Засміялиси Дідушка з Мочернаком нібито з жєрту, а Дзвінчук: "Ой не смійтеси, ґазди, лиш слухайте, шо вам іскажу".
І оповів їм справді таке, що мусили мати перед Штефаном респект.
Приходить до хати Дзвінчука сам губернатор яблонівський пан Колендовський й зачинає таку розмову, що от ми всі добре зрозуміли, що ніякі полковники Довбуша не піймають, доки за це діло не візьмуться гуцули.
І пан Колендовський запропонував Дзвінчукові взяти на себе організацію відділу з гуцулів.
— Їм буде платитися щоднини, а коли зловлять Довбуша — кожний дістане добру нагороду. А тобі, якщо ти станеш на чолі, буде ще й осібна нагорода. Така, якої ніхто з гуцулів не має. Я вже балакав з ясновельможним паном воєводою новгородським Йосифом Яблоновським, і він сказав — слухай, що звільнить і тебе, і всіх твоїх потомків від усяких податків, від усяких данин по вік вічний. Розумієш? Скільки не будеш жити сам, жінка твоя, діти й дітей діти — ніхто нічого не буде платити, не буде знати панщини, податків. Воістину королівська нагорода…
Це спокусило Штефана, й він дав згоду. Колендовський обіцяв незабаром виплатити значну суму, а поки що радив підшукати людей.
І от трапляється, що два сильних чоловіка, перші багачі краю, теж беруться помогти справі. Дзвінчук одразу зрозумів, що при такій оказії добре можна поживитися з усіх боків, тому заявив охоту приступити до спілки.
Мочернак і Дідушка пообіцяли зі свого боку грошову допомогу, а також участь у зборі людей. І все це було запито добрим могоричем.
Отаке оповів Мечівник Олексі.
Закипіла кров у Довбуша.
— Нехай лєхи настают на наше жикє — ну то вже… Але свої, свої… Я їх не займав, багачів. Я не ходив на їх маєтки, не брав їх вівці. Просив–сми йкос у Дідушки дурничку — терх сиру, а він і того не дав. Та я би міг, ідучи з леґінями мимо, увесь сир у него забрати, усі вівці, корови, усе його майно і саме жикє навіть… Ні… Погано я робив. Не треба було милувати таких… Треба було їх бити, єк гадє.
І чим більше Олекса думав, тим запекліше ворушилася у нього лють на Дідушку, Мочернака і Дзвінчука. Ще якби ця вістка прийшла в якийсь інший час, може би, поставився до того Олекса інакше. Але тепер, коли все руйнувалося, коли життя переділялося по половині й перша половина відкидалася як неудачна, а друга ще невідомо яка буде — в цей момент відчути удар у спину було особливо трудно.
Але й це були ще не всі новини. Пани оголосили ціну за голову Довбуша.
— Лиш добре не чюв–сми кіко. За живого ніби тисєча левів, а за мертвого шос менче. То тепер корчмарі уфатилиси та й будуть увихатиси. Не дуже довіруй, з ким маєш діло.
У Довбуша серед корчмарів були деякі свої контрагенти, скупщики, наводчики. В освітленні Мечівника тепер треба було з усім цим народом поводитися обережніше.
Але й це ще не всі були новини.
— Весна, ади. Пани знают, шо опришки си сходе навесні та й… Чюв–сми, — каже Мечівник, — шо ніби у кождому селі патрулі будут… Єк день, так ніч ходити. Вже по єнчих селах є, видев, і у нас скоро заведут… А найперше, мабуть, у Жєб'ю, бо то така вже дорога… Ти єк ішов, шє не було?
— Не йшов–сми селом, — понуро відповідав Олекса.
— Ає… Шос на вас пани взлостилиси дуже. Знишшіти хтє. Майси на увазі, Оле. Вни вже поставили чертаки по долах, де є ніби пан футкий ци віт. Он у Спасі на Таборищі є чертак, у Зеленици Онуфрак віт поставив чертак на Фешковім городі, над водов. Але му того мало — будує касарні йкіс муровані. Самий вигів–сми. На Валех проти зажонду, трохи повисше. Там має бути ніби восько ціле. А то все проти тебе, Оле. Сокотиси, ой, сокотиси. Перечкай де.
— Я на полонини піду…
— А шо маєш там робити, коли овец ше нема. Шо маєш їсти?
— Приховав–сми там у їнному місци бербеницу бриндзи та й бочівочку горівки, а муку тут озму.
В ту ж ніч закомандував іти на полонини. Волощуки було підняли голос, що на полонини тепер іти безрозсудно, але Олекса так гримнув на них, що вони одразу притихли. Бурчали там щось собі під ніс по–своєму, але пішли.
XXIII
Олекса пішов на Жаб'є. Постанова про патрулі, видно, є, але поки влада розколишеться та поки всі оті полковники доп'ють чарку, то можна буде проховзнути на полонини найближчою дорогою.
Іти було мокро, брудно. Земля розтала, і вулиця, єдина вулиця села Жаб'я зробилася непрохідною. Опришки це відчували особливо. Бо гуцул тобі піде у постільцях своїх у сніг, у воду і буде бродити в ній залюбки, але місити постолами грязь він просто не може. Нога мусить бути легка, чоловік має не відчувати її, а тут налипає на ноги по цілому барилу, онучі заліплюються навіки, що їх потім і не одмиєш, і не одтріпаєш; чвиркає рідке болото й лягає плямами на многоцінне лудіння гуцульське, а це при тім психічнім почуттю, коли кожна пляма на кептарі сприймається як удар по серцю. Особливо жінки не люблять сеї пори. Та й чоловіки.
Тому йшли наші хлопці понуро. Ніс кожен свої безвідрадні думи, чвиркаючи по калюжах або лаючись сірчисто, коли нога попадала в невидиму калабаню.
Голосне чавкання шістьох пар ніг могло збудити всіх, а під собачий лай іти було би, ой, як погано. Кожний опришок це знав, і тому старався робити якнайменше шуму.
Олекса зупинився. Він нічого не говорив хлопцям про патрулі, щоб не викликати всяких непотрібних розмов, але можливість існування патруля й саме в Жаб'ю все ж була.
Зоставивши хлопців під покровом ночі коло самого містечка, не доходячи церкви, Олекса безшумно прослизнув вперед.
Але був недовго. Дуже недовго. Назад біг бистро і мовчки наказав леґіням ховатися під місток. Всі полізли.
Скоро почувся тупіт кінських копит по грязюці. Їхало четверо. Балакали по–панському, нарікаючи на трудність служби й на погану погоду.
Копита застукотіли по містку. Крізь дірки ляпала грязь.
Патруль проїхав. Довбуш виліз, послухав і пішов круто наліво, звернувши прямо до ріки. Від церкви було досить далеко, то сторожі не почують.
Олексі тепер було ясно, що патрулями обставлено всю дорогу на полонини. Та ще ті, що їх видно, се байка, а скільки ж то їх невидних! Що дадуть тобі пройти мимо спокійно, а тоді сигнал — і спереду одні, а ззаду — другі.
Вже каявся, що повів сюди. В Криворівні і бер[75] є, а тепер як його через Черемош перебратися? Черемош весняний многоводний, бистрий. Тут його ніде де перейдеш.