— І як він поставився до того, що в нього забрали Ачи-кале? — поцікавився Селім-ага. — Адже, якщо я не помиляюся, саме він почав будувати її проти урусів, аби ті з моря не напали на його кримське ханство.
— Саме він, — згодився Ібрагім-бек. — Та ми й не забирали її в нього. Ми просто намовили нащадків очаківських ханів, аби ті поскаржилися нам на те, що вбачають у будівництві цієї фортеці Менглі-Гіреєм посягання Криму на землі їхніх прадідів. А тоді вмовили самого ж Менглі-Гірея відступитися, щоб фортеця не стала причиною ворожнечі між однокрівцями. А вже протестувати проти того, що цю фортецю добудовуємо ми, очаківські мурзи не стали.
Селім-ага зареготав.
— Я в захваті, шановний! Кажуть, головна роль у цих домовленостях належала тобі?
Ібрагім-бек не зміг приховати вдоволеного усміху.
— Не остання, — сказав він.
— Ціную твою скромність, Ібрагіме-джан, — Селім-ага приклав руку до серця. — Нині це велика рідкість. Бо навіть серед наближених до султана, нехай продовжаться його роки у віках, подейкують, що скромність — найкоротший шлях до забуття.
— Для мене передовсім — інтереси священної Порти, — з гідністю здійняв голову Ібрагім-бек. — А все інше мене не обходить.
"От же бреше! — посміхнувся про себе Селім-ага. — А сам, мабуть аж підстрибує, щоб я повторив ці слова кому треба. Що ж, я не проти. Але це йому недешево обійдеться…"
Нараз перед ними з’явився слуга і, земно схилившись у поклоні, повідомив, що сторожа біля воріт затримала якихось дивних людей зі степу.
— Зі степу? — перепитав Ібрагім-бек і запитально поглянув на гостя. — Хочеш поглянути, шановний Селіме-джан, на тутешніх дикунів?
— Це було б цікаво, — згодився той. — Признаюся, я ще не бачив людей зі степу.
— Давай їх сюди! — звелів Ібрагім-бек слузі.
Вартові ввели двох чоловіків, майже юнаків. Обидва високі, широкоплечі, такі у будь-якій охороні не загубилися б.
— Хто такі? — запитав Ібрагім-бек.
— Ми блазні, повелителю, — схилився чорнявий. — Веселимо людей, відганяємо від них печалі. Показуємо дивовижні штуки.
— То ви що, не зі степу?
— Ні, повелителю. Але запевняємо тебе, що від наших слів на твоїй душі стане набагато веселіше, аніж від найкращих новин зі степу.
Капудан з Ібрагім-беком перезирнулися. Що не кажи, а обсмоктувати одні й ті самі новини — вельми нудне заняття. А от ці блазні, здається, трохи урізноманітять їхнє буття.
— І що ви хочете показати? — прискалив око капудан. У його голосі вчувалося відверте глузування. У своєму житті він перебачив чимало блазнів — у Стамбулі, Александрії, Неаполі, Лісабоні — скрізь, де приставала до берега його непереможна галера. То чим можуть вразити його блазні цього забутого Аллахом краю?
— Багато чого, — відказав чорнявий. — Я, наприклад, можу ухилятися від списів. Мій товариш, — він кивнув на русявого, — може розшукувати втрачені речі.
Капудан знуджено позіхнув.
— Одне й те ж, — поскаржився він Ібрагім-бекові. — Що в Неаполі, що тут. Змовилися вони, чи що?
— А ще, шановний, мій товариш може проходити будь-яку сторожу, — не змигнувши оком, вів далі чорнявий.
— Навіть ту, що охороняє мій будинок? — недовірливо посміхнувся Ібрагім-бек.
— Навіть її, шановний.
— А коли йому це не вдасться?
— Можеш відшмагати нас, шановний, як останніх брехунів.
Якусь мить Ібрагім-бек переводив погляд з одного блазня на іншого, тоді ляснув у долоні.
— Гей, там! Ану, виведіть цього, русявого, геть і більше його не впускайте!
А коли двійко здоровенних чаушів виконали його наказ, Ібрагім-бек збуджено потер руки і звернувся до капудана:
— Здається, сьогодні хтось спатиме навстоячки.
Деякий час капудан з комендантом диміли кальянами і прислухалися до того, що робилося назовні.
Там було тихо.
— Тебе яким нагаєм шмагати — трихвостим чи п’ятихвостим? — поцікавився Ібрагім-бек у чорнявого.
— Гадаю, що обійдеться взагалі без нагаїв, — усміхнувся чорнявий. — Чуєте?
У будинку пролунали неспішні, чіткі кроки. А тоді у дворик увійшов русявий. Якусь мить Ібрагім-бек некліпно дивився на нього, тоді ляснув у долоні. На його знак з’явилися ті самі чауші.
— Я вам що сказав? — тамуючи гнів, почав Ібрагім-бек. — Я вам велів не пускати цього!
— Так, хазяїне, — виструнчилися чауші.
— То чому ж він знову тут? Чому сторожа його пропустила?
— Вона його не пропускала, хазяїне, — відказав один з чаушів. — Вона пропустила вас.
— Мене? — вражено перепитав Ібрагім-бек.
— Еге ж, хазяїне. Ми навіть здивувалися: тільки-но ви були у внутрішньому дворику, а тепер заходите з вулиці. Потім здогадалися, що ви вийшли через чорний хід.
Ібрагім-бек сидів наче громом чворохнутий. Кілька разів він розкривав рота, аби щось сказати. Проте так і не спромігся на слово.
— Цікаво, цікаво, — обізвався замість нього Селім-ага. Від його знудженості не лишилося й сліду. — Я чув, що є такі, котрі можуть прикидатися ким завгодно. То ти часом не з них?
Русявий винувато посміхнувся.
— Я лише вчуся, шановний, — сказав він.
— Нічого собі вчуся! — вихопилося у Селіма-аги. — А ще що ви можете показати? — звернувся він до чорнявого.
— Людиноведмедя, шановний.
— Кого-кого?
— Людиноведмедя, шановний, — повторив чорнявий.
— Дивно. Про приручених ведмедів я чував. Бачив навіть, як одного з них водили цигани. Проте людиноведмідь… Де ви його викопали?
— У Балканських горах, шановний. Ми перестріляли ведмедів, а коли забралися до нори — дивимося, а в ній голий чоловік сидить. Він навіть балакати не вміє, тільки реве. А силу має й справді ведмежу. Одне погано — він прагне взяти на зуба все, що трапляє до його пазурів. Тож ми весь час тримаємо його в наморднику. То він оце здогадався обніматися. Одного з наших так обійняв, що з того й дух вилетів. Я сам двічі дивом рятувався від його обіймів, — похвалився чорнявий блазень.
— Ну-ну, — відказав Селім-ага дещо розгубленим тоном. — І як же ви з ним даєте собі раду?
— Він стріли боїться, шановний. Коли на нього спрямувати лука, він робить усе, що йому велять.
Ібрагім-бек і Селім-ага перезирнулися.
— То, може, поглянемо на це диво? — запропонував Селім-ага.
— Тільки не тут, шановні! — вигукнув чорнявий блазень. — Ніхто не знає, що йому може стукнути в голову. А тут, коли що, навіть ухилитися ніде. І стрілу не випустиш, бо можна поцілити у когось із своїх. Ні, шановні, такий гріх на душу я не візьму!