Довбуш

Страница 116 из 126

Хоткевич Гнат

— Ти як ся називаєш?

— Волошук… Семен Волощук…

— Тутешній?

— Ні… Я з Лючі… ніби з–під Сиготу… То на Угорщині, проше пана…

— А як же ти тут опинився?

— У нас голод, то я пішов суда шукати роботи.

— А може, опришків шукати?

— Ні… Боже борони… у Косові на торзі здибав вуйка… Кіндераш си називає… то мій вуйко з–за гір. А він уже кілька рік служив у Дідушки. То він і мені сказав. "То, — каже, — ґазда великий, у него отари, наймитів лиш давай…" То я й прийшов суда і наймивси…

— Давно?

— Два тижні тому.

Пшелуський звертався до оточення:

— Правду він каже?

— Все правду. Все так…

— То ти був тут, як Довбуш нападав твого ґазду?

— Ає, ає… Тут, тут…

— Як же це вийшло? Тільки кажи правду, а то знаєш мене.

— Та ми доїли саме вівці під вечір. І Йван цес (показав на хлопця, Дідушкового сина) теж із нами був, помагав доїти. Дивимоси — пробігає йкийс леґінь. Ми перестали доїти, дивимоси, шо буде далі. А він крикнув на нас: "Лишєйте молоко з дійничками та йгіт ід'хаті!" А Робчук тогди…

— Який Робчук?

— А цес, Павло. А йди суда. Пан кличют.

Із товпи виступив один.

— Ти Робчук?

— Я.

— Ти теж служив у Дідушки?

— Ає. Був–сми старшим при наймитах.

— Ти теж усе бачив?

— Ає… Вигів–сми усе.

— То кажи ти.

— А що маю казати? Прєтав–сми набіл, єк тот надбіг. "Лишєйте, — кае, — молоко…" Я му кау: "Єк же то, лишєти? Можут пси надбігти, самі вівці обернут, — то, — кау, — так не йде…" А він тогди, опришок тот, вдарив мене бартков, оту–о. Я му кау: "Шо б'єш? Я лиш си наймит. А то син Дідушки", — і показав на Івана. А він тогди, опришок, до Івана. Узєв го за потилицю й питаєтси: "А де твій гєдя?" А тот тогди лиш: "Не знаю. Ци у Кутах, ци на селі". А опришок тогди люто: "Шо брешеш? Гадаш — не знаю? Я від рання на вас чатую". І вдарив хлопцє балтов по голові. Хлопец упав. Я вже гадав, що неживий. А опришок тогди до нас: "Єк, кажу вам, д'хаті йдіт. А не мете йти, й вам таке буде, єк цему хлопцеві". Шо ми мали гієти? Ішли ми д'хаті. А в хаті він звелів нам усім лізти під лавицю.

— І ви лізли? — вирвалося у когось із товпи.

— А шо робити, єк у него і пістолі, і рушниця, і балта, а у нас і прута в руках нема.

— А де ж справді був Дідушка? Невже в Кутах?

— Нє. То хлопец лиш так ісказав. Ґазда був на варті. Вівці там стригли, то він коло того.

— А як же Довбуш його знайшов? Ви сказали, де він?

— Ні. Ми не говорили. Бігла дівка, а опришок переймав, ударив раз у лице, то вна й сказала. Аж ту і сам Довбуш прийшов ішє з одним опришком. Чорний такий, низький. А тот перший білєвий, молоденький. Довбуш посилає того білєво–го: "Іди скажи Дідушці, най ідет ід'хаті. Пан, скажи, йкийс приїхав". Тот білєвий побіг, а Довбуш із тим чорним пішли д'хаті.

— А хто був там, коло Дідушки?

— Та були наші наймити. Отцес Марко був.

— Ну, тепер ти кажи. Я хочу знати все від очевидців.

— Та й що… Прибіг тот білєвий ід'нам. Каже ґазді: "Іди, — кае, — до пана, твій пан приїхав із Кутів". А ґазда тогди: "А йди собі. Або мені пан дивний? Не маю чєсу". — "Та–бо йди. Казав — конче…" — "А ти, панський наймитчуку, ше меш мені тут… Забирайси гет із своїм паном, бо кутюгами му травити". А опришок тогди вдарив ґазду плясом сокири по голові. Але ґазда були моцні, то не впали, лиш таки до опришка. Узєли го попід сили, а на мене кричют: "Не дай мене". Я підбіг до опришка та й ухопивси за ліву руку, а він мені балтов по голові. О, знак, — і нахилив голову, показуючи велику ґулю. Сам гигикав при тім, наче йому було весело, що таку здоровенну ґулю заробив.

— І що ж тоді?

— Укік–сми…

— Добре. Тепер ти, Робчуку, кажи.

— Та й шо? Привів тот білєвий ґазду д'хаті, а Довбуш тогди: "Ага, пане Діду! І ти тут. А я ті не присилав на знак чепелика, аби ти мені дав терх сиру? А ти не дав та шє казав, шо мою голов даш до Станіслава?" І вдарив балтов у груди, аж ґазда застогнав. "Пізнаєш мене, Олексу? На, рубай мою голов! Обіцєв–єс повен наголовник червоних, аби мене йми–ли. А от я тебе скорше ймив…" і вдарив другий раз так дуже, що ґазда впав і сконав… Опришок, отой чорний, припав із пістолем, хтів шє стрілити, але Довбуш не звелів: "Не тра гуку робити".

А тут білєвий тот веде сина Дідушкового та й цего Андрія із жінков. Довбуш завидів сина.

"Ано–ко з'єжіт їх двох, гєдю із сином, плечима". Іван плаче, бо гадає — смерк. Але опришки поклали го на землю й з'єзали з гєдем. Довбуш тогда узєв за посторонки однов руков, піднєв їх обох високо, трусит там ними угорі й кае: "Отак в'єже Довбущук, пане Діду".

Та й шворкнув відтак ід'землі.

Пшелуський зробив великі очі.

— Підняв таку тушу, як Дідушка, однією рукою? Із сином?

— Ає… Бігме Боже… Самий–сми вигів. Та й оці всі вигіли.

Наймити загули, що справді так було. Пшелуський тільки хитав головою.

— А як же він кинув їх, батька із сином, на землю, а син живий зостався?

— Бо він, проше пана, попав на зверхє, Іван ніби. А коби успід — і мокрого би си не лишило. А так лиш линви пукли та й устав він із гєді, ніц му си не стало. Тогди Довбуш до него, до Івана: "Де ваші коні? Мені тра пару коней". А Іван кае: "Не знаю… Дес, видев, у царинках". Тогди Довбуш до цего Андрія: "Іди за кіньми". А цес Андрій: "Я, — кае, — мельник, а не слуга". — "О, йкий ти великий пан", — так сказав Довбуш та вдарив Андрія балтов, аж тот упав. Андріїха скричєла, а чорний опришок її балтов, аж і вна впала. Потому до нас — і до мене, й до цего Семена: "Вилазіт з–під лавиці та йгіт по коні".

Ми побігли по коні, але таки–сми направду не знали, де коні, та ходимо царинками, шукаємо.

А Довбуш тим чєсом велів палити домівство. Виходячи з хати, заковтав бартков по лавиці й ізрик до всіх наймитів: "Чюєте! Абе–сте за мнов не гонили. Та й не кажіт нікому, що я був…"

Опришки вже підпалили хату, пішли палити стайню — аж там коні. Довбуш узєв пару коней, велів Дідушковому синові йти за собов.

Пшелуський підманив до себе хлопця.

— То тебе Довбуш узяв із собою?

— Ає…

— Ну. А потім?

— А витак пустив… "Вертай, — кае, — ід'хаті. Та як будеш, — кае, — отаманом, то абе–с за мнов не гонив".

Пшелуський звертався до наймитів.

— А на тих коней Олекса клав здобич? Гроші, одежу — усе? Клав?

Всі слуги підтвердили, що не брав Довбуш ні одної тріски. Здвигнув пан Пшелуський плечима і не міг зрозуміти.