— Виходить, нам пощастило, що ми зустрiлися з чесним нiмцем, — весело промовив чорнявий красень. — Що стосується мене, то я — француз. Поль Сампiк з Ам'єна. До ваших послуг, як кажуть англiйцi. Був у полонi. Втiк. Воював у макi [французькi партизани, бiйцi опору — ред.]. Знову попався.
— Я серб, — виступив наперед блiдолиций. — Бранко, Художник. З армiї генерала Тiто.
Андрiй назвав себе. Всi вони говорили по-нiмецьки, хто як умiв.
— Колись нiмцi вiдзначалися гостро розвиненим почуттям справедливостi, — знову почав Ервiн. — Останнiм часом свiт мав змогу переконатися в зовсiм протилежному, але хай справедливiсть панує хоча б у нашому маленькому, такому навдивовижу iнтернацiональному товариствi. Я пропоную найнебезпечнiшi операцiї проводити по черзi, щоб не наражати на небезпеку одразу всiх чотирьох. Наприклад, я беру оцей щуп i буду шукати бомбу в землi. Ви в цей час повиннi одiйти од мене якомога далi.
— А чому саме ти? — поцiкавився француз Поль.
— Ну, хоча б тому, що це моя iдея, — всмiхнувся Ервiн.
— Домовились, — кивнув на знак згоди француз. — Далi?
— Далi ми всi разом розкопуємо бомбу, бо це надто важка робота для одного, та й отi, — вiн кивнув у бiк есесiвцiв, — не дозволять нам гуляти. Зривач буде вигвинчувати хтось один.
— Я, — сказав Андрiй.
— О, ти ще маленький! — вiдсторонив його своїм широким плечем Поль.
— Ми всi тут однаковi, — суворо промовив Андрiй. — Я вигвинчуватиму зривач у цiй бомбi.
— Боже, якi всi нервовi, — розвiв руками француз. — Що ж тодi робитиму я, Поль Сампiк, дитя бiдних батькiв iз Ам'єна?
— На вашу долю припаде iнша бомба, — заспокоїв його Ервiн.
— Коли так, то я заперечень не маю. От тiльки як наш друг Бранко?
— Менi однаково, — вiдповiв серб.
Бомба, проскочивши помiж шпалами, пiшла в землю не прямо, а якимись зигзагами, навскоси, так що Ервiн насилу знайшов її збоку вiд лiнiї, на досить значнiй глибинi. Поплювавши на руки, вони почали копати. Земля була волога, змiшана з жужелицею з паровозних топок, i лопати нiяк не лiзли в неї.
— Набридне нашiй старушенцiї слухати оте шкрябання — i як трахне вона! — задумливо промовив Поль.
— А ти боїшся смертi? — подивився на нього серб.
— Я шкодую.
— За чим?
— Шкодую, що ми залишимо цей свiт таким же дурним i злим, яким застали його пiд час свого народження.
— О, пiсля цiєї вiйни свiт набагато полiпшиться, — запевнив француза Ервiн.
— Тодi я навiть на тiм свiтi вип'ю чарочку коньяку за його здоров'я! пожартував Поль.
— Мiж iншим, я одразу здогадався, що ти француз, — сказав йому Бранко.
— Як ти мiг догадатися? — здивувався Поль.
— По очах. Тiльки у французiв такi очi. А про Ервiна я подумав, що вiн нiмець.
— Чому саме нiмець? — мляво поцiкавився Гронеманн.
— Ти схожий на нiмецького художника Лукаса Кранаха, тiльки без вусiв i бороди i без його шевелюри.
— Ого! — вигукнув Поль. — Тобi личило б бути кримiналiстом. У тебе прекрасно працює уява.
— Ми, художники, вмiємо "роздягати" людське обличчя.
— Що стосується мене, то я вмiю роздягати лише жiнок, — засмiявся Поль.
— Ти намагаєшся бути схожим на того француза, який увiйшов у прислiв'я, — зауважив Ервiн.
— Просто хочу бути самим собою, — знизав плечима Сампiк, — Якийсь англiйський лорд сказав, що вiн усе життя боровся з собою, щоб стати порядного людиною. Я не бачу сенсу в такiй боротьбi. Краще справдi бути порядним, нiж корчити з себе порядного. Що ти скажеш на це, Андре?
— Я ще малий для таких розмов, — всмiхнувся Андрiй,
— О, я переконаний, що ти мудрий, як Мафусаїл, — вигукнув Поль. — У вiсiмнадцять рокiв потрапити в "бомба-генерали" — це не кожен зумiє.
— Менi двадцять, — поправив його Андрiй.
— Двадцять — це теж дуже небагато, якщо згадати, що менi тридцять, а нашому дорогому Ервiновi вже, мабуть, за п'ятдесят.
— В "бомба-генерали" потрапляють i кримiнальнi злочинцi, — сказав Андрiй.
— Ну серед нас то вже напевне немає кримiнальних злочинцiв, — впевнено промовив Сампiк. — Адже ж правда?
Всi мовчали. Та й що було казати? Коли знали, що Бранко не тiльки художник, як вiн себе одрекомендував, а й партизан; що Ервiн сидiв одинадцять рокiв у концтаборi зовсiм не за колiр своїх очей, а за свої переконання; що Поль, попри його бахвальство, не думав у цю вiйну нi про легкi успiхи в жiнок, нi про тимчасовi знайомства, а втiкав з полону, щоб приєднатися до макi; що Андрiй, як i тисячi iнших радянських полонених, утiкав, утiкав i ще раз утiкав з неволi, аж поки опинився серед смертникiв у чорно-жовтiй унiформi.
До вечора вони були вже по колiна в землi. Вони увiходили в землю повiльно, але невпинно. Голоднi, байдужi до своєї роботи, вони не поспiшали, хоч як погрожували їм здалеку есесiвцi. Витягнуть цю бомбу — буде iнша. Куди ж поспiшати?
Розмови мiж ними поволi затихли. Перше знайомство вiдбулося, вони взнали найнеобхiднiше, що треба було знати одному про одного. Тепер краще було мовчки длубатися в землi i думати, думати. До того ж слова, сам процес мовлення вимагали затрати енергiї, а її й так уже залишилося небагато в їхнiх знесилених, зголоднiлих тiлах.
На третiй день їхньої роботи посеред круглої ями показався стабiлiзатор бомби. Троє вилiзли на поверхню, Андрiй лишився внизу. Йому подали ключ, великий i важкий, як рогач, i вiн пiдступився до чорного хвоста металевої сигари. Зривач був загвинчений мiж крильцями стабiлiзатора, круглий, мов сковорода. Кiнчиками рогача-ключа треба було зачепити за ледь помiтнi виїмки в цiй сковородi i вихопити її з сталевого тiла, в якому дрiмало пiвтонни вибухiвки. Ключ клацнув об стабiлiзатор i полетiв на дно ями. Зривач тримався в своєму гнiздi мiцно, дуже мiцно. Андрiй ще раз спробував повернути його, але ключ знову зiрвався i знову дзенькнув об бомбу.
— Брже! Брже! Брже! [швидше! (сербське) — ред. ] — нервово закричав згори Бранко.
— Не хвилюйся, Андре, спокiйно, — порадив Ервiн.
А Коваленко обливався потом над клятим зривачем i не мiг навiть зрушити його з мiсця.
Поль першим зрозумiв, у чому справа. Адже вiн бачив, якi худi руки в цього руського юнака. I мовчки, нiчого нiкому не кажучи, вiн пiдбiг до ями й стрибнув до Андрiя.
— Ти чого? — здивувався Коваленко.