Дума про тебе

Страница 13 из 117

Стельмах Михаил

V

Яка заметіль надворі, яка хуртовина в серці!

Розтривожилось, розболілось воно, і немає ліків у світі, і нема тієї руки, що заспокоїли б його. А були ж ті руки, були ті очі, були й вечори, що тримали любов. Відійшли ті руки, одцвіли ті очі, сивиною припали ті вечори, полишили тільки згадки та біль, тільки біль та згадки...

Восени двадцятого року, коли тікали петлюрівці з України, вона поховала свого Мирона, а з ним і свою молодість і наділа на золото кіс чорну хустину. Та неждано-негадано після голодного року він з’явився до неї, з’явився, неначе злодій уночі, і відійшов у ніч. Вона й досі чує той потаємний стукіт, потаємний шепіт у вікно, в якому стояв місяць.

— Софіє, відчини, Софіє...

Під ноги їй впали минулі роки, по них вона знесилено, наосліп підійшла до дверей і, не вірячи собі, обняла їх і запитала їх:

— Хто це?

— Це я, Мирон...

— Ой...

— Ти сама?

— Сама-самісінька...

Вже падаючи в його руки, в його обійми і в їхні далекі вечори, застогнала:

— Звідки ж ти?

Він розімкнув руки і устами, що мали поцілувати її, прошепотів:

— З млинів смерті.

Вона десь під обрієм побачила ті чорні млини смерті, що мололи не зерно, а людське життя, здригнулася, мовчки ввела Мирона в хату. На порозі він скинув шапку, хотів перехреститися, але не знайшов ікон.

— Повиносила богів?

— Як бачиш... Ти ж колись не дуже молився.

— Колись я був учителем, мав більше сміливості, а коли душа наковталася страху, то й потягнулась до якоїсь надії.— І з гірким осміхом згадав Заратустру: — "Тепер люблю я бога, людей не люблю я..." Ти б вікна запнула.

Вона знову здригнулась: здогадалася, що не з повинною прийшов її чоловік.

— Чуєш, Софіє?

— Нема чим їх затулити: війна та голод усе повиносили на торги.

Тоді він дмухнув на світло. В хаті ожив, заворушився місячний туманець, і в ньому постать Мирона стала зовсім чужою. Та ось він, як у давнину, поклав їй на коси руки, зсунув із них жалобу хустки... Аби ж він зсунув і жалобу з її душі.

— Не чекала?

— Не чекала.

— Може, іншого маєш?

Вона затремтіла, припала до його зарошеної свитки, що. пахла задавненим димом і лісами.

— Що ти, Мироне! Ти ж моя судьба… Яку вибирала, таку й маю.

І тільки тоді він почав цілувати її коси, обличчя, очі, уста.

— Спасибі, жінко. Єдине, що залишилось од моєї віри,— це ти. Як звір пробирався до тебе, до твоєї хати. Не можу без тебе. Не можу.

Не тільки в очах, не тільки під ними, а й на його опущених плечах вона бачила страждання. Колись він, як світанок, входив у її життя, а тепер перед нею стояв надламаний вечір людини.

— Чого ж ти не можеш прийти до мене як людина?

Обличчя Мирона взялося зморшками, і не одне видиво вийшло і зникло з нього.

— А кому ж я свої гріхи віддам? Богу занесу? Так більшовики не вірять у нього.

— У бога не вірять вони, але в людину вірять.

Мирон здивувався, підійшов до столу, де лежали її книги і зошити школярів.

— Значить, пооблітало з тебе потроху національне листячко?

— Скажи: не національне, а націоналістичне.

— Коли ж це почалось у тебе?

— Коли знайшла у деяких провідників, на яких ми з тобою дивилися, як на іконостаси, що Україна — це той хміль чи горох, який не може стояти без підпори... Для Виговського такою підпорою була шляхетська Польща, для Дорошенка — султанська Туреччина, для Мазепи — карлівська Швеція, для Скоропадського — кайзерівська Німеччина.

— Отак ми і розумнішаємо,— без огуди сказав Мирон і задумався над своїм.

— Може, ти не вечеряв? То я зараз мотнуся,— хоч якусь пряженю зготую.

— А хтось і побачить дим чи лиху іскру над хатою.

— Чим же почастую тебе?

Він притулився обличчям до її кіс.

— Но треба, Софіє. Вечеряв я у добрих людей коло Бугу. Як побачив його, не очі — душа заплакала.

— Де ж ти був, Мироне? За кордоном?

— Спочатку, в двадцятому році, тільки дійшов до нього, подивився на той шарварок, що коловротився над Збручем у час відступу, подивився, як на тому боці стрічають нашого брата, та й переламав свою шаблю надвоє. Аж тут з коня нахиляється наді мною отаман Гулий-Гуленко і сміється, нагаєм показує на той берег:

"Не хочеться, козаче, уносити свою волю за чужі дроти?" — "Не хочеться, батьку".— "Ти, бачу, маєш характер. Лишайся зі мною! Видирай кращого коня у тих, що пруться за Збруч,— і до церкви. Хай доля і бог помагають нам".

В Ожигівці біля церкви зібралося три сотні таких, як я, озброїлися до зубів, посідали на коні та й подалися із Гулим-Гуленком у ліси.

Софія вжахнулась:

— То ти й досі не покинув банду?

— Покинув, бо далі не зміг. Ще в двадцятому році нам вдовбували в голови, що Україна от-от спалахне бунтом. Та бунт палахкотів лише в мізках нашої еміграції. А коли дізнався, як Берлін у своїх потаємних кублах паює Україну, як робить із неї королівство, як ділить його на два гетьманства, як віддав Наддніпрянщину австрійському архікнязю Вільгельму Габсбургу, як біля ярма для

України єднаються і румунський король, і австрійський архікнязь, і наш бандит Гулий, знову переламав шаблю. І це вже, здається, назавжди.— Він пригорнув дружину, поклав, руку на її сонні перса, що поопадали без нього, без материнства.— Тебе ж не чіпали за мене?

— Не чіпали.

— І нікуди не викликали? Ні в тройки, ні в Чека?

— І не викликали нікуди. Хоча інколи й чула підшепіт позад себе. А дехто і в очі кусав: чого це я так стараюся в школі. Та ніби й це притихло... Пішов би ти, Мироне, з повинною...

— Пізно, Софіє.

— Чого ж пізно? Омелян Безкоровайний теж не так давно вийшов із банди Гальчевського і вже співає в церкві.

Мирон спохмурнів:

— У мене, мабуть, гірше діло. Уже бандитуючи, ми на цукроварні зчепилися з комітетчиками. Там були люди із нашого села. В ямі для жому розстріляли їх. І засипали жомом, бо землею загортати не було часу. А двоє із них ожили. То навіть як простить мої гріхи влада, свої люди не простять.

Софія заплакала:

— То не буде нам життя, Мироне?

— На своїй землі, надійсь, не буде — треба шукати чужу. Того й прийшов до тебе. Підеш зі мною?

— Ой, не піду, Мироне! — скрикнула вона.

— Чого не підеш?

— Що ж я там без своєї землі, без свого сонця?

— Живуть же люди без своєї землі, без свого сонця.

— Чим же вони живуть?