Ой летіла стріла З-за синього моря. Кого вбила вона? — Вдовиного сина.
Невже це мариться? Так не дрімала ж вона. Ярина стягує на плечі теплу хустку, дослухається до голосу метелиці, вдивляється в темряву. Назустріч їй щось волохатиться і співає-вискрипує старечим голосом журбу.
— Гей, гей! Хто тут?! — І, лякаючись і радіючи, перекрикує віхолу, а з неї чує здивовано-насмішкуватий голос:
— А що воно там озивається у завірюсі? Може, хтось дідові в горнятах-близнюках вечерю несе? Оце було б добре розморозити душу! — Порівнялися сани, а з них зіскакує засніжена постать, а згадується пасіка і перестояна хата, де сивий сон, мов дід, де сивий дід, мов сон.
— Діду Володимире, це ви?!
— Та неначе я! — пригортає її і сміється.— А хто будеш ти?
— Діду Володимире, ой діду! — не знає, що сказати, лише чує, як од нього пахне і мандрівкою, і тютюном, і пасікою.— Сама доля послала вас.
— То ти мене вже записала в посланці долі? Аби ж це було так,— насмішкувато хмикає старий бджоляр і дістає з-за халяви люльку.— Як же ти опинилася тут? А я оце поспішаю до тебе на весілля. Подарунок везу з міста.
В її голосі одразу ж обізвалися сльози:
— Даремно поспішали. Не буде, діду, цього весілля!
— Не буде? — не дивується, тільки пильно вдивляється у неї старий.— Пішло за водою?
— Ні, за туманом.
— Ти покинула його?
— Покинула. Втікаю од напасті, од сорому свого. Не судіть мене, діду.
— Ге-ге-ге! — загелготів старий, охопив руками Ярину і поцілував у щоку.— Ге-ге-ге!
— Чого ж ви, дідусю, регочете?
— А хіба ж я знаю? Цілий день не було такої причини. Усе сумував та журився, згадуючи тебе. Навіть чарку у районі пив з осмутою. Цим осоружним весіллям ти всю мою душу сиротила. А тепер... Ге-ге-ге!.. Там, либонь, схопивши облизня, Артемон крутиться, як посолений в’юн, а Омелян вертиться. Так їм, каламутникам, і треба. А ти молодця.
— Найшли молодця,— похнюпилась Ярина.
— Не кажи. Це добре, що утікаєш од цвинтарних душ. Погоні ж не буде за тобою?
— Напевне буде.
— Тоді, бідолашко, дамо крюк та й потихеньку гайнемо до мене в ліси. Ніхто так не вибере твою печаль, як ліс. Там сама збагнеш, яка в нього душа.
— Хіба, діду, ліс має душу?
— Таку ж добру і запальну, як людина. Поїдемо?
— Омелян і Васюта одразу ж знайдуть мене там.
— То й що? — насупився бджоляр.— Тебе з моєї хати сам рогатий не вирве.
Ярина зітхнула:
— Вони, діду, і вашу хату спалять.
Старий похитав головою:
— Нагнали ці викрутні постраху чи страху в твоє серце.
— Таки нагнали,— журно погодилась дівчина.
— То й треба, дитино, виривати його, бо коли людина живе зі страхом,— це вже півлюдини або й того менше: вона тоді стає глиною в чиїхось руках. Не дай боже, щоб цей страшний корінь проріс чи обплутав твою молодість. Чуєш мене?
Ярині стало лячно від цих слів.
— Чую, дідусю.
— То й подумай над цим. Я найбільш боюся жорстоковладних і страхополохних. Це два кінці одного нещастя: ніколи не знаєш, з якого боку несуть чи підносять вони дурість або й горе. Цю науку я ще в дев’ятсот п’ятому році видихав. А тепер подивись на мій дарунок,— дід розстебнув кирею, щось добув із кишені свити і простягнув Ярині.
Вона прихилилась до старого — і трохи торішньої осені, і трохи затишку прихилилось до неї.
— Що це, дідусю?
— Та ніби хустка. Волохи мудрували над нею. Ось поглянь, які на ній позацвітали квіти.
Ярина мимоволі усміхнулась:
— Хто ж тепер, у темряві та в таку хуртовину, побачить на ній квіти?
— Ми побачимо. Ось розгорни.
Дівчина обережно розгорнула волоську хустину, і вона, мов птах крилом, залопотіла на вітрі, неначе хотіла прибитись до свого теплішого краю.
— Чуєш, як на ній шумлять квіти?
— Як шумлять чую, але жодної не бачу.
— То зараз побачиш,— заспокоює її старий. Він сунув у рота люльку, пригнувся, настовбурчився, черкнув сірника. Крихітка вогню проколола темінь і згасла, другий сірник просвітив дідові руки і теж зачах, тільки шостим чи сьомим старий запалив носогрійку і, коли вона роз’ятрила своє око, обернувся до Ярини, взяв у руку кінець хустки, просвітив її.— Тепер дивись!
Тьмяний вогонь вирвав з хустини розплющені уста троянди, в краєчку якої сумувала сльозина.
— Як жива! — перехопив думку Ярини.
— Тільки тепер мальовані сльози дорожче коштують, аніж справжні,— знову згадала своє безталання.
— Поки справжні сльози більше цінуються у книжках, ніж у житті,— з подивом відповів старий.— Згортай її з сльозами, та й поїхали.
— Куди?
— Після цієї та знов цієї! До мене, до моєї хати на одділі, де нас виглядають берези, і оберемки сонця між ними, і куріпки, і зайці біля закоморка.
І знову шматок безтривожної минулорічної осені війнув над Яриною.
— А чого це, дідусю, зайці бігають біля вашого закоморка?
— Бо я звечора ставлю там вівсяний сніп, кидаю якусь брукву чи моркву, а вони й прибігають ласувати. І в’юнів із ставочка натягаєм тобі. Ти любиш їх?
— Боюся і їх, і їхнього писку.
— В’юни пищать, коли в них велика туга чи коли приходить нерест. А вечорами будеш уголос книжки читати, бо хоч і гарно мені влітку на відлюдді, та взимку так сумую, як дзвін без серця. Навіть радіо не відбирає самотності. Того й зириш у кожне вікно, ждеш не дождешся якогось лісника чи захожого. Та й не стіймо, неначе мальовані. Їдьмо вже.
Ярина з жалем подивилась на ту сторону, де її чекали берези, і оберемки сонця між ними, і куріпки, і зайці, і в’юни.
— Я, дідусю, не поїду з вами.
— Чого ж?
— Бо таку маю тугу і такий страх, що їх треба прикопувати десь подалі. Бачите, не заробила я вашої хустки.
— Не мели, дівко, порожнього. То хоч поїдем на якусь часину до мене — дивись, як лютує завійниця.
— Вляжеться і завійниця.
— Ще заблудишся, втопишся у ній, наче в морі.
— Мій тато колись казав: не всі в морі топляться, більше в калюжах.
— І це правда. Але для чого надсаджуватися самій і мордувати худобину? Перечекаєш якийсь день-другий у мене. Надінь на коси мою хустину, бо і її замітає снігом.
Ярина розв’язала свою передвесільну хустину, приклякла, потім взяла її за ріжок і, коли вона стрепенулася вгору, випустила з руки.
— Нащо це? — вирвалось у старого.
— Пішло за вітром весілля, хай і вона йде за вітром...