— Допоможу тобi, — сказав Поль. — Тут треба добрячої сили, а я, бачиш, займався до вiйни штангою. Отак — раз, два! Раз, два!
Вiн показав руками, як пiдiймав колись штангу, i засмiявся.
— Дай-но ключ.
Вибуховий механiзм не вiддавсь i йому.
— Берiмось удвох, — сказав Сампiк. — Раз, два!
Ключ пiд їхнiм натиском легко подався вперед, i вони обидва попадали на землю. Попадали i так лежали, боячись поворухнутись, ждучи, що ось зараз щось клацне всерединi бомби — i буде кiнець усьому. Але бомба стояла непорушна, мовчазна, байдужа, їм пощастило. Мабуть, зривач у нiй був зiпсований.
Вони вигвинтили механiзм i передали його нагору, прив'язавши до кiнця вiрьовки. Тодi ще цiлий день обкопували бомбу, щоб звiльнити її вiд цупких обiймiв землi, i лише пiсля того витягли її на поверхню з допомогою цiлої команди полякiв.
— Ми можемо втiшатися самими собою бiля цiєї бомби, як кажуть англiйцi, — засмiявся Поль.
— Чому ти весь час згадуєш англiйцiв? — поцiкавився Андрiй. — Чи ти їх так любиш? Чи, може, жив у Англiї?
— Я був пiд Дюнкерком, — сказав француз, — I я бачив, як англiйськi транспорти везли на туманний Альбiон своїх бравих солдатiв. Вони втiкали, залишивши нас, своїх союзникiв, битися з танками Гудерiана. Вони стояли на палубах транспортiв i милувалися чудовим видовиськом, яке вiдбувалося на землi. Танки йшли на нас звiдусiль. Ми стрiляли в них з гвинтiвок. Вони били по нас з гармат. Англiйцi втекли за свiй Ла-Манш. Нас посадили за колючий дрiт. З того часу я й полюбив англiйцiв.
— Я теж колись бився з танками Гудерiана, — сказав Андрiй, — Бився разом з товаришами, не думаючи нi про чию допомогу.
— А я не мiг не думати, — гаряче промовив француз, — Бо вони ж союзники! Хiба союзниками стають лише для того, щоб пити французькi вина?
— Тепер нам нi на кого сподiватися, — зауважив Андрiй, — треба дбати про визволення самим. Нiякi союзники нам не допоможуть.
— Ти гадаєш, що ми можемо втекти звiдси? — не повiрив Поль.
— Я переконаний у цьому.
— Ми використаємо для цього першу ж нагоду, — втрутився в їхню розмову Бранко.
— А я хоч i старий, але не вiдстану од вас, — сказав Ервiн.
— Боже милий, — зiтхнув француз, — Що б я зараз оддав за мiсяць, за тиждень, за один день свободи!
Тiєї ночi на Марбург знову налетiли англiйськi лiтаки. Кiлька годин гримiли на станцiї й у Сусiднiх од неї кварталах мiста вибухи бомб, палало небо, здригалася земля. Вранцi есесiвцi заявили, що сьогоднi полоненим доведеться працювати у великому будинку, в який влучила важка бомба. Бомба пройшла крiзь шiсть поверхiв будинку i застряла десь у пiдвалi. Поки вони не знешкодять її, в будинок не зможе повернутися жоден мешканець, отже, працювати треба швидко, без зволiкання.
Вiз зупинився в одному з уцiлiлих кварталiв, есесiвцi провели своїх бранцiв вузькими звивистими вуличками, тодi невеличким сквериком, з розчахнутими деревами, i вказали на високий будинок, що стояв на протилежному боцi широкої вулицi.
— Он там. I не валандатись довго.
Есесiвцi стали в рiзних мiсцях, так щоб не спускати очей з будинку, але й не наближаючись до нього, а "бомба-генерали" пiшли до центрального пiд'їзду. Троє з них вже кiлька рокiв були в Нiмеччинi, але ще жодного разу не ступали в нiмецький будинок. Четвертий був нiмець, але вiн теж одинадцять рокiв знав тiльки дерев'янi бараки, нари або ящики-дiжка i колючий дрiт. Важкi рiзьбленi дверi з великою бронзовою ручкою грюкнули за ними, вони ступили на кам'янi сходи.
I от вони самi на весь будинок, на всi його шiсть поверхiв. Десь у пiдвалi, зарившись глибоко в землю, лежить кругла й товста, мов вiдгодована свиня, бомба, яка може от-от вибухнути, лежить їхня загроза, їхня доля, їхнiй ворог. Але що один ворог поряд з тисячами ворогiв, що оточують цей будинок, який тимчасово потрапив у руки чотирьох побратимiв-смертникiв! I тому Поль, щойно вони лишилися самi, мрiйливо пустив очi пiд лоб i промуркотiв, вдаючи з себе маминого синочка:
— Передовсiм ми повиннi добре поснiдати. I обов'язково з випивкою.
Всi були такi голоднi, що нi в кого не вистачило мужностi й сили заперечувати проти такої спокусливої пропозицiї.
— Тодi, — захоплюючись, вiв далi Поль, — тепла ванна, чиста бiлизна i спати, спати, спати аж до вечора.
— А коли нас застукають вартовi? — висловив побоювання Ервiн.
— Швидше в цьому будинку з'явиться маршал Петен, нiж нашi хоробрi есесiвцi — засмiявся Поль. — Ну, я пiшов на розшуки снiданку й вина.
— Стривай, — зупинив його Андрiй. — Треба домовитися.
— Про що ж домовлятися? — розвiв руками Поль i виразно подивився на Бранко, сподiваючись на його пiдтримку.
Але серб мовчав.
— Ага, розумiю! — ляснув себе по стегнах француз. — Нашi брати слов'яни вже утворили свiй альянс i виробили спiльну програму дiй, яку зараз запропонують неорганiзованiй масi в особi француза Сампiка й нiмця Гронеманна.
— Не плети дурниць, Поль, — буркнув Бранко. — Хiба ми не домовлялися втекти, як тiльки трапиться нагода?
— Де ж ця нагода? — здивувався Поль i навiть озирнувся навкруги, так нiби нагода була якоюсь зримою рiччю i її можна було побачити.
— Тут, — твердо сказав Андрiй. — В цьому будинку.
— Ну, ну, — пробурмотiв француз, — не думайте, що я противник свободи й iнших прекрасних речей. Але не станете ж ви заперечувати проти снiданку?
— Нi, — сказав Бранко,
— I проти ванни й чистої бiлизни.
— А чи не буде це мародерством? — обережно запитав Ервiн. — Закони вiйни безжальнi…
— О милий Ервiн, — поляскав його по плечу Поль, — коли банда Штюльпнагеля грабувала Францiю, вона не задумувалася над такими високими моральними категорiями, як чеснiсть i добропоряднiсть. Я ж хочу взяти в Нiмеччинi всього-на-всього одну пару чистої бiлизни. I хай буде тому соромно, хто подумає щось погане, як кажуть англiйцi. Чи не так, Андре?
— Мабуть, треба перемiнити не тiльки бiлизну, але й верхнiй одяг, якщо вдасться тут знайти щось пiдходяще, — сказав Андрiй. — Бо втiкати в наших "генеральських" мундирах — це безглуздя.
— Ти великий практик, Андре! — вигукнув Поль. — Це говорю я, Поль Сампiк, практицизм якого не сягає далi склянки вина й м'якої перини. Отже, вперед, вперед, до бою i звитяги, сини свобод, анфан де ля патрi! [сини вiтчизни (франц.) — ред. ]