— Знаю, а все ж ти можеш поїхати. Правда?
— Може, ви трошки почекаєте? — попросила Дженні.— Це все так несподівано. Я боюся.
— Жодного дня не стану чекати, люба моя. Хіба ти не бачиш, що я не маю сил більше чекати? Подивись мені у вічі. Поїдемо?
— Добре,— відповіла вона сумно, і все ж дивне почуття ніжності до цієї людини ворухнулося в її душі.— Поїдемо.
Розділ XXIII
З від'їздом все склалося набагато легше, ніж можна було ждати. Дженні вирішила розповісти матері всю правду, а батькові можна було сказати тільки одно: що м-с Брейсбрідж виїжджає, хоче, щоб Дженні її супроводжувала. Батько, звичайно, почне розпитувати її, але навряд чи виникнуть у нього якісь сумніви. Цього дня по дорозі додому вона зайшла з Лестером до універсального магазину, і Лестер купив їй скриню, чемодан, дорожній костюм і капелюшок. Він був дуже гордий своєю перемогою.
— Коли приїдемо до Нью-Йорка, я куплю тобі щось краще,—сказав він.— Ти ще сама не знаєш собі ціни, на тебе всі будуть оглядатись.
Він наказав, щоб покупки склали в скриню й відправили до нього в готель. Потім умовився з Дженні, що в понеділок перед від'їздом вона.прийде до готелю й переодягнеться.
Повернувшись додому, ДжеНні заетала матір на кухні, і та, як завжди, зраділа їй. ■
— У тебе був важкий день? — ласкаво запитала м-с Герхардт.— Ти виглядаєш дуже стомленою.
— Ні,— сказала Дженні,— я не стомилась. Не в цьому справа. Просто я не зовсім добре себе почуваю.
— Що-небудь трапилось?
— Ах, мамочко, я повинна тобі сказати про одну річ. Це так важко...
Вона замовкла, запитливо дивлячись на матір, потім відвела очі.
— Ну, що таке? — стурбовано запитала м-с Герхардт. їх уже спіткало стільки горя, що вона весь час жила в очікуванні якогось нового лиха.— Чи не втратила ти посаду?
— Ні,— відповіла Дженні, намагаючись не виказати свого хвилювання,— але я збираюсь піти звідти.
— Та що це ти? — вигукнула мати.— Чому?
— Я їду до Нью-Йорка. Мати здивовано розкрила очі.
— Чого це раптом? Коли ти вирішила? — запитала вона.
— Сьогодні.
— Ти це серйозно?
— Так, мамусю. Послухай. Я хочу дещо тобі розповісти. Ти ж знаєш, як нам тяжко живеться. Нам усе одно ніяк не налагодити наших справ. А зараз знайшовся такий чоловік, який хоче нам допомогти. Він каже, що полюбив мене, й хоче, щоб я в понеділок їхала з ним до Нью-Йорка. Я вирішила їхати.
— Ні, Дженні, нізащо! — скрикнула мати.— Як же ти можеш знову піти на таке! Подумай про батька;
— Я вже про все подумала,— твердо сказала Дженні,— так буде краще. Він добрий чоловік, я знаю. І .в нього багато грошей. Він хоче, щоб я поїхала з ним, і я поїду. А коли повернемось, він купить для нас новий будинок і взагалі допомагатиме. Ти ж сама знаєш, зі мною ніхто не одружиться. Нехай буде так. Він мене любить. І я його люблю. Чому б мені не поїхати?
— А він знає про Весту? — обережно запитала мати.
— Ні,— винувато відповіла Дженні.— Я думаю, краще не говорити йому. Я подбаю, щоб це обминуло її.
— Боюсь, що ти наживеш собі лиха, Дженні. Невже ти думаєш, що це ніколи не відкриється?
— Я думала, може, вона поживе тут з вами, поки їй не прийде час іти до школи,— сказала Дженні.— А потім я, напевно, зможу відправити її кудись учитись.
— Так-то воно так,— погодилася мати.— Але, можливо, все-таки краще сказати йому одразу? Він буде тільки кращої думки про тебе, якщо ти скажеш правду.
— Не в цьому річ. Справа у Весті,— гаряче сказала Дженні.— Я хочу, щоб це обминуло її.
Мати похитала головою.
— Де ти з ним познайомилась? — запитала вона.
— У місіс Брейсбрідж.
— Давно?
— Та вже майже два місяці.
— І ти жодного разу ні слова не сказала про нього.— закинула їй м-с Герхардт.
— Я не знала, що він так до мене ставиться,— винувато сказала Дженні.
— А може, почекаєш? Чому б йому спочатку не зайти до нас? — запитала мати.— Тоді все буде куди простіше. Адже однаково, якщо ти поїдеш, батько взнає правду.
— Я хочу сказати, що їду з місіс Брейсбрідж. Тоді тато не стане заперечувати.
— Так, можливо,— замислено погодилась мати. Вони мовчки дивились одна на одну. М-с Герхардт
намагалася намалювати в своїй уяві цю нову, дивну людину, яка увійшла тепер у життя Дженні. Він багатий. Він хоче купити їм гарний будинок. От так історія!
— І ще ось що він мені дав,— додала Дженні, якимсь чуттям розуміючи думки матері.
Вона дістала двісті п'ятдесят доларів, які були сховані в неї на грудях, і вклала їх у руки м-с Герхардт.
Та здивовано втупилася очима в гроші. У цій пачці зелених і жовтих папірців був рятунок від усіх турбот — про їжу, одяг, вугілля, плату за квартиру. Якщо в домі буде багато грошей, Герхардту не доведеться так уболівати, що з обпеченими руками він не може працювати; Джорджу, Марті й Вероніці можна буде накупити гарних речей — їм так цього хочеться! Дженні одягнеться, Веста здобуде освіту.
— Ти думаєш, він коли-небудь одружиться з тобою?— запитала, нарешті, мати.
— Не знаю,— відповіла Дженні.— Можливо. Я знаю тільки, що він мене любить.
— Що ж,— помовчавши, сказала м-с Герхардт, — якщо ти думаєш сказати батькові, що їдеш, то не відкладай. Йому й без того це здасться дуже дивним.
Дженні зрозуміла, що перемога залишилась за нею. Сила обставин примусила матір примиритися з тим, що сталось. Вона засмучена, але все ж їй уже здається, що, можливо, це й на краще.
— Я допоможу тобі,— зітхнувши, сказала вона дочці. М-с Герхардт було нелегко сказати неправду, але
вона зробила це так невимушено, що приспала всі підозріння в чоловіка. Про новину сказали й дітям, всі жваво обмірковували її, а коли потім і Дженні повторила цю вигадку батькові, все вийшло досить природно.
— І надовго ти їдеш? — поцікавився він.
— Тижнів на два, на три,— відповіла Дженні.
— Це приємна подорож,— сказав Герхардт.— Я побував у Нью-Йорку в тисяча вісімсот сорок четвертому році. Тоді це було зовсім маленьке місто, не те, що зараз.
У глибині душі він був дуже задоволений, що Дженні так пощастило. Як видно, хазяйка нею задоволена.
Настав понеділок: рано-вранці Дженні попрощалася з рідними й пішла до готелю "Дорнтон", де її чекав "Лестер.
— Ось і ти! — весело вигукнув він, зустрівши її в жіночій вітальні.