах, знає, як у них моторошно й ніяково. Так — на землі. Що ж бо казати про ці глибинні, підводні лабіринти, коли над тобою ще й трикілометрова стеля з води і, як писав Котляревський, "нема ні місяця, ні звізд"!
Печери ці, подумав я, похмурістю нагадують пекло, описане в "Енеїді", хоч і не побачили ми казанів із смолою та сковорід, на яких чорти підсмажують грішників. Але було інше — загрозливе й не менш страшне…
За вузькою круглою горловиною, в яку пірнув батискаф, починалася звивиста порожнеча. Заєць твердив, що вона виникла внаслідок виверження вулкану. По ній, як по трубі, колись лилася розплавлена магма.