XXVII
Олекса бистрим маршем ішов до Ясеня. Йому здавалося, що тепер, коли все вияснилося, коли від подорожі відділяє всього кілька днів, Єлена, мабуть, опритомніла й буде тою самою, якою була давніше.
Але перемін жодних не помітив. Та ж байдужість, та ж рівнодушність. Їхати то їхати, а зоставатись то зоставатись. Все одно.
— Ти рада, Єлено, шо таки врешті на твоє вийшло?
— Рада…
Але в погаслих очах не світиться ні радість, ні смуток.
Гірко Олексі. І знов таке почуття, що посвяту не оцінено. Коли би не Єлена — таки ж не кидав би своєї справи. То дрібниця, що Пшелуський та інші. Набрав би ще людей і воював би. І коли тепер віддав поле, а з ним і честь ворогові, то се виключно ради Єлени — так бодай здавалося Олексі.
І от всі ці жертви не оцінено… Можна було їх і не приносити.
Але раз слово сказане — треба його держати. Велів жінці збиратися, бо вона ще нічого й не розпочинала. Сам їй помагав — і вже переймався хазяйськими інтересами. Опришок, як у нього що ламається чи псується, не робить собі з того жадного фрасунку. "Ет. Пусте. Ше добудемо…" Коли ж що ламається у ґазди — сей не може собі того простити: значить, не доглядів або не вмів.
Навіть у гості пішов Олекса разом із Єленою, так ніби вже був ґазда, а не опришок іще. Ващук Федір справляв хрестини, то запросив і Довбушів обох.
Зійшлися люди, все так по–смирному, спокійно, без оприського гуку, без стрілянини. Відвик якось Олекса…
Оприська гулянка гучна. За пару годин опришок хоче набутися на цілі місяці, отже, йому треба, щоб кожен мускул, кожен нерв не зосталися в бездіяльності, кожне найменше почуття щоб було задоволене. А тут сидять люди, балакають, зрідка вип'ють, знов балакають. Знаходять приємність в цій послідовності.
— А знаєте, пане ватажку, — говорить між іншим Ващук. Він уже підохотився трохи, частуючи. — А знаєте, кого–сми вигів у коршмі, єк ходив за горівков!
— А кого?
— Сигіцького Дувида.
— Ов!
Дувид — то був відомий сигітський і ясенівський пачкар, контрабандист і один із контрагентів Довбуша. Частенько скуповував у Олекси всяку здобич і непогано платив. А головне — не торгувався. Натура була широка.
Олекса згадав, що Дувид зостався ще винен кількадесят левів, отже, попросив Ващука закликати Дувида сюди.
Ващук пішов і скоро явився з Дувидом.
Се був високий плечистий жид із смілим поглядом, рішучими рухами. Він ніс наповнені чимось бесаги. Увіходячи до хати, став на порозі і, наслідуючи найкрутіший акцент своїх земляків, наспівував:
Олексичку Довбушю,
Ти не знаєш, що везу?
А я везу кунички,
А я везу білички,
Ще й рибку суху.
І реготався на всю здоровенну й широченну свою глотку. Гуцули теж сміялися, бо це був усім відомий жарт про одного купця з Маняви, який усе хвалився, що Довбуша не боїться, що він завжди його обдурить та й таке.
То він раз їхав додому із крамом, і вже йому зосталося дуже близько. Він навіть посмілішав настільки, що заімпро–візував собі цю пісню.
А Довбуш вийшов з–за кущів і забрав у нього весь товар. Просто тому, аби доказати, що Довбуша декому таки слід боятися…
Це стало скоро відомим по всій Гуцульщині, і не раз у корчмах підохочена гуцулія підспівувала своєму орендареві: "Олексичку Довбушю!"
Товариський і веселий чоловік був Дувид. Одразу став членом компанії, частував усіх горілкою, що приніс її цілий боклаг, висипав із бездонних своїх кишень ласощі для жінок, співав гуцульських пісень, співав єврейських…
Було весело. І тільки одна особа тут наче з іншого світу — це Єлена. Сказав їй чоловік іти в гості — встала, готова йти. Здивовано сказав їй, що треба ж убратися, в люди йдучи, — убралася не цілком дбало. От прийшла, сидить. Дадуть чарку горілки — вип'є. Ще дадуть — ще вип'є, але, видно, це не робить на неї жодного впливу. Тільки біле обличчя почервоніло трохи.
Вже коло неї ґаздиня й ґазда, сусіди, а вона відповість, що запитають, або подякує і знов мовчить. Так і махнули на неї рукою, веселилися, як хто вмів.
Дувид усе частує Олексу.
Воно ніби так і підходить за рангою, але–бо в його настирливих частуваннях Олекса ще щось відчув. Здалося, ніби Дувид для чогось хоче зробити Довбуша п'яним. А сам не п'є.
Олекса рішив вивідати, що в Дувида на думці. Тому почав удавати п'яного. Це було тим легше, що таки й справді було випито чимало. Чимдалі, тим Олекса був п'яніший, і нарешті розварився зовсім.
Тоді Дувид відвів його вбік і почав здалеку. Олекса знав, що у гуцулів така вдача, і оце гуцульські євреї її перейняли — чим важливіша справа, тим більше здалека її починають.
От і Дувид почав скаржитися на тяжкі часи, на погані заробітки, на загальні утиски, які от, мовляв, торкнулися і вас, пане отамане.
— О, я знаю, єк то за вами, пане Довбуш, вганєют, знаю. І смолєки, і волоська хоругов, і надворні міліції, а оце і на Угорщині, й на Волощині приготовлено на вас дещо. Знаю я, все знаю… Знаю, може, й те, чого ви не знаєте, — казав Дувид і моргав одним оком.
Очевидно, натякав на спілку Дідушки, Мочернака, Дзвін–чука. Олексі хотілося сказати: "А я знаю те, чого ти не знаєш", — але задержався і вдавав п'яного далі.
Нарешті Дувид підійшов до суті. Показалося, що він хоче взяти підряд на Довбушеві трофеї. Пропонує зараз більшу суму, а за те Довбуш віддасть йому усе, що здобуде за рік, властиво, за сезон.
— Я знаю, що я страчу, я знаю, але я вас люб'ю, пане ватажку, і хочу вас піддержати, бо коло вас трудно.
Гендель собі був як гендель — кожний хоче заробити, — але чомусь Олексі стало наче гидко від того. Та проте він рішив гроші від Дувида таки взяти, бо грошей треба зараз. Є там приховані в різних місцях гроші, але то нехай на тяжкий час. Та ще за ними йти — а ці самі в руки йдуть.
Вдарили з Дувидом по руках, запили могорич. Дувид сказав, що завтра принесе частину грошей, а частину згодом. Довбуш поставився рішуче: або всі, або нема згоди.
— Ти знаєш, яка моя здобич. Вона така, шо відразу тисяч левів. От єка моя здобич! Я єк піду куда — я вже знаю. О, я вже знаю це.
І почав немилосердно хвалитися. Це було так по–гуцуль–ському й так похоже на п'яного, що Дувид не міг мати жодних сумнівів і згодився виплатити всі гроші не завтра, а таки зараз, в надії, що п'яного чоловіка можна буде обшахрувати.