Можна було думати, що десь коло церковного берега може бути дарабчина. Бо то ж ходять люди до церкви з того боку. Підійшли до ріки. Шумить, реве, б'ючися об каміння, хвилі холодні — і великою масою холоду, непривітності несе від цієї водяної площі, не видної у тьмі. Дрібно й самітно почули себе опришки, ставши серед ночі над берегом цієї суворої, невблаганної своєї ріки.
Олекса пішов шукати дараби. Справді є. Тільки не дараба, а дараб'єтко якесь недоношене. Ледве–ледве можуть поміститися двоє. Але добре хоч така.
Дараба є, а дрюка нема. Десь тут він мусить бути, а де його знайдеш серед ночі? А може, й нема? Може, яке дурне йшло та кинуло дрюк на дарабі, а вода знесла?
Пішов один з хлопців, витяг ворину. Важка вона, трудно боротися з хвилями.
Першими подалися Довбуш і Орфенюк. Дарабчина зразу потонула вспід, так що їхати довелося, стоячи по коліна у воді. Довбуш вертить важкою вориною, як легеньким яким патичком, отже, переїхали бистро. Олекса, не доходячи до берега, передав ворину Павлові, а сам стрибнув.
Захитався Орфенюк і ледве не впав. Для нього ворина вже була тяжча, й поки він переправився, його сильно знесло наниз. Там берег вже був недогідний, і довелося тягти дарабу вгору, талапкаючися у воді.
Коли переправлялися останні два волощуки, то вони замалим не потопилися. Довго лаялися по–своєму, по–волоськи, обтрушуючися, бо попадали у воду й вимокли геть. У одного й шапка попливла. В тобівках вода, в пістолях вода…
А тут іще до того й дощик почав моросити. Та хоч би дощ, одвертий, щирий, а то таке, дощівниця якась. Трусить, як через полотно, зате обіцяє трусити так днів два.
І єдине, що хоч трошки потішало, — це що виховзнулися з–під контролів. Нехай собі тепер ходять патрулі.
Ідуть шестеро темною ніччю, а куди — самі не знають. Отаман веде — він мусить знати. Й Олекса, видно, знає. З якихось ознак, з якихось констеляцій каміння, контурів і угруповань — хто його знає, а тільки йде впевнено.
У кожного одна тільки думка — де би обсушитися й обігрітися. Як би добре було тепер десь у хаті або у корчмі веселій, залитій огнями, під звуки флояри би потанцювати та випити яку чарчину–другу — одразу би нагрівся. А найкраще — під теплим боком ситої молодиці…
І куди він нас веде, оцей похмурий та мовчазний ватажко? Доки так іти мокрому лісом, трусити на себе дощ із смерек, вимочуватися у кущах? До чортової матері його із таким життям проклятим.
Почало світати, коли вийшли на полонини. Еге… Холодно й тут та непривітно. Хтось ізняв пишний килим цвітастий, що лежав на полонинах, і поклав витерту ковдру руду жебрачу, з дірками й плямами. Сірі тумани повзуть. В літі мрєчі, то вони білі й пухкі, як хмариночки веселі. А оце налазить на тебе важкий кисіль якийсь, що в ньому дихати трудно і ходити не хочеться.
Сіли на відпочинок. Волощуки хвилюються. Аналія — він веде перед серед них — нараз питає:
— А де то ми нарешті йдемо?
Тон зухвалий, нервовий, Олекса чує його й умисне задержує відповідь.
— Ідемо обсушитися.
— А витак?
— А витак я іскажу.
— А ми хочемо знати тепер.
— А я не хочу говорити.
— А ми таки си напираємо.
— А я не маю охоти вам казати.
Волощуки притихли. Бо це гра не з ким, а з Довбушем, силу якого вони мали нагоду бачити не раз. Треба або скоритися, або йти напролом. Аналія вибирає останню дорогу. Рвучко кидає:
— Бо ми ухвалили йти на Герду. Це було село на угорськім боці.
— Там є багачі… — забалакали й інші волощуки. Вони тремтіли внутрішньо, але тим більше хотіли сказати, що думали.
— Нам наобридло ходити, з кута в кут тинятися й нічого не мати.
— Шо за втаман, що під ним нічого не зробиш…
Словом, це бунт. Одвертий бунт.
У Олекси все кипіло. Одним ударом кулака він міг би повалити всіх трьох, але він здержувався, навіть у голосі його не чулося дрожі.
— Вам не подобаєси ватажок, то ваша воля йти геть.
— То ми й підемо.
— Прошу. І то зараз! — і пальцем показував їм дорогу.
Волохи потупцювалися–потупцювалися, але слово було сказане, й треба було йти. Мали план відійти під широко розгорнутим прапором опозиції, а виходили під указуючим пальцем і окриком — геть…
Хоч би вилаятися та тим облегшити душу.
Але з Олексою трудно було собі це позволити. Він кладе чоловікові руку на спину, а від того дотику ламається спинний хребет. Тому пішли мовчки волощуки. Не сказали навіть "прощай" товаришам.
Стомленим голосом звернувся Олекса до Павла й Баюрака.
— Може–бесте, й ви йшли? То прошу.
Орфенюк промовчав. Йому по молодості здавалося, що він кожної хвилі може піти куди йому завгодно. Оце проходив трошечки в опришках, а тепер верне до матері й буде жити собі там.
Баюрак був трохи старший — було йому, мабуть, двадцять два. Він уже розумів, що відхід від Довбуша не така проста річ. Тому сказав:
— Куди нам іти? Ми же з тобов…
— Зо мнов? Ну добре… — якось утомлено й безконечно рівнодушно сказав Олекса й опустив голову.
XXIV
Пішли. Ішли довго. Завів Олекса хлопців у якусь безвихідну дебру. Там знайшов якийсь камінь. Повернув його трохи — щілюка, що лише пролізти чоловікові.
Поліз уперед. Хлопці за ним.
Довго лізли. Часом хід був такий вузький, що ледве протискувалися. Далі стало ширше, а нарешті об'явилася вже досить велика печера.
На диво, тут було сухо. Звичайно в таких печерах завжди вогко, стіни мокрі, пісок під ногами теж, а тут — як у хаті.
Олекса викресав вогню, запалив люльку і, пихкаючи люлькою, почав придивлятися до стіни.
На уступі каменя стояла лоївка з лоєм. Він засох, але не висох весь. Олекса розім'яв і засвітив. Одразу стало веселіше.
— О, розгостітси.
Опришки скидали речі й мокру одежу. Олекса поліз у кут і почав швиргати звідти тріски, суччя, дрова.
— Клагіт ватру.
Ця робота всякому гуцулові мила — тож за малий час весело потріскувала ватра. Так гарно було простягнути до вогню холодну ногу, витягши її з розбухлих онуч.
Оглядали печеру при світлі. Вона була висока й, видно, десь там мала вихід для диму, бо він не осідав низько.
Олекса поліз у другий кут і витяг звідти бербеницю бринзи та бочівочку горілки.
Скоро закипіла вода в казаночку, всипали муки — і вивернули гарячу, запашну кулешу. А коли ще випили трохи з бочівочки — одразу якось стало спокійніше.