Дарма! З ненависти виростає любов — та болюча й незагійна любов, якою тільки й люблять діти окривджених батьків.
Все це я згадую на те, щоб з'ясувати той настрій, який охопив нас, безкрилу молодь, з першої хвилини, скоро розпочав свою діяльність новий "український" театр. "Пятерки, четверки", "переложения", "сочинения" — всі інтереси молодого, шкільного життя — все те порвалось кудись набік! Байдуже до всього! Там, в театрі, іде справжнє життя, там знялася справжня боротьба — ми почували це. День минав, як сон; тільки вечора чекали ми. І коли ми вбирали наші вкраїнські убрання, нас охоплювало те почуття, яке, мабуть, стискало груди молодого лицаря, коли його вперше підперізувано лицарським мечем.
Минулі часи, давні часи! І сміх і жаль бере, коли згадуєш тепер цю убогу дитячу демонстрацію, якою і ми ніби причинялися до великого діла. Вишивана сорочка і голосна українська розмова в театрі. Сердешні засоби! Але й вони відповідали тій глині, якою стуляє муляр одну до одної великі цеглини мурів.
Звичайно, у дорослих людей почуття патріотизму виявлялося не в таких примітивних, стихійних формах, як у дітей, але що український театр і розжеврів у свідомих, і збудив у несвідомих національне почуття, що він став великим етапом і чинником в історії зросту нашого національного самопізнання — це безперечний факт. Людині інтелігентній неможливо було задовольнити своє естетичне почуття тим репертуаром, який виставляла тоді трупа, — а двері театру ломились од натовпу публіки: артистичне виконання убогої трупки, що мала на чолі тільки двох артистів, не справило б великого вражіння на глядачів, а буря захвату розлягалася громом оплесків в театрі.
Були і інші мотиви.
Наведем кілька фактів.
Після першої вистави часописі київські на той час — давній приятель "Киевлянин" і сприяючі українцям "Труд" та "Заря" — озвалися своїм присудом. "Впечатление, произведенное на публику исполнением пьесы, — писав "Киевлянин", — было далеко не удовлетворительным. Из всей труппы можно остановиться только на 2-х исполнителях, г. Кропивницком (Назар) и Садовском (Гнат). Все остальное ниже посредственности. Это были не артисты, а любители, впервые выступившие на театральные подмостки. Манер никаких; об уменьи держать себя на сцене и говорить не приходится" (Киевлянин], 1882, № 8). "Состав труппы вообще ниже посредственности; актрисы нет ни одной. Всего этого не могут не сознавать и самые рьяные хохломаны, хотя они из кожи лезут вон, чтобы устраивать овации положительным бездарностям. Во всей труппе выделяются только два артиста — Кропивницкий и Садовский" (Киевлянин], 1882, № 13). Звичайно, це казав "теплий приятель", але на цей раз в словах його було чимало й правди. "Заря" і "Труд" головним чином вихвалювали Кропивницького та Садов-ського, а про трупу здебільшого недоговорювали. "Исполнение пьесы было, говоря вообще, вполне удовлетворительно, — писала "Заря". — Пальма первенства, как и следовало ожидать, принадлежит г. Кропивницкому, в котором мы имеем несомненно большой сценический талант. Первое действие он вынес на своих плечах, потому что Стеха и Игнат выступали сначала как-то робко, первая почти совсем не играла, второй шаржировал в жестикуляции"*. Другий спектакль трупи Ашкаренка — "Наталка Полтавка" виявив ще більші дефекти трупи.
