V
Яка заметіль надворі, яка хуртовина в серці!
Розтривожилось, розболілось воно, і немає ліків у світі, і нема тієї руки, що заспокоїли б його. А були ж ті руки, були ті очі, були й вечори, що тримали любов. Відійшли ті руки, одцвіли ті очі, сивиною припали ті вечори, полишили тільки згадки та біль, тільки біль та згадки...
Восени двадцятого року, коли тікали петлюрівці з України, вона поховала свого Мирона, а з ним і свою молодість і наділа на золото кіс чорну хустину. Та неждано-негадано після голодного року він з’явився до неї, з’явився, неначе злодій уночі, і відійшов у ніч. Вона й досі чує той потаємний стукіт, потаємний шепіт у вікно, в якому стояв місяць.
— Софіє, відчини, Софіє...
Під ноги їй впали минулі роки, по них вона знесилено, наосліп підійшла до дверей і, не вірячи собі, обняла їх і запитала їх:
— Хто це?
— Це я, Мирон...
— Ой...
— Ти сама?
— Сама-самісінька...
Вже падаючи в його руки, в його обійми і в їхні далекі вечори, застогнала:
— Звідки ж ти?
Він розімкнув руки і устами, що мали поцілувати її, прошепотів:
— З млинів смерті.
Вона десь під обрієм побачила ті чорні млини смерті, що мололи не зерно, а людське життя, здригнулася, мовчки ввела Мирона в хату. На порозі він скинув шапку, хотів перехреститися, але не знайшов ікон.
— Повиносила богів?
— Як бачиш... Ти ж колись не дуже молився.
— Колись я був учителем, мав більше сміливості, а коли душа наковталася страху, то й потягнулась до якоїсь надії.— І з гірким осміхом згадав Заратустру: — "Тепер люблю я бога, людей не люблю я..." Ти б вікна запнула.
Вона знову здригнулась: здогадалася, що не з повинною прийшов її чоловік.
— Чуєш, Софіє?
— Нема чим їх затулити: війна та голод усе повиносили на торги.
Тоді він дмухнув на світло. В хаті ожив, заворушився місячний туманець, і в ньому постать Мирона стала зовсім чужою. Та ось він, як у давнину, поклав їй на коси руки, зсунув із них жалобу хустки... Аби ж він зсунув і жалобу з її душі.
— Не чекала?
— Не чекала.
— Може, іншого маєш?
Вона затремтіла, припала до його зарошеної свитки, що. пахла задавненим димом і лісами.
— Що ти, Мироне! Ти ж моя судьба… Яку вибирала, таку й маю.
І тільки тоді він почав цілувати її коси, обличчя, очі, уста.
— Спасибі, жінко. Єдине, що залишилось од моєї віри,— це ти. Як звір пробирався до тебе, до твоєї хати. Не можу без тебе. Не можу.
Не тільки в очах, не тільки під ними, а й на його опущених плечах вона бачила страждання. Колись він, як світанок, входив у її життя, а тепер перед нею стояв надламаний вечір людини.
— Чого ж ти не можеш прийти до мене як людина?
Обличчя Мирона взялося зморшками, і не одне видиво вийшло і зникло з нього.
— А кому ж я свої гріхи віддам? Богу занесу? Так більшовики не вірять у нього.
— У бога не вірять вони, але в людину вірять.
Мирон здивувався, підійшов до столу, де лежали її книги і зошити школярів.
— Значить, пооблітало з тебе потроху національне листячко?
— Скажи: не національне, а націоналістичне.
— Коли ж це почалось у тебе?
— Коли знайшла у деяких провідників, на яких ми з тобою дивилися, як на іконостаси, що Україна — це той хміль чи горох, який не може стояти без підпори... Для Виговського такою підпорою була шляхетська Польща, для Дорошенка — султанська Туреччина, для Мазепи — карлівська Швеція, для Скоропадського — кайзерівська Німеччина.
— Отак ми і розумнішаємо,— без огуди сказав Мирон і задумався над своїм.
— Може, ти не вечеряв? То я зараз мотнуся,— хоч якусь пряженю зготую.
— А хтось і побачить дим чи лиху іскру над хатою.
— Чим же почастую тебе?
Він притулився обличчям до її кіс.
— Но треба, Софіє. Вечеряв я у добрих людей коло Бугу. Як побачив його, не очі — душа заплакала.
— Де ж ти був, Мироне? За кордоном?
— Спочатку, в двадцятому році, тільки дійшов до нього, подивився на той шарварок, що коловротився над Збручем у час відступу, подивився, як на тому боці стрічають нашого брата, та й переламав свою шаблю надвоє. Аж тут з коня нахиляється наді мною отаман Гулий-Гуленко і сміється, нагаєм показує на той берег:
"Не хочеться, козаче, уносити свою волю за чужі дроти?" — "Не хочеться, батьку".— "Ти, бачу, маєш характер. Лишайся зі мною! Видирай кращого коня у тих, що пруться за Збруч,— і до церкви. Хай доля і бог помагають нам".
В Ожигівці біля церкви зібралося три сотні таких, як я, озброїлися до зубів, посідали на коні та й подалися із Гулим-Гуленком у ліси.
Софія вжахнулась:
— То ти й досі не покинув банду?
— Покинув, бо далі не зміг. Ще в двадцятому році нам вдовбували в голови, що Україна от-от спалахне бунтом. Та бунт палахкотів лише в мізках нашої еміграції. А коли дізнався, як Берлін у своїх потаємних кублах паює Україну, як робить із неї королівство, як ділить його на два гетьманства, як віддав Наддніпрянщину австрійському архікнязю Вільгельму Габсбургу, як біля ярма для
України єднаються і румунський король, і австрійський архікнязь, і наш бандит Гулий, знову переламав шаблю. І це вже, здається, назавжди.— Він пригорнув дружину, поклав, руку на її сонні перса, що поопадали без нього, без материнства.— Тебе ж не чіпали за мене?
— Не чіпали.
— І нікуди не викликали? Ні в тройки, ні в Чека?
— І не викликали нікуди. Хоча інколи й чула підшепіт позад себе. А дехто і в очі кусав: чого це я так стараюся в школі. Та ніби й це притихло... Пішов би ти, Мироне, з повинною...
— Пізно, Софіє.
— Чого ж пізно? Омелян Безкоровайний теж не так давно вийшов із банди Гальчевського і вже співає в церкві.
Мирон спохмурнів:
— У мене, мабуть, гірше діло. Уже бандитуючи, ми на цукроварні зчепилися з комітетчиками. Там були люди із нашого села. В ямі для жому розстріляли їх. І засипали жомом, бо землею загортати не було часу. А двоє із них ожили. То навіть як простить мої гріхи влада, свої люди не простять.
Софія заплакала:
— То не буде нам життя, Мироне?
— На своїй землі, надійсь, не буде — треба шукати чужу. Того й прийшов до тебе. Підеш зі мною?
— Ой, не піду, Мироне! — скрикнула вона.
— Чого не підеш?
— Що ж я там без своєї землі, без свого сонця?
— Живуть же люди без своєї землі, без свого сонця.
— Чим же вони живуть?