Дженні вирішила, що це чудова порада,— адже вона одержала її від Лестера! Який він добрий, він цікавиться всіма її справами. Значить, вони все-таки не зовсім чужі. Вона йому не байдужа. Вона почала розпитувати його
про здоров'я дружини, про те, чи задоволений він своєю мандрівкою, чи довго пробуде в Чікаго. А він, відповідаючи їй, весь час думав про те, як жорстоко обійшовся з нею. Ві" підійшов до вікна і почав дивитися вниз, на людну вулицю. Екіпажі, підводи, зустрічні потоки пішоходів — все зливалося в химерну головоломку. Так рухаються тіні, коли бачиш сон. Вже стемніло, тут і там засвічувалися вогні.
— Я хочу тобі дещо сказати, Дженні, — промовив Лестер, змахнувши з себе замисленість.— Після всього, що трапилось, це може здатися тобі дивним, але ти й зараз мені дорога. Я не переставав про тебе думати. Мені здавалося, що, розлучившись з тобою, я зробив розсудливо,— так уже тоді все складалося. Мені здавалось, шо коли Летті мені подобається, я можу одружитися з нею. З певної точки зору я й зараз готовий визнати, що так краще, але великого щастя це мені не дало. Щасливішим, ніж я був з тобою, я ніколи не буду. Мабуть, справа тут не в мені; окрема людина взагалі мало означає. Не знаю, чи зрозумієш ти мене, але, на мою думку, всі ми — більш чи менш пішки. Нами розпоряджаються сили, над якими ми не маємо влади.
— Я розумію, Лестер,— сказала вона.— Я ні на що не скаржусь. Так краще.
— Кінець кінцем, життя дуже схоже на фарс,— продовжував він гірко.— Дурна комедія, і більш нічого. Єдине, що можна зробити, це зберегти своє "я". А чесності, наскільки я можу судити, від нас ніхто не вимагає.
Дженні не зовсім збагнула зміст його слів, але вона зрозуміла, що він незадоволений з себе, і їй стало шкода його. Вона намагалася його втішити:
— Ти не турбуйся за мене, Лестер. Я нічого, я проживу. Спочатку, коли я тільки звикала жити сама, було дуже важко. А тепер нічого. Як-небудь проживу.
— Але ти пам'ятай, що моє ставлення до тебе не змінилося,— палко сказав він.— Мені важливе все, що тебе стосується. Коли ти влаштуєшся на новому місці, я прийду подивитися, чи все в тебе є. Я й сюди ще зайду до тебе, через кілька днів. Ти розумієш, що в мене на душі?
— Так,— сказала вона,— розумію. Він взяв її руку й погладив.
— Не тужи,— сказав він.— Не треба. Я зроблю все, що можу. Як собі хочеш, а ти для мене та ж сама Дженні. Я погана людина, але дещо хороше в мені все ж є.
— Нічого, нічого, Лестер. Адже я сама наполягла, щоб ти так зробив. Все на краще. І ти, мабуть, щасливий тепер, коли...
— Не варто, Дженні,— перебив він її. Потім лагідно притягнув її до себе й посміхнувся. — Чи ти мене не поцілуєш за старою звичкою?
Вона поклала руки йому на плечі, довго дивилася в очі, потім поцілувала. Коли їх губи зустрілися, вона відчула, що тремтить. Лестер також ледве володів собою. Помітивши його хвилювання, Дженні примусила себе заговорити.
— Тепер іди,— сказала вона твердо.— На вулиці вже зовсім темно.
Він пішов, усвідомлюючи, що йому хочеться одного — залишитися; Дженні до цього часу була для нього єдиною жінкою на світі. А Дженні стало легше, хоч їм, як і раніше, треба було жити в розлуці. Вона не пробувала розібратися в етичному або моральному боці цієї загадки. На відміну від інших, Дженні не намагалася вмістити океан у чайній чашці, або зв'язати зрадливий світ однією мотузкою, яку називають законом. Лестер все ще кохає її трохи. Летті він також кохає. Ну й добре. Колись вона надіялася, що ніхто, крім неї, не буде йому потрібний. Виявилось, що це помилка, але хіба трохи кохання—ніщо? Ні, звичайно. І сам Лестер був тієї ж думки.
Розй; л І.Х
За наступні п'ять років шляхи Лестера й Дженні розійшлися ще далі. Вони тривко улаштувалися кожен у своєму світі, так і не поновивши колишніх відносин, до яких, здавалося, могли привести їх кілька зустрічей в готелі "Тремонт". Лестер ледь встигав виконувати свої ділові й світські обов'язки; він бував у сферах, про які скромна Дженні й не мислила. А в самої Дженні життя було тихим і одноманітним. В простенькому будиночку на чудовій, але аж ніяк не фешенебельній вулиці, поблизу Джексон-Парку, на Південній околиці, вона жила вдвох зі своєю приймачкою Розою, темноволосою дівчин-
{сою, яку вона взяла із Західного притулку для знайдів. Мові сусіди знали її під ім'ям Дж. Г. Стовер,— вона визнала за краще розлучитися з прізвищем Кейн. А м-р і м-с Кейн, коли жили в Чікаго, займали величезний особняк на набережній, де прийоми, бали й обіди змінялися з разючою, просто-таки калейдоскопічною швидкістю.
А втім, сам Лестер в останній час виявляв схильність до спокійнішого, змістовнішого життя. Із списку своїх знайомих він викреслив багатьох людей, які в смутні роки, що вже одійшли в минуле, виявили себе не в міру вимогливими, або фамільярними, або байдужими, або ж балакучими. Лестер був тепер членом, а в деяких випадках навіть головою правління дев'яти найкрупніших фінансових та торговельних компаній Середнього Заходу: "Об'єднаної Тракторної", з центром у Цінціннаті, "Західної Тигельної", "Об'єднаної Каретної", Другого Національного банку в Чікаго, Другого Національного банку в Цінціннаті і деяких інших, не менш видатних. У справах Каретного тресту він не брав безпосередньої участі, вважаючи за краще діяти через свого повіреного м-ра Уотсо-на, проте не переставав цікавитися ними. Роберта він не —бачив уже сім років, Імоджін — років зо три, хоч вона жила в Чікаго. Луїза, Емі, їх чоловіки й найближчі знайомі стали для нього чужими людьми. Юридичної контори "Найт, Кітлі і О'Брайєн" він і близько не підпускав до своїх справ.
З роками Лестер трохи обважнів, а його погляди на життя набули явно скептичного забарвлення. Все менше й менше смислу знаходив він у світі, який оточував його. Колись, за давніх часів, трапилось незрозуміле явище, почала еволюціонізувати крихітна органічна клітина,— вона розмножувалася ділінням, навчилася поєднуватись з іншими клітинами, створюючи всілякі організми — риб, тварин, птахів, нарешті — людину. І ось людина — скупчення клітин — у свою чергу пробиває собі шлях до забезпеченішого й різноманітнішого існування, об'єдную чись із іншими людьми. Чому? Одному богу відомо. Взяти хоча б його, Лестера Кейна. Він обдарований неабияким розумом і деякими талантами, він одержав у спадщину якусь міру багатства, якого він, коли вдуматися, нічим не заслужив,— просто йому пощастило... Але •оскільки він використовує це багатство так само розумно, практично й творчо, як це зробила б на його місці кожна інша людина, не можна сказати, що для інших воно було б більш заслуженим. Він міг би народитися в бідності, і тоді був би задоволений життям не більше й не менше, ніж будь-який інший бідняк. Навіщо скаржитися, турбуватися, робити догадки? Що б він не робив, життя буде неухильно посуватися вперед, скоряючись своїм власним законам. В цьому він переконаний. Так навіщо хвилюватися? Абсолютно ні до чого. Інколи Лестеру здавалося, що з таким самим успіхом він міг би й зовсім не з'являтися на світ. Діти — "нам з неба послана радість", як сказав поет — аж ніяк не були в його очах чимсь обов'язковим або бажаним. І цей його погляд цілком поділяла м-с Кейн.