Вихвалюючи Кропивницького за Виборного, "Заря" писала тим часом: "к сожалению, мы далеко не можем сказать того же о других исполнителях. Может быть, они и приложили некоторое старание, чтобы дело шло у них сколько-нибудь на лад. Но естественно, что отсутствие голоса и музыкального образования вообще нельзя восполнить на двух-трех репетициях. Об игре всех исполнителей "Наталки" (за исключением, конечно, г. Кропив-ницкого) следует сказать, что в ней было мало живого, оригинального; все воспроизводимые ими лица вышли у них бледными, робко и неуверенно двигающимися и недостаточно бойко владеющими изящным малороссийским языком"
Досить. Це писала сприяюча всьому українському ча-сопись, і вона навіть завважила, що решта персонажів трупи, за виключкою Кропивницького та Садовського, "недостаточно бойко владеют изящным малороссийским языком". І справді, трупа була остільки бідна, не кажу вже дотепними артистами, а просто людьми, що на "Наталку" не вистарчало артистів, і товариство мусило запрошувати на роль Терпелихи артистку-аматорку з драматичного товариства, пані Жежелевську. А коли Кропивницький виставив уперше свою драму "Дай серцю волю", то довелося вже запросить двох аматорів: на ролю Одарки — О. А. Лисенко, а на ролю Семена — покійного Туробойського. Трупа вже цілком не мала мож-ливости виставити хоч оперету Лисенка "Чорноморці". Щодо хору, то, навпаки, хор був завжди добрий. Кропив-ницькому, як баєчному принцові, досить було тільки свиснути, і на його посвист зліталися хмарою співаки — студенти та курсистки.
Репертуар був не кращий ансамблю трупи: "Наталка Полтавка", "Москаль-чарівник", "Назар Стодоля" та другі. Через брак репертуару трупа мусила виставляти і такі сЬоеиГ сГоеиУг'и3 української сцени, як "Щира любов" Квітки та "Ой не ходи, Грицю", оперету Александрова. Про виставу таких п'єс навіть своя преса озвалась сердитим словом. "О постановке в воскресенье в театре Иваненка "Ой не ходи, Грицю" следует сказать то же, что мы сказали о драме "Щира любов", — писала "Заря", — т. е. что постановка ее объясняется, с одной стороны, простым недоразумением, с другой — крайней бедностью репертуара малорусской сцены. Действия никакого, замысел непонятен, характеров никаких. Мы убеждены в том, что Кропивницкий нигде и никогда больше не поставит этой пьесы, ибо постановкой таких пьес можно убить малорусские спектакли. Кроме упрека за постановку этой пьесы, мы ничего другого не слышали от публики. А публики между тем в театре была масса; театр был буквально битком набит" Додам од себе, що цей славний спектакль втямився і мені, мабуть і другим. Незабутній спектакль! Театр був справді повнісінький. В теплому, парному повітрі чорніли ряди лож та партер, густо набитий людьми. Почалася перша дія. Перша дія драми — експозиція, — вимагати од неї багато ще не можна. Але дивно було те, що в першій дії цього славнозвісного твору не було й жодної експозиції. Завіса впала, і всі здивовано дивились один на одного: що воно таке? до чого? Ніхто не розумів. Знову знялася завіса... — те ж саме... Холодне зневір'я поповзло вже гадючкою в серця глядачів. На обличчях всіх виявився вираз якогось непорозуміння; той вираз так вже і не сходив аж до кінця спектаклю. За третьою дією нас охопив невпинний регіт, а людей старшого віку — сором. Я бачила, як неспокійно поверталися в кріслах ті, що сиділи в партері, та, мов ті велетенські черепахи, силкувалися втягти голови між плечі, щоб заховатись од сорому. Знов впала завіса і знов знялась — дія четверта. Не то що в коридорах, вже і в ложах чулися сміх та сердиті вигуки: це свинство! здирство! Чи ж можна виставляти таку нісенітницю, таке паскудство. На гальорці панувало справжнє обурення... Що б то було, коли б це був не український спектакль?! Цікаве в цій п'єсі було те, що глядачів ввесь час вражали самі несподівані несподіваности. Пожежа, злива, смерть, злочинства... всі кари Божі. І одна незалежно від другої — тим-бо й ба! 1 коли б сказали кому-небудь з публики, що завтра ж його скарають на смерть, як тільки він не перекаже змісту п'єси, — я певна, що, не вважаючи і на таку страшну погрозу, ніхто не зміг би з'ясувати, на що в той вечір здіймалася і падала завіса аж цілих десять разів! Одначе і в цьому спектаклі Кропивницький визначився, правда, не грою — грати не було чого, але героїзмом: ми побачили справжнього українського Муція Сце-волу4. Щоб вдати з себе якусь горбату, низькорослу потвору, Кропивницький позв'язував собі ноги мотузками і так проплазував по сцені аж цілих п'ять дій. Сердешна оперета після київського дебюту навіки попрощалася з світом. Виставити її примусила артистів бідність репертуару.