"Сватання на Гончарівці" було тоді шанобною і бойовою п'єсою. "Труд" писав ще перед спектаклем: "В воскресенье в театре Иваненка идет спектакль с большой пьесой "Сватання на Гончарівці". Мы советовали бы любителям украинской сцены не пропустить этого спектакля, тем более, что роль Стецька, как говорят, одна из лучших ролей г. Кропивницкого" П'єсу виставлено і другий раз "по желанию публики", і збір був знову повний. "Что публика действительно желала во второй раз видеть эту пьесу, — писала "Заря", — это видно из того, что театр был битком набит, что еще накануне спектакля все билеты были разобраны и масса публики ушла от кассы ни с чем"**. 1 третій раз іде "Стецько" і дає повний збір.
"Дай серцю волю" Кропивницького справило справжній фурор. Рецензент "Труда" писав: "Я полагаю, что не ошибусь, если скажу, что все интересующиеся украинской сценой киевляне (конечно, кто мог захватить билет) были на представлении пьесы". Навіть "Киевлянина" задовольнила п'єса: він з ласки своєї порадив навіть Кропивницькому "попробовать написать пьесу из малороссийского народного быта на русском языке и таким образом открыть своим произведениям более широкое поле".
Вищенаведені факти свідчать, що ні репертуар, ні артистичне виконання української трупи не мали змоги так захопити публику, як те зробив український театр, і в значній мірі правду писав "Киевлянин", коли натякав, що "умысел другой тут был".
'"Труд", 1882, № 7. ""Заря", 1882, 8-го дек.
Так! Був тут і другий "умысел".
Це був перший промінь сонця після довгої ночі; перший подих весни по безнадійній зимі. Мрії, надії, все збудив він, рідний театр. Громадяне, письменники, артисти — всі згуртовалися коло нього. Публика заливала залу, стояла хмарою коло каси, а в театрі панував той захват, якого вже не зазнати теперішнім артистам повік!
То був захват першої весни...
Звичайно, жодна трупа в Росії не бачила такого прийому, якого зазнали українські артисти у дні молодощів своїх; заздрість почала точити російських актьорів, а злоба "Киевлянина".
Минуло багато років з того часу... багато людей, що тоді не вірили в силу українського руху, змінили тепер свої погляди, вірним обскурантизму лишився тільки "Киевлянин" і "все присные его". І ось тепер, коли розгортаєш його давні, пожовклі "страницы злобы и порока", од них так і пашить, як і в ті давні дні, ненатла злоба.
У 26 числі "Киевлянина" з'явився відомий лист режисера тодішньої російської трупи — Казанцева. В театрі тоді стався неприємний інцидент: коли Кропивницький виходив вклонитися публиці, якось чи то з необережности, чи хто вже його там зна з чого, робітники впустили йому на голову декорацію й страшенно забили його. З цього приводу і написав листа Казанцев. "Дело в том, — писав славний артист російський, — что партия хохлома-нов, усердных поклонников малорусской труппы, стала венчать ее лаврами: полетели на сцену бараньи шапки, тулупы; сцена в антрактах наполнялась массой народа, вследствие чего г. директору театра г. полицеймейстером официально было объявлено, чтобы доступа на сцену публике не было... Нам заявлено было официально, что если эта толпа, наполняющая в последнее время сцену в антрактах, не будет удаляема со сцены, то малорусские пьесы запретят, потому что скопище это имеет какой-то странный характер"
Поспіх українського театру, живий рух, що опанував все місто, — це було гасло "Киевлянину", і він роззявив
'"Киевлянин", 1882, № 26.
свою пащу. Почалася кампанія проти "хохломанства". "Конечно, между хохломанами могут быть и психические больные, но гораздо чаще между ними встречаются невежды, да притом невежды с большими претензиями и самоуверенностью".
До речі, тут виступив Костомаров зі своєю відомою розправою "Задачи украинофильства". З якою злерадістю підхопив "Киевлянин" "слова почтенного историка". І пішла писати губернія! Драгоманов написав "Киевля-нинові" та його однодумцям відомого листа: "остановить "хохломанськое дело", рассчитанное на естественный ход развития политической, социальной и культурной жизни во всей славянщине и потому с каждым годом хоть медленно, но верно подвигающееся вперед, вы не можете. Подумайте!" Од цих слів просто сказився "Киевлянин". Посипалися передовиці з приводу слів "Пирятинского пророка". А позаяк "Киевлянин" тоді ще мав повну віру в можливість "остановить хохломанськое дело", то одразу ж кинувся на передову на той час українську позицію — на український театр. Він одразу своєю специфічною інтуїцією зрозумів краще за всіх істориків літератури, яке значіння в житті народів, і особливо народів пригнобленних, має рідний театр. Треба було завважити адміністрації, що злочинний рух росте тут, у місті, під її крилом. Почалися дописі про театр. "Киевлянин" вибивався з сил, гукаючи "caveant cónsules"5. Скандал в театрі на останньому спектаклі "Гаркуша" дав йому добру нагоду доводити, що українці користуються українським театром на те, щоб виявити свою ненависть до всього "русского".
"Поклонники малороссийских пьес ("Киевлянин", № 29) не ограничились овациями, устраиваемыми далеко не по заслугам малорусской труппе. Рев, стон, киданье на сцену шапок, даже пальто (?) (отчего не сюртуков, брюк и сапог) — все это производит неприятное впечатление на беспристрастного зрителя, тем более, что этих оваций удостаиваются даже такие исполнители и исполнительницы, которые годятся только для ролей статистов. Но эти господа пошли дальше и обратились к свисткам против русской артистки". А річ була ось в чім.
Д[обродій]ка Летар, водевільна артистка російської трупи, добре бачила, які збори почали вже давати українські п'єси, і схотілося їй взяти на свій бенефіс повний збір. Не знаю, якого походження була вона, але української мови зовсім не тямила. Та що з того? Артистці російської трупи, мабуть, здавалося, що українська п'єса — це сама остання єрунда і що як там не коверкай ту нещасну українську мову — все єдно "дурні хахли" почнуть вітати по щирости.
Не справдились надії.
Як зараз бачу цей спектакль. Звилася завіса, — на сцені сиділа "хороша Сотничиха". Якась балетна зелена єдвабна спідничка була на ній, куценький корсажик, перехрещений на грудях шовковими шнурами, шовкові чулки, черевички на високих підборах... На білявій голівці, правда, маячило щось на зразок кораблика. Почалась дія. Од першого слова пані Летар стала помилятись, коверка-ти українські слова, наголоси. Це знеповажливе відношення до української мови почало дратувати молодь... Чим далі розвивалася дія, тим більше коверкала мову гарненька, білява лялька, що мала уявляти з себе Сотничиху. Крім мови, всією істотою своєю, своїми рухами, своєю грою — вона цілком не відповідала своїй ролі; вона перебігала підтюпцем, злегенька по сцені, маніжилась, манірничала, уявляла якнайкраще ту "кисейную барышню", про яку Пегасов каже у Тургенева, що йому завжди хочеться "потянуть ее оглоблей по ребрам". Мабуть, таке ж темне, глухе, несвідоме ще бажання починало зростати серед публики, що залила темною юрбою аж до самої стелі ввесь театр.