— Так,— просто відповіла вона.
— Ти — моя племінниця,— говорив далі Лестер.— Я замовив для тебе кімнату поруч із своєю. Зараз я пошлю по ключ, і ти переодягнешся. Коли будеш готова, —я відправлю твою скриню на вокзал. Поїзд відходить о першій.
Дженні пішла одягатися, а Лестер, не знаючи, як згаяти час, читав, курив і, нарешті, постукав до неї. Вона вже встигла переодягнутися і зараз же відчинила йому.
— Ти чарівна,— сказав він з посмішкою.
Вона опустила очі, на душі в неї було важко й неспокійно, їй довелося стільки хитрувати, говорити неправду, хвилюватися, щоб зіграти свою роль,— все це давалося нелегко. Обличчя в неї було стомлене, змучене.
— Невже ти журишся? — запитав Лестер, уважно дивлячись на неї.
— Н-ні,— відповіла вона.
— Н-ну, дитинко, не треба так. Все буде гаразд. Він обійняв її й поцілував, і вони зійшли вниз. Він
був вражений, коли побачив, яка вона гарна навіть в цьому скромному одязі, найкращому з тих, які їй будь-коли доводилося одягати.
Вони швидко доїхали до вокзалу. Кейн замовив місця заздалегідь, щоб приїхати до самого відходу поїзда. Вони сіли в купе пульманівського вагона, і Лестера охопило почуття величезною задоволення. Життя постало перед ним у яскравому рожевому світлі. Дженні поруч. Він домігся того, чого хотів. Добре, коли б завжди у всьому так щастило.
Поїзд рушив, і Дженні почала замислено дивитись у вікно. За вікном потягнулися безмежні поля, мокрі й сірі під холодним дощем; по-осінньому оголені ліси; серед плоских рівнин мелькали ферми,— будиночки з невисокими дахами неначе намагались міцніше притиснутись до землі. Поїзд мчав мимо маленьких сіл,— це були просто купки білих, жовтих, рудих халуп, їхні дахи почорніли від дощу та негоди. Один будиночок нагадав Дженні старий будинок Герхардтів у Колумбусі; вона закрила очі хусткою й тихо заплакала.
— Ти плачеш, Дженні? — сказав раптом Лестер, відриваючись від листа, який він читав.— Тихше, тихше,— став далі говорити він, бачачи, що вона вся тремтить.— Так не годиться. Будь розумною. Який толк у сльозах?
Вона не відповідала, і Лестер мимоволі поспівчувай цьому глибокому німому горю.
— Не плач,— заспокоював він.— Адже я сказав тобі, нсе буде гаразд. Не турбуйся ні про що.
Дженні насилу опанувала себе й почала витирати очі.
— Не треба так журитись,—заспокоював її Лестер.-Від цього тільки гірше. Я розумію, тобі важко їхати з дому, але слізьми тут не допоможеш. Адже ти не назавжди їдеш. Ти ж скоро повернешся. І ти мене любиш, правда, дитинко? Я що-небудь для тебе важу?
— Так, — відповіла Дженні, намагаючись посміхнутися.
Лестер знову почав читати листи, а Дженні задумалась про Весту. їй було ніяково від усвідомлення, що в неї є така таємниця від людини, яка вже стала дорога їй. Вона знала, що повинна розповісти Лестеру про дитину, але сама думка про це примушувала її тремтіти. Може, коли-небудь вона знайде в собі досить мужності, щоб признатись йому. "Я повинна йому сказати,— хвилюючись, думала вона; її раптом охопила свідомість усієї серйозності цього обов'язку.— Якщо я одразу не признаюсь і почну з ним жити, а потім він про все дізнається, він ніколи не пробачить мені. Він може мене вигнати — а куди я піду? У мене немає більше домівки. Що мені тоді робити з Вестою?"
Вона обернулася і подивилась на Лестера, охоплена страшним передчуттям, але перед нею був всього лише поважний, випещений чоловік, заглиблений у читання листів,— ні в його свіжопоголених рожевих щоках, ані в усій постаті, яка так і дихала достатком, не було нічого войовничого, що нагадувало б розгнівану Немезіду. Тільки-но Дженні встигла одвести очі, Лестер у свою чергу подивився на неї.
— Ну що, оплакала всі свої гріхи? — весело запитав він.
Вона відповіла млявою посмішкою. Натяк мимоволі влучив у ціль.
— Сподіваюсь,— сказала вона.
Він заговорив про інше, а Дженні дивилася у вікно-й думала про те, як їй хотілося б сказати йому правду — і от нічого не виходить. "Не можна відкладати надовго",, подумала вона, втішаючи себе думкою, що, може, незабаром збереться з духом і все йому розповість.
Наступного дня вони прибули до Нью-Йорка, й перед Лестером постало серйозне питання: де зупинитися? Нью-Йорк — велике місто, мало ймовірно, щоб він зустрів тут знайомих, але Лестер вважав за краще не рискувати. Тому він наказав кучеру відвезти їх до одного-з найкращих готелів і взяв номер з кількох кімнат, де їм треба було провести тижнів два-три.
Обстановка, в яку тепер потрапила Дженні, була такою незвичайною, такою сліпучою, що їй здавалося, ніби вона перенеслася до якогось іншого світу. Кейн не любив дешевої, крикливої розкоші. Він завжди оточував себе простими і елегантними речами. Він одразу зрозумів, що треба Дженні, і все вибирав для неї дбайливо й з смаком, ї Дженні, справжня жінка, від душі втішалася красивим убранням і чудовими дрібничками, якими він засипав її. Невже це Дженні Герхардт, дочка пралі, запитувала вона сама себе, бачачи в дзеркалі струнку постать у синій оксамитній сукні з золотавим французьким мереживом біля коміра й на рукавах. Невже це її ноги взуті в легкі елегантні туфельки, що коштували десять доларів, її руки у виблискуючих коштовних камінцях? Просто чудо, що їй випало таке багатство! І Лестер обіцяв, що і на долю її матері також дещо припаде. Сльози виступили на очах у Дженні, коли вона думала про це. Мила, дорога мама!
Лестер тішився, пишно вбираючи її, щоб вона була йому гідною парою. Він пустив у хід всі свої здібності — і наслідок перевершив його найсміливіші сподівання. У коридорах, у ресторанах, на вулиці люди оберталися й проводжали його супутницю поглядом.
— Надзвичайна жінка! — чулося з усіх боків. Незважаючи на те, що становище Дженні так різко
змінилося, це не запаморочило її і вона не втратила здорового розуму. У неї було таке почуття, немов життя засипало її своїми дарами лише на час, а потім знову все відбере. їй не властиві були дрібні гордощі. Лестер переконувався в цьому, спостерігаючи її.
— Ти чудова жінка,— говорив він.— Ти ще сяятимеш. До цього часу життя не дуже балувало тебе.
його турбувала думка про те, як пояснити цей новий зв'язок рідним, якщо вони що-небудь почують. Коли найняти будинок у Чікаго чи у Сент-Луїсі (про що він уже подумував), чи вдасться зберегти це в таємниці? Та й чи хочеться йому робити з цього таємницю? Він був майже переконаний, що по-справжньому, щиро любить Дженні.