Проте символічна літературна форма дуже приваблює молодих письменників. Річ зрозуміла: така форма літературної творчости сама найлегша. Намалювати силуетами план малюнка може кожний чоловік, що так чи інак вміє тримати в руці олівець, — дає життя полотну тільки справжній маляр. Оперувати з високими проблемами людського духу може кожна більш-менш розвинена людина, — втілити ті проблеми, дати їм світодайне життя може тільки дійсний поет-творець. Навіть в творчости цілком реальний символ далеко легше малюнка життя: багато легше намалювати будь-яку людську фігуру — символ горя, ніж дати малюнок звичайної людської хати, не бідної, не обдертої, з людьми не попухлими з голоду, не ридаючими над труною, а з людьми, що сидять мовби й звичайно за столом, один з книжкою, другий з працею... і змалювати їх так, щоб кожна риса того малюнка, забута праця, книжка, що лежить розкрита на столі, порох, що вкрив всі речі, вирази обличчів, самі пози людей, самі складки їх одежі — свідчили б нам про те, що в цій оселі спинилось життя, що тут запанувало безпорадне, нерозважне горе.
Але й символічні речі безперечно справляють велике вражіння на глядача. Приглядаючись до техніки символічної творчости, ми бачимо, що головні властивості художнього впливу їх складаються з впливу на настрій людини. Всім відомо, який великий вплив на наш настрій мають музика та світ: мінорна музика надає самому веселому чоловікові сумний настрій. Світ і морок керують так само почуттям людини, і кожен тон світу впливає особливо. Символісти й користуються завжди з вражінь згуку й світла, щоб заводити глядачів в той або інший настрій.
Візьмемо, наприклад, хоч би останній момент в драмі Андреева "Жизнь человека" — смерть самого "человека".
Приглядаючись до композиції моменту, ми бачимо, що вона далеко нижча од композицій багатьох аналогічних моментів в творах інших письменників. "Человек" інертно лежить головою на столі; навколо його танцюють страшні відьми й нагадують йому малюнки минулого життя. Гаразд, — пекучий жаль за тим, чого не можемо вернути, муки сумління... нудьга самотности... речі відомі, вони й без відьм шарпають серце. Проте автор набирає ще більш додаткових вражінь, аби опанувати почуттями глядачів: навкруг "человека" важкий, фіолетовий півморок... в кутку стоїть кам'яна постать "когось" у сірому... недогарок свічки ледве блимає тьмяним, жовтим світлом... музика провадить нудну, шарпаючу душу, одноманітну мелодію... стогнуть страшні п'яниці... Одкиньте всі ці додаткові ефекти: мелодію... півтьму, страшні постаті відьм, їх плазуючі рухи і, нарешті, той недогарок свічки, що, мов в пазурях, держить серце глядача, нагадуючи йому щохвилини: кінець... кінець... зараз кінець! Одкиньте всі ці ефекти, дайте повний світ рампі — і виявиться цілком духовна бідність композиції, сцена не справить і половини того вражіння, яке справляє вона з допомогою всіх цих, коли можна так висловитись, — нашкурних ефектів.
Те ж саме можемо сказати й про самий момент смер-ти "человека". "Человек" гордо зривається; хвилина гарна і сильна. "Де моя тарча?"31 Де мій Джура?" Кричить він... і кінець... "Человек" падає... свічка гасне, і повний морок залягає в театрі. "Человек умер", — виголошує чийсь холодний голос... зловісне шамотиння відьм... тихе, вмираюче... і повна тиша, і вічний морок... Глядач почуває, як мороз біжить в нього поза шкурою, і коли нарешті знов запалає весело електричне світло, з душі його виривається радісне зітхання... Пху!.. минув страшний кошмар. Що вражіння сильне, то правда, але з чого складається воно?
Духовна смерть людини викликала нам сльози на очі?
А де там. Не сльози — страшний жах охопив нас. Автор зробив нас причетними фізичній смерті людини, і нас охопив сліпий жах, той жах, що примушує ревти скотину, коли вона чує на бойні дух свіжої мазки. Безпросвітний морок і завмираючі згуки життя, вони охопили не самого тільки артиста, а й нас, вони зробили нас фізично причетними фізичній смерті людини. Немовби над нами злились далекім одгуком останні згуки життя, немовби нас укрила довічна пітьма... Згола ми пережили фізіологічний процес смерти, а смерть душі людини майнула десь далеко поза нас. Непевні згуки, півтьма, фарби — ось головні чинники художнього впливу символічних речей. Що такий вплив не єсть завдання естетичного твору, про це нема що й балакати, — річ відома всім.
Щодо ситуації драматичних символістичних творів, то в будові своїй вони не мають нічого нового: вони збудовані по старому шаблону і навіть ідуть ще далі назад. Символісти припускають не тільки монологи, проти яких повстають новіші драматурги, але й прості "доклади", а позаяк твори символістичні не повинні мати в собі ніякої реальности, то така форма цілком одповідає їм. Проте вони сильно одріжняються од творів других шкіл своїм, так кажучи, останнім акордом. Автори символістичних речей не дають в своїх творах жодної одповіді на виставлені питання, а така невизначеність ніби підтримує цікавість.
Як символічня драма цілком знищує побут, дійсність, так драма настрою, чеховська драма, переносить осередок ваги на малювання самого побуту, життя... Дієвою особою виступає в п'єсі саме життя; не воля індивідуума, а сила життя домінує над всім, дія залежить цілком од умов цього життя: воно і враджує, і розв'язує відомі моменти дії. Виникла ця форма драматичної творчости в Росії у 80-их роках. Чехов заклав цю школу.
В свій час драма настрою цілком одповідала дійснос-ти. Над всім панувало сліпе, невблаганне зло; втворені довгим періодом рабства, приголомшені, безвольні люде втратили розумну волю, втратили енергію, бо нікуди було їх і приточать; вони перетворювались в слабих неврастеніків, з надмірно поширеною силою почуття. Які-небудь згуки, одноманітне хлюпання дощу в шибки вікон, нудне цвірінькання цвіркуна може доводити їх трохи не до самогубства. Над такими безвільними неврастеніками звиайно панувало життя. Чим же впливало воно на людей? Іим приборкувало їх? Настроєм.
Що таке настрій? Чи єсть це якесь свідоме станови-це чоловіка? Походити настрій може і од свідомої і од іесвідомої причини, а сам в собі він єсть несвідомий на-:ил нашої душі приймати в цю мить од життя ті або інші іражіння, чи то веселі, чи то сумні. Іноді цей стан вини-:ає в нас несвідомо і залежить тоді, мабуть, од якихсь >трутніх елементів, що отруюють мозкові центри, — зна-и це фізіологам, лікарям; але часом він виникає і під впливом цілком відомих нам вражінь. Напр[иклад]. і нашій хаті сухо й тепло, на душі ясно, за плечима жо-іної турботи. Але надворі хлипа дощ, плачуть шибки, кроплені сльозами... он пройшла вулицею якась пані в калобі... старець в дранті простягає скрючену руку. Сива икапа з похнюпленою головою тягне порожній віз... голі ілки дерев, мов пальці рук, заломлених з благанням, ягнуться до сірого неба... тьмяне світло з вулиці, без іроміння яскравого сонця наддає всім речам в хаті [кийсь похмурий вигляд... на часописі чорніє страшна [орна рама — оголошення про чиюсь смерть... і раптом іез жадної думки чоловіка охоплює сум...