зозщоб тіло Вести перевезли до Чікаго й поховали на кладовищі Спасителя,— коли помер Герхардт, Лестер купив там ділянку землі. За її проханням священик лютеранської церкви, до якої завжди ходив Герхардт, повинен був сказати кілька слів над могилою. Дома, у Сендвуді, було додержано звичайних обрядів. Священик місцевої методистської церкви прочитав початок першого послання апостола Павла до фесалонікійців, хор однокласниць Вести проспівав "До тебе, господи, до тебе". Були квіти, і біла труна, і незчисленні співчуття, а потім Весту повезли. Труну сховали в ящик, повантажили на поїзд і повезли на лютеранське кладовище в Чікаго.
Дженні прожила ці дні немов уві сні. Приголомшена своїм горем, вона майже нічого не відчувала й не сприймала. М-с Девіс і, за її настійної вимоги, ще чотири сусідки поїхали до Чікаго на похорон. Коли труну спускали в могилу, Дженні стояла, дивилася й здавалася байдужою,— мов застигла. Після похорону вона повернулася до Сендвуда, але ненадовго. їй хотілося бути в Чікаго, ближче до Вести й Герхардта.
Залишившись одна-однісінька, Дженні намагалася обміркувати своє дальше життя. Вона відчувала, що їй треба працювати, хоч до цього й не спонукали її матеріальні нестатки. Можна стати сестрою-жалібницею, тоді треба одразу ж почати вчитися. Згадала Дженні й про свого брата Уільяма. Уільям не одружений. Може, він захоче жити разом з нею. От тільки адреса його їй невідома, і Басе начебто також не знає, де його можна знайти. Дженні вирішила пошукати роботи в якому-не-будь магазині. Треба щось робити. Не може вона жити тут сама, залишивши на сусідів турбуватись про її долю. Як їй не важко, все ж легше буде, якщо вона переїде до Чікаго й, зупинившись у готелі, пошукає собі роботу або найме будиночок недалеко від кладовища Спасителя. А ще можна взяти на виховання дитину. В місті скільки хочеш ирітських притулків.
Лестер повернувся з дружиною до Чікаго тижнів через три після смерті Вести і тільки тоді знайшов перший лист Дженні, телеграму й ще коротенький лист з повідомленням про смерть дівчинки. Він щиро засмутився, бо був по-справжньому прив'язаний до неї. Охоплений співчуттям до Дженні, він одразу ж сказав дружині, що поїде одвідати її. Його турбувало майбутнє Дженні. Не можна, щоб вона жила сама. Може, він зуміє дати їй яку-небудь корисну пораду. Він поїхав до Сендвуда, але довідався там, що Дженні переїхала до готелю "Тремонт" у Чікаго. В готелі він її також не застав — вона пішла на могилу дочки. Він заїхав ще раз того ж самого дня, і йому сказали, що вона вдома. Коли їй подали карточку Лестера, Дженні страшенно схвилювалась, дужче, ніж хвилювалася, зустрічаючи його в минулі дні, бо зараз він був їй більше потрібний.
Лестер до цього часу багато думав про свій вчинок — цьому не заважали ані більш ніж вдалий шлюб, ані знову здобуте багатство й пошана, його сумніви й незадоволення собою не вляглися до цього часу. Думка, що він забезпечив Дженні, не втішала його,— він завжди знав, як мало важать для неї гроші. Кохання — ось смисл її життя. Без кохання вона була, як вутлий човен у відкритому морі,— це він добре знав. їй потрібний був тільки він сам, і Лестер відчував глибокий сором від думки, що співчуття до неї виявилося безсилим перед почуттям самозбереження й жадобою багатства. Того дня, коли він піднімався ліфтом у готелі "Тремонт", сумління жорстоко мучило його, хоч він і розумів, що тепер не в його владі щось виправити. Він в усьому винен — і в тому, що спокусив Дженні, і в тому, що не залишився з нею до кінця наперекір усьому світові. Але тепер уже нічого не зробиш. Треба тільки обійтися з Дженні якомога м'якше, поговорити з нею, в міру сил своїх допомогти їй співчуттям і порадою.
— Здрастуй, Дженні,— сказав він привітно, коли вона відчинила йому двері.
Як змінили її пережиті страждання! Вона схудла, бліді щоки ввалилися, очі здавалися величезними.
— Яке страшне нещастя,— заговорив він збентежено.— Хто б міг подумати, що це трапиться.
То були перші слова підтримки, які дійшли до серця Дженні з того часу, як Веста померла, з того часу, як сам Лестер її покинув, його прихід глибоко зворушив її; від хвилювання вона не могла говорити. Сльози затремтіли у неї на віях і потекли по щоках.
— Не плач, Дженні,— сказав він, обійнявши її і ласкаво притискуючи до плеча її голову.— Мені так шкода. Я багато про що жалкую, та пізно про це говорити. Мені безмежно шкода Весту. Де ти її поховала?
— Поруч з татом,— відповіла Дженні і розридалась.
— Так, погано,— сказав він тихо і замовк.
Трохи заспокоївшись, вона одійшла від нього і, витерши очі, запросила сісти.
— Так прикро, що мене не було тут, коли це сталося,— продовжував Лестер.— А то б я весь час був з тобою. Ти тепер, мабуть, не захочеш більше жити в Сендвуді?
— Я не можу, Лестер,— сказала вона.— Просто сил немає.
— Куди ж ти думаєш переїхати?
— Ще не знаю. Там мені просто не хотілося обтяжувати сусідів. Я думала найняти десь маленький будиночок і, можливо, взяти на виховання дитину або влаштуватись на роботу... Мені так не хочеться жити самій.
— А це непогана думка—взяти на виховання дитину, — сказав він. — Тобі буде не так тоскно. Ти вже довідувалась про те, що для цього потрібно?
— Я думаю, треба просто звернутися до якогось притулку.
— Можливо, що це трохи складніше,— сказав він, замислившись.— Треба виконати якісь формальності, я докладно не знаю які. В притулках вимагають, щоб дитина залишалася під їхнім доглядом, чи щось подібне. Ти порадься з Уотсоном, він тобі все пояснить. Вибери собі немовля до вподоби, а решту полиши на нього. Я з ним поговорю, попереджу його.
Лестер розумів, яка страшна для Дженні самотність.
— Де твій брат Джордж? — запитав він.
— Джордж у Рочестері, але він до мене не приїде. Басе писав, що він одружився.
— А більше нікого немає з рідних, хто б погодився жити з тобою?
— Може, Уільям, тільки я не знаю, де він зараз.
— Якщо ти думаєш жити в Чікаго, подивись новий квартал на захід від Джексон-Парку, — порадив він. — Там, пригадую, є дуже гарненькі котеджі. Не обов'язково одразу купувати. Спочатку найми на якийсь строк, а там побачиш, підходить це тобі чи ні.