— Єк свої вже на нашу голов важут, то вже… Треба їм показати, шо то є. Ігім почерез Скупову на Річку, там затнемо Дідушку. Витак Мочернака, витак Дзвінчука у Космачі. Най си варуют. Я їх не займав… Я не ходив на їх вівці, на їх добро… А тепер — най си начювают…
XXV
Пан Пшелуський теж почував себе погано.
Головне, що занадто він хвалився, виступаючи проти Довбуша. Казав навіть, що відчуває певну образу гонору, що його, полковника, посилають проти якихось хлопів.
— Чи моя шабля не пригодилася би проти шведа або москаля, що її пан гетьман коронний уживає на якогось хлопа? На хлопа треба йти з нагаєм, а не з шаблею.
Потішав себе тільки тим, що це буде недовго…
Коли трапилася та перша удача, пан полковник набундючився надміру, але його кум усе зоставався на небитих позиціях скептицизму.
— Ну що з того, що ти піймав п'ятьох? Півтораста вас душ два місяці їздили і п'ятьох піймали. По тридцять душ на одного опришка. Признайся, що хвалитися тут іще нема чим. Тридцять озброєних кінних їздців, дістаючи повне і немале утримання, змогли піймати за два місяці рядових опришків. Та навіть і не опришків, а новачків, які ще й пороху не бачили, ще не вступали до ватаги Довбуша. Їх би пустити треба, а ви їх повішали. А сам Довбуш із своєю гвардією цілий і давно вже замість страчених п'ятьох має свіжих двадцять п'ять леґінів.
Пан полковник знову сердився, знову вихвалявся. Але коли минув рік — а Довбуш на волі, минуло два — а Довбуш на волі, і третій вже розпочався — а Довбуш усе ще на волі. Тривога почала заповзати в серце пана полковника, як би йому не пришили союзу з Довбушем.
Пан полковник признавався вже часом, що прямо тратить надію.
— Того зухвальця от–от уже тримаю в руках, а він як вуж вислизне і знов розбиває.
Я маю відомості, що він тут, обставлю своїми всі дороги, стежки — а він чорт його знає яким способом виховзнеться і вже розбиває десь далеко в тилу. Прямо сатана якась, а не чоловік. Два роки я за ним ганяюся, розіб'ю його хлопців, позабираю, повішаю — а він усе на волі, усе наче сміється з мене. І я вже, коли хоч, прямо не знаю, чи я таки піймаю його колись. Хіба, може, яким трафунком.
А оце почув пан Пшелуський про змову багачів гуцульських, так і зовсім йому це не подобалося:
"Та й справді. Як вони організують своїх гуцулів, таких, що їм ні указ, ні всякі там молдавські та угорські кордони, що не заявлять, як мені смоляки: "Ми втомилися й більше не можемо…" — а підуть із метою чогось добитися. То це ж вони, чого доброго, й піймають отого славного Довбуша… А я два роки ганявся за ним. Тоді до Станіслава хоч і не показуйся. Засміють, навіки засміють…"
І пан Пшелуський рад би розірватися, рад би подвоїти, удесятерити свою енергію, аби тільки не дати вирвати у себе трофей, але що тут можна зробити? Нащо тут придасться збільшення енергії? Узяти порожнє колесо й замість десяти оборотів закрутити його на сто — все одно толку не буде.
— Що можна ще зробити? Таж виступив, як ще сніг був. Ще опришки висиджувалися собі десь по своїх сховках, на шкірах, а ми вже лазили по полі у снігу, ставили патрулі, ночей не спали, стежили — а його нема. І чую, носом чую, що він тут, що нікуди не пішов і тільки дратує мене, не даючи знака. Ну та добре — я все ж тебе перехитрую.
І рішив звинути всі патрулі, дати Довбушеві можливість проявити себе, аби хоч таким чином напасти на слід. А тим часом звідати отих багачів та подивитися, чи справді у них там що серйозне, чи дійсно вони такі вже небезпечні "союзники".
Може, я даремно й турбуюся. Може, й у них так само ні чорта не вийде, як і в мене.
Ясинівський патруль доніс свого часу, що бер на Краснопіллю знесла вода, отже, потрапити на той бік можна лише устєріцьким мостом. Але це не був вихід, бо устєріцький міст стояв понижче того місця, де сходяться Білий і Чорний Черемоші, отже, мостом потрапиш хіба на Довгополе, а на Краснопілля якби хотів, то треба знову–таки переправлятися через Білий Черемош, йти без дороги по непрохідних скелях. Чорт би взяв цей край увесь, що він непрохідний, а люди в ньому — невловимі.
А втім, пана Пшелуського чекала приємна несподіванка: люди поставили бер, отже, переїзд був. За бером царинка. Така весела — аж сміється, аж кличе відпочити. Молодиці є такі на світі, що як гляне на чоловіка, то стільки тим поглядом наговорить…
Але пану Пшелуському ніколи розглядатися по царинках. Він їх цінить постільки, поскільки вони зможуть дати паші для коней смоляцьких.
Через рожеву від сонця дорогу лягають упоперек тіні дерев, і здається тоді, що величезна драбина лежить на землі, ген простяглася з темними щаблями.
Потік круто завертає наліво. Дорога перейшла через воду–таки прямо, а потік уже далеко шумить ліворуч.
Але от що дивує пана полковника: таке велике село, оця Дідушкова Річка, а ні одної душі не побачив, он скільки вже проїхав. Мов вимерли люди. Баба тільки якась. Пан Пшелуський крикнув їй, а вона влипла у вориння й тільки показала рукою вперед.
От церква і горб, де обійстє Дідушки, хата в огорожі. На горбі й кругом чомусь повно людей, а ні хати, ні інших будинків нема, лиш стовпом дим.
XXVI
Вдарив коня острогами пан полковник і поскакав.
Одно величезне пожарище на місці Дідушкових будівель. Люди блукають по згарищу, щось витягують. Хлопець, Дідушків син, стоїть, плаче.
— Що таке?… Що це?…
Двадцять голосів одразу обізвалося. Довели до відома пана полковника, що се Довбушева робота.
— Не вийшов великов ротов, а самотретій си євив.
І в тоні, як говорилося оте "самотретій", чулася якась гордість. А от ти, мовляв, два роки дві сотні за собою водиш, та нічого у тебе не виходить. Зрештою, це, може, тільки так панові здавалося.
— Давно?
— Сночі.
— Ну, як сночі, то вже гнатися пізно.
Стоїть пан Пшелуський, і різні почуття ворушать його душу. З одного боку, досадно і стидно, що от знов під самим носом Довбуш зробив що хотів, а ти приїздиш лише на згарище, в пустий слід, як і завжди. А з другого — таки приємно було почувати, що Довбуш уже з одним розправився.
— Це ж він головний стовп повалив. Що ті без Дідушки?
Зліз з коня, пустив людей вільно, а сам почав робити допрос. Велів скликати наймитів.