Джури і підводний човен

Страница 58 из 76

Рутковский Владимир

Саме цієї миті переслідувачі порівнялися з тим місцем, де визирнув Чорторий, і почали завертати туди, де все ще пінилася вода за човном утікачів. Раптом над їхніми головами розляглося таке дуже гарчання, що здригнулося навіть віття найближчої верби — і з очеретів посунула небачена в цих місцях почвара. На її широченних плечах було аж три голови і кожна обіцяла вірну смерть… Татари відсахнулися і з жахними криками полетіли в воду. Їм услід вдарили нещадні стріли.

За якусь мить на човні не лишилося жодного переслідувача.

А Грицик уже вибирався з човна на острів.

— Хлопці, у вас часом не буде чим душу закропити? — поцікавився він. — Бо аж млоїть, так їсти хочеться!

Коли Грицик трохи під’їв, то розлігся на піску, мов ситий кіт, і зажадав:

— А тепер розповідайте, як ви тут опинилися.

— Швайка наказав нам простежити, що робиться у цій фортеці з моря, — відказав Чорторий.

Він уже був не один. Поруч з ним посміхалися Володко Кровопичко, і Тиміш Одуд, і Телесик, і ще якісь черкаські, яких Грицик майже не знав. І звісно, Демко Манюня, який встиг зняти з себе три свої моторошні голови і тепер на всі тридцять два зуби сяяв власною.

— Та що можна побачити з цих очеретів? — засумнівався Грицик. — Чи, може, ви на вербу вилазите?

— Ні, — за всіх відказав Івасик. — Ми підводного човна збудували. І тепер підпливаємо до фортеці майже впритул.

— Підводного?! — здивувався Грицик.

— Еге ж, — відказав Івасик. — І вже побачили багато чого. Тепер чекаємо, доки уночі припливе чайка, і відішлемо звістку нашим. А потім будемо думати, чи можна пробратися в саму фортецю.

— Можна, — не роздумуючи, запевнив його Грицик. — З нами можна все, правда ж, Саньку?

Санько не відповів. Він про щось думав.

— А корабель? — зненацька запитав він.

Грицик здивовано поглянув на товариша.

— Який ще корабель? — запитав він. — Де ти його бачив?

— Та… — невизначено почав Санько, проте Чорторий перебив його.

— Маєш на увазі турецьку галеру, що стоїть навпроти Очакова? — запитав він. — То ми дещо дізналися й про неї. Вона привезла нову залогу. А тепер має набрати води і їдла, бо в Порті, кажуть, усе це дуже дороге.

— Це ви від кого чули? — запитав Грицик.

— Та від моряків же. Ми на підводному човні підпливли до неї і дещо підслухали.

БЛАЗНІ

Помешкання коменданта стояло на головній площі Очакова. Звідсіля добре було видно море, і причал, і військовий корабель-галеру. Вона була така велика й важка, що навіть найбільші в цих місцях хвилі не в силі були розгойдати її.

Комендант фортеці Ібрагім-бек сидів з кальяном під причілком веранди і попахкував духмяним димом. Настрій у нього був пречудовий. Фортечні мури зростали на очах, довколишні степи нічим не загрожували, а вечорами капудан військової галери Селім-ага приходить у гості і вони з ним до пізньої ночі втішаються співами невільниць, розмовляють про державні справи і грають у кості. І вчора йому вдалося вперше виграти у капудана.

І, мабуть, саме вчорашній програш і змусив капудана прийти сьогодні не під вечір, як завжди, а ледь чи не по обіді. Проте вважалося за непристойне починати гру одразу, тож капудан і комендант сиділи в м’яких і податливих бавовняних кріслах-лежаках і вели неспішну бесіду. За їхніми спинами кілька невільниць старанно помахували віялами, відганяючи ґедзів та мух. На столику перед ними стояв срібний глечик з кумисом і малесенькі, в долоні сховаєш, чашечки духмяної кави.

Як капудан, так і Ібрагім-бек не надто любили дивитися в степ. Особливо зараз, наприкінці літа. Куди не кинь погляд — руді, вигорілі трави та пилюка. А от краєвид на море — то інша річ! Протягом дня воно може бути то темно-синє, то блакитне, то червонясте при заході сонця, то срібно-золотаве, коли сходить місяць. А три останні дні їхні погляди приваблював великий військовий корабель, званий галерою — краса і гордість Порти.

У них був привід для частування. Щойно Селім-ага вручив Ібрагім-бекові важенний кошіль з тринадцятьма тисячами алтинів для розрахунку з залогою і на продовження будівництва.

— То ти, шановний, кажеш, що тиждень тому мав честь бути гостем Менглі-Гірея, — мовив Ібрагім і кинув до рота шматок щербету. — Як він там?

Капудан зневажливо пересмикнув плечем.

— Ніяк не прийде до тями від облизня, що піймав узимку від київських урусів. Лютує на всіх і кожного. Нещодавно скарав на горло трьох невільників, що не встигли вчасно впасти перед ноги його коня. І це при тому, що кожен з них коштував чималих грошей. Та що йому якісь невільники! Перед самим відбуттям до тебе я довідався, що дивною смертю помер мій старий знайомий Менгиз, з древнього роду. Кажуть, навесні Менглі-Гірей посилав його до уруського черкаса Богдана.

— Чував про такого, — кивнув головою Ібрагім-бек. — Страшна людина той Глинський. Знає всі військові хитрощі татар і вміло з цього користає.

— Атож. Мої люди вивідали, що Менглі-Гірей передав з Менгизом тому Глинському листа, в якому пропонував мир і дружбу, і навіть поміч у тому випадку, коли черкасові закортить сісти на київський стіл. За умови, звісно, що Глинський визнає над собою зверхність священної Порти.

Очі Ібрагім-бека зацікавлено зблиснули.

— І що ж відповів той черкас?

— Відповів, що згоден на мир і дружбу, але тільки тоді, якщо Менглі-Гірей визнає зверхність великого князя Литовського.

Ібрагім-бек сердито пирхнув.

— За таке на палю посадити мало.

— А таки мало, — згодився Селім-ага. — А позаяк Менгиз, кажуть, з великою шанобою розповідав про черкаського старосту, то Менглі-Гіреєві сяйнуло в голову, що за цією шанобою криється змова проти нього самого. Та оскільки знатних людей на палю не саджають, то якогось ранку Менгиза знайшли із зашморгом на шиї. Та що ми все про інших говоримо! — схаменувся він. — Краще, шановний Ібрагіме, давай побалакаємо про нас з тобою.

— Та мені, дякувати Аллахові, жалітися нема на що, — пахнув димом з кальяна Ібрагім-бек. — Сам бачиш, фортеця майже готова. Це наш головний форпост не лише проти уруських кайсаків, як того хотів Менглі-Гірей, а й проти нього самого. Та про це він, мабуть, і не відає.

— Це так, — згодився Селім-ага, і обидва розсміялися. Кожна поважна людина в Порті знала, що в жилах кримського хана тече священна кров Чингізидів. А от же скарати його на горло — то все одно, що здійняти руку на самого Аллаха. Тож лишалося одне — стежити за норовливим Менглі-Гіреєм, мов за примхливою дитиною, і позбавляти його цяцьок, які можуть загрожувати безпеці Порти